Мовний фактор, одна з визначальних частин фактору національної свідомості, в українській політиці завжди був інструментом в основному «львівських» і «донецьких» політиків, завжди був на перших ролях як на майданах і передачах типу «Говорить Великій Львів», так і в політиці «регіоналів» і страхах жителів Донбасу. Центральні регіони з початку 2000-х років в питанні національному взагалі і мовному зокрема почали заноситись у одну категорію із західними (хоч «регіональна» листівка часів Помаранчевої революції і ділила Україну на 3 категорії). Так тривало більше 15 років.
У 2019-му лінія електорального розламу зсунулася далеко на захід і саме за питанням національної свідомості – більшість чи принаймні велика частина галичан усвідомлювала Україну як країну, яка повинна домагатися перемоги на Донбасі, а переважна більшість центральноукраїнських дядьків і тіток зайняли у цьому вирішальному питанні позицію прагнення миру, тотожну позиції жителів сходу.
Але у питаннях мовних центральні регіони поки що себе ніяк не проявили. Раніше малося на увазі, що центральна Україна іде у галицькому фарватері — дорогою войовничої українізації і наближення стандартів української мови до стандартів т.зв. Харківського правопису (або принайні колись, кінець кінцем повністю вийде на цю дорогу). Такий розвиток проглядався як у рішеннях місцевої влади в центральних регіонах, так і в настроях на місцях, які висловлювали, звичайно ж, активісти. А що буде тепер? Продовження попередніх тенденцій чи, навпаки, згортання українізації і русифікація?
Зе-команда перед виборами обіцяла третій шлях – м'якшу українізацію методом пряника. Але ніяк поки що цей шлях не артикулювала в формі законів чи будь-яких рішень. Більше того, соцкульт-блок нового уряду, мабуть що разом із прем'єром, у мовно-культурних питаннях, схоже, перебуває на позиціях попередньої влади (подивимось, яку політику буде проводити новопризначена уповноважена з питань захисту державної мови Тетяна Монахова).
Продовження попередньої політики зараз було би нелогічним, з огляду на такий масштабний запит на нову політику, зокрема і в національному питанні. Залишимо букмекерам питання, коли це зрозуміє Зе-команда і чи зрозуміє взагалі, а якщо не зрозуміє, то як піде розвиток подій. Але якась політична сила повинна буде привести національне і мовне питання у відповідність із запитами суспільства.
Гігантська більшість українців висловилась цього року, зокрема, за припинення гойдалки від Закону Ківалова-Колесніченка у 2012 році до Закону про українську мову з його штрафами та нового правопису з введенням таких слів як проєкт (обов'язкова форма), авдиторія та Атени (варіантні форми, але дайте ентузіастам Харківського правопису волю, стануть основними чи єдиними) у 2019 році.
Ця гойдалка, яка виливається у бризканні слиною на «прямі кишки з правом голосу, які живуть на Дону» з одного екстремуму і вихваляння політики інтернаціоналізму у СРСР з іншого, загрожує цілісності країни. Що робити зараз, напередодні реінтеграції окупованих територій, і яку мовну політику проводити, коли ця реінтеграція почнеться? Робити російську мову другою державною в усій Україні чи, навпаки, проводити войовничу українізацію у ОРДЛО? І таких, і таких пропозицій вистачає. Мені здається очевидним, що головною частиною мовної політики зараз повинне стати м'яке впровадження української мови, як на тих територіях, так і в країні в цілому – кордону ж між нами більше не буде, інформаційний і освітній простір буде єдиним. М'яке впровадження, яке повинно іті паралельно з природніми процесами українізації, коли ринок, а не штраф почне примушувати офіціантку відповідати українською.
Це впровадження повинно відбуватись на основі звичного для усіх нас правопису, який нам усім викладали у школі і який базується на наддніпрянських говірках. Новий правопис треба відмінити. Цей правопис вже зараз негативно сприймається у багатьох регіонах і тим більше буде негативно сприйнятий у ОРДЛО. Уявіть, їх не було в Україні майже 6 років, вони повертаються і бачать, що тепер треба писати «проєкт», а в деякі книжки, які будуть видавати їхнім дітям у школі, ентузіасти наставили слів типу «Гемінґвей». Це приверне їх до української мови, сприятиме налагодженню суспільної злагоди? Думаю, для більшості з нас це питання риторичне. Повторюю, справа не тільки у жителях ОРДЛО, багато новацій цього правопису чужі більшості українців.
А тим, хто, разом з Іриною Фаріон, наполягає на вигнанні з України російськомовних і пропонує відгородитись від ОРДЛО, бо реінтеграція заразить нас російською мовою і тд, пора схаменутись. Мова стала елементом розбрату і фактор наших мовних екстремістів несе дедалі більшу небезпеку для єдності країни. Якщо, екстремісти, ви так вболіваєте за українську мову, подумайте, що чим більше ви будете перегинати палицю зараз, тим більше постраждає мова потім, коли у владі з'явиться більше колишніх «регіоналів», та й представників з ОРДЛО (чи в результаті реінтеграції, чи просто внаслідок нового руху маятника української політики). Хіба що вас справді цікавить доля мови, а не розкол країни.
Питання тільки в тому, як швидко нинішня влада зрозуміє важливість розважливої, консолідуючої, центристської мовної політики, яку потім не хотіла би «відкоригувати» будь-яка наступна влада, і чи зрозуміє взагалі. А таким культурним центрам, як Черкаси, Полтава і Кропивницький треба нарешті усвідомити свою роль у консолідації України навколо шевченкової мови, яка століттями була основою нашої літературної мови. Цим регіонам треба самим очищуватись від суржику і давати приклад усім іншим. Добре було би також, щоб деякі мовні активісти у центральних регіонах зрозуміли певні основи мовного питання і припинили заклики до виведення українського правопису на «скрипниківські» манівці, які ведуть прямісінько на один із екстремумів тої горезвісної гойдалки. Інформацію для цього можна взяти, зокрема, тут https://site.ua/mykola.skyba/15947-harkivskiy-prav....
P.S. Передбачаю глузування з приводу Черкас, особливо у заголовку. Мовляв, куди їм, коли вони що там говорили чи показували. Даю прогноз – якщо колективні Черкаси не скажуть своє «центрове» слово, …