https://www.youtube.com/watch?time_continue=326&v=x8QhjYy-QbI
Людина переїхала у село. Говорить своєю, місцевою, слобожанською (не тою, що Аваков, а справжньою) говіркою, грамотно, культурно. Не міським варіантом української, в якому намішано з інших, більш модних варіантів, а своєю слобожанською говіркою, яка відсотків на 95 — літературний варіант української мови. Майже без русизмів. Ідеал. Бо продовжує тяглість — за часів «Сватання на Гончарівці» у околицях Харкова жили люди, які говорили так само (і хазяйнували так само, додам). Потім були століття, коли мовний маятник хитався туди-сюди, подалі від власне слобожанської говірки, де він зупинився у самому Харкові, відомо. А цей чоловік привів маятник у його нейтральне положення. Щоб і ми, і сусіди його, і нащадки могли побачить історію на власні очі. Почуть не аудіо-запис у музеї, а живу молоду людину, яка говорить так само, як і 100 років тому говорили у цій місцевості, тільки з сучасними зворотами і термінами. Ось до чого ми повинні тягнутись. Людина виконала свою функцію — уважила пращурів, вивела їхню мову на сучасний рівень, не спотворивши, а розвинувши її. Хотілося б, щоби він став уособленням саме майбутнього України, а не світлим виключенням із сумного правила.