Вже, здається, вщухли виборчі пристрасті, і знову повертаються старі теми. Тим більш що нові події підштовхують до цього.

Після аварії на шахті в Юр'ївці (окупована зона Луганської обл.), де загинули люди, Богдан Петренко (https://site.ua/bogdan.petrenko/19763/) запропонував уважніше глянути на проблему реінтеграції Донбасу під таким кутом: повертаємо людей чи просто території? Пост емоційний і висновок практично запрограмований: «Для мене немає сумніву в тому, що Луганськ – це Україна. Як і немає сумніву в тому, що луганчани – це українці.»

Автор правий в тому, що проблема відношення до Донбасу існує. Він вважає, що треба відкинути всі інші трактовки і виходити тільки з того, що мешканці Донбасу є де-факто українцями. І питає: якщо головне для Украіни — це повернути теріторії, а люди — це лише додаток до них, то чи не є ця позиція просто калькою російської цинічної політики, закрашеної в жовто-блакитний колір. Гостре питання. І на перший погляд, особливо з абстрактно-гуманістичних позицій, відповідь на нього очевидна, тобто саме та, яку дає автор і яка є підкреслено гуманістична. Але на мій погляд, тут далеко від такої простої однозначності, тут цілий вузол проблем.

Перш за все: про яких саме людей йде мова? Про всіх без вийнятку? Я згоден, що забути про тих українців, які стали жертвами як гібридної, так і реальної війни і не хотіли ні в яку Росію, тим більш разом з територіями — це практично зрадити їх. Але, з другого боку, практично всі, хто не хотів опинитися в «руском міре» і мав хоч якусь можливість виїхати звідти, давно вже переїхали з Донбасу в інші регіони України. І зараз в окупованому Донбасі не просто більшість, а дуже переважна більшість мешканців співчувають Росії і ненавидять Україну. Сподіватися на швидке переконання їх в помилковості їхньої віри — повне безглуздя. І неможливо уникнути питання: як українцям відноситися до тих, хто ненавидить Україну і без всякої вимушеності співпрацює з окупантами, хто їздить за українською пенсією і водночас мріє про російский паспорт? Забути і вибачити все? Україна дійсно від цього виграє?

Давайте не будемо робити вигляд, що проблеми немає. Ніхто зараз не знає, що робити з населенням Донбасу після повернення його в Україну. Чи не буде це самогубством для України дозволити цим регіонам мати абсолютно ті ж конституційні права, як і іншим регіонам? Якщо хтось каже, що він вірить в те, що, наприклад, депутати з поверненого Донбасу будуть відстоювати в Раді саме інтереси України — він або дуже наівна людина, або бреше. (Можна було б посперечатися відносно гіпотетичного сценарія появи в Раді про-російського лоббі з Донбасу, яке відразу об'єднається з опоблоком проти європейського курсу України, і навіть конституційний путч стане можливим, але сподіваюсь, що цю небезпеку навіть романтичні гуманісти бачать.)

Треба виходити із реалій: доки президентом Росії є Путін (а сподіватися на щось інше, або на зміну курса Росії, нам не світить ще багато років), Донбас повернути без великої війни неможливо. Війна, тим більш велика, нам точно непотрібна. А сам Донбас, добровільно, вже не повернеться. Навіть у разі гіпотетичного швидкого прогресу української економіки. (І не треба тішити себе надіями, що віруючі в «рускій мір» зненацька повірять «бандерівцям».) Але й віддати Донбас, тобто визнати назавжди втраченими ці регіони теж неможливо. Хоча б тому, що вони автоматично будуть перетворені на плацдарм для нової гібридної агресії проти України. Тут ціла низка проблем, де відсутнє універсальне рішення, і є лише лінія, котрої треба триматися. Головне, не треба обіцяти неможливе — про те, що мешканці окупованих регіонів Донбасу відразу заполучать (за сценарієм Кремля) рівні з іншими конституційні права. Навіть якщо ніхто з політиків не наважується це сказати відкрито, саме життя не дозволить зробити інакше: права мешканцям окупованих територій будуть повертатися лише поступово, етап за етапом. І треба, щоб вони добре це розуміли.