Другий день поспіль читаю думки, коментарі і виступи щодо рішення суду про поновлення Р. Насірова на роботі.

Було б смішно, якби не було так сумно.

Відбулась поляризація двох таборів, один з яких стверджує, що судова система знищує країну, другий, надуваючи щоки, твердить про необхідність захисту прав будь-кого, включаючи Насірова, і співає оду суду, який «не злякався» і чесно оцінив всі порушення, допущені при звільненні високопосадовця.

Відійдемо він цих нав'язаних дискурсів, не будемо вести завідомо безглуздої суперечки про законність судового рішення (його оцінить апеляція).

Насправді актуальними, дійсно важливими і суттєвими є питання щодо того, які ознаки має суд у нашій країні, чи є він легальним механізмом врегулювання відносин в державі, чи має він позитивний КПД.

Питання перше: яка суспільна легітимність суду в нашій державі?

Відповідь – нульова. За останніми опитуваннями судам довіряє близько двох відсотків населення, і цей показник у декілька разів менший, аніж ступінь довіри українців до російської преси.

Питання друге: чи є український суд легальним механізмом врегулювання конфліктів в державі, чи є він арбітром між владою та суспільством?

Відповідь – абсолютно ні. Стрічка новин показує, що феодали, які мають значку частку у владі, ігнорують рішення судів публічно, нахабно і не утруднюючи себе поясненнями.
З невідомої причини судова гілка влади на ці епізоди не реагує, незважаючи на те, що досвід такого реагування і відстоювання своєї позиції вона має — згадаємо, як органи суддівської влади і самоврядування виступили в історії з екзотичним рішенням про закриття кримінальної справи відносно мера Харкова і наступним порушенням кримінального провадження щодо судді.

Більше того, самі рішення судів промовисто свідчать про нездатність судової влади бути арбітром. Так, за останній час суди своїми рішеннями заперечили презумпцію невинуватості і принципи належного урядування (легітимізували право посадових осіб правоохоронних органів висувати тяжкі кримінальні обвинувачення через засоби масової інформації); забезпечили можливість вилучення у набувача майна, яке придбане у держави на публічних торгах; скомпрометували дію інституту доброї совісті (bona fides) у цивільному обороті; визнали за підзаконними актами силу закону; зробили ряд успішний замах на принцип правової визначеності в аспекті визначення юрисдикції спорів; скасували загальні принципи цивільного інституту специфікації (переробки речі) тощо.

Питання третє: чи можна вважати український суд внутрішньо узгодженою системою, здатною до ефективного функціонування із позитивним КПД?

Відповідь – жодним чином ні.
Наприклад, навіть не читаючи рішення за позовом Насірова, я можу сказати, що воно якісне. Гарним хлопцям на кшталт Насірова завжди пишуть гарні рішення – компетентні, професійні, переконливі. Ці рішення мають тридцять три переваги і один недолік – вони дістаються тільки гарним хлопцям.

«Малі люди», звертаючись до суду, зазвичай отримують тяганину, «приблизне» додержання процесу, суб'єктивізм, а наостанок судові рішення, які не опосередковують право.

Проблема цих явищ – в їх системності, яка обумовлена повною безкарністю.

Так, Вища рада правосуддя, підкорюючись європейській правовій традиції, погодилась із тим, що вона є судом над суддями. При цьому прийняти на себе обов'язки, обумовлені статусом квазісуду, вона з невідомої причині відмовилась.

В Україні ніколи не оприлюднювались ані скарги на суддів, ані мотивовані рішення ВРП про відмову в порушенні дисциплінарного провадження.
З цієї причини квазісуд ВРП має 99% «виправдувальних вироків» (до речі, у звичайному суді їх менше відсотку від загальної кількості), щодо яких суспільству не відомі ані підстави та хід проведення судового розгляду, ані підстави і мотивація винесеного «виправдувального вироку».

Тотальна безкарність і закритість судової влади стали тим базисом, який сформував сучасний стан судової системи, в який порядний суддя має більші ризики бути притягненим до відповідальності, аніж непорядний, оскільки останній є частиною системи, а перший ні.

Позитивний КПД такої системи є вкрай сумнівним. Тобто судові рішення, звісно, виносяться, але скільки права стоїть за тими рішеннями – велике питання.

Зрозуміло, що наведені відповіді свідчать про необхідність змін у судовій системі.

На даний час ці зміни неможливі з двох причин: а) відсутності політичної волі, оскільки публічною позицією влади є твердження про успішність судової реформи; б) спротиву самої системи, яка отримала формальну легітимність внаслідок проведення реформи.

Очевидно, що раніше, аніж відбудеться публічна констатація неуспішності реформи органами влади, нічого змінитись не може.

Однак, і це важливо, констатація неуспішності реформи завжди повинна супроводжуватись зазначенням причин неуспішності і планом конструктивних дій, оскільки кожний «загальний» заклик ламати систему наповнює патронами кишені тих, хто бажає зберегти статус-кво.

Усякий раз, коли відкрита, щира і небайдужа людина публічно каже про тотальний злам старої системи, цей виступ використовують захисники системи, які через механізм страху згуртовують судову систему навколо себе.

Кожна піар акція, яка не носить конкретного характеру, запускає внутрішні механізми спротиву системи, яка копає юридичні бліндажі, озброюється прецедентами і вербує прибічників у владі.

І чим більше наводиться «абстрактної жуті», тим складніше буде тим, хто буде компетентно і послідовно створювати нову систему правосуддя.

Будьте розумними, допомагайте майбутньому.