Що у кейсі Надії Савченко абсолютно НЕ ЦІКАВО, так це те, чи вірить політичний істеблішмент в її винуватість, та які докази pro et contra оголошені у публічному просторі.

Вину особи у вчиненні злочину встановлює суд та присяжні, а не парламентські хлопці в сьютах від Zilli, тому заява парламентарія на кшталт «я вірю у винність Савченко» означає тільки дві речі: 1) парламентар щиро впевнений у цінності своєї думки для суспільства; 2) парламентар не вважає презумпцію невинуватості настільки цінною штукою, щоб наступати на горлянку своєму самовираженню.

Тому цікавим є тільки те, про що промовчали. Те, на що в публічній дискусії накладено табу. Те, що обумовило логічний і політичний абсурд ситуації. Те, що буде викликати сміх як у ворогів України, так і у її друзів.

Як не дивно, але цією табуйованою річчю є наша культура, під якою я маю на увазі сукупність духовних цінностей і правил поведінки в суспільстві.

Несправжність публічних осіб, постійна імітація ними розуму, честі і гідністі давно стали загальним місцем дискусій про політику в Україні. Ми дивуємся і обурюємось від того, як спритно політики носять маски, але мало хто з учасників дискусії розповсюджує цю претензію на себе самого.

Між тим подвійні моральні стандарти, вміння носити три маски одночасно, здатність імітувати порядність, розум і волю давно перестали бути монополією політиків. Зараз це умова sine qua non виживання в українському суспільстві.

Причина в тому, що молода українська держава запустила процеси самоідентифікації, із-за яких ми постійно говоримо про себе, творимо самі себе в безперервному соціальному дискурсі, однак при цьому щосекунди брешемо.

Ми визначаємо все цінне в людині — волю, розум, порядність, терпимість, вірність, справедливість як «виключно українське».
Робимо вигляд, що схвалюємо свободу думки і багатоманітність оцінок, однак перевагу віддаємо «національній єдності».
Захопившись національною самоідентифікацією, дозволяємо виступати від нашого імені всім, хто приватизував слово «український».

Цей нескінченний парад політиків, телезірок, спортсменів, блогерів, виступаючи від нашого імені і спекулюючи словом «український», визначає нас у самих малих деталях — від нашої «української працьовитості» та «української незламності» до «української співочості».
І при цьому більшість з них переслідують свою мету і брешуть, брешуть, брешуть.

Саме тому ми попали в пастку невірної самоідентифікації і перетворили українську культуру на відокремлену від іншого світу палату несправжніх мір та оманливої ваги, в який порядність і чесність дорівнює непритягненню до кримінальної відповідальності; патріотизм визначається кількістю годин носіння футболки з патріотичним гаслом або числом поїздок до зони АТО; ефективність дорівнює балакучості; воля еквівалентна кількості років, проведених в місцях позбавлення волі за часів злочинної влади; принциповість визначається кількістю постів у фейсбуку; поважність еквівалентна займаній посаді, а розум ототожнюється із здатністю купити науковий ступінь чи глобально вкрасти з бюджету.

Саме такий тип культури створює ідолів і героїнь на пустому місці і дозволяє кухаркам думати, що вони можуть вирішувати долю держави.

Замовчання хвороби, на жаль, означає, що лікуватися ми не плануємо, хоча повернення до здорового глузду і відверта суспільна дискусія щодо стану культури в Україні могла б дати поштовх позитивним змінам.

Усвідомлення того, що не кожний, хто спекулює словом «український», є патріотом, може стати основою здорового скепсісу. Розуміння того, що не кожній, хто привласнив слово «український», має право виступати від імені суспільства, може позбавити нас несправжніх глашатаїв.

В свою чергу, збереження поточного стану обіцяє нам багато чудес і несподіванок, оскільки у вигаданих реальностях ніколи не буває нудно.