«Перезавантаження влади» від 4 березня поточного року – це маніфест влади, яким відкрито проголошені принципи беззмістовності та безперспективності державної політики України. Інакше ці події кваліфікувати не можна з наступних причин.

Відомо, що єдиними людьми, які здатні прозрівати майбутнє, є політики, оскільки майбутнє є реалізацією їх особистих мрій.

Але якщо в політика немає мрії, немає стратегічного бачення цілей, то він не може прозрівати майбутнього (мрії про те, щоб навкруги не стріляли і всі могли випивати і закусювати quantum satis в залік не йдуть, оскільки це звичайна тваринна рефлексія про тепле лігво і відсутність голоду). Якщо ми не знаємо, куди йдемо, ми в принципі не можемо досягти мети (згадуємо Алісу, яка хотіла хоч кудись потрапити і посміхаємось).

Рік тому ми обрали президента без стратегічного бачення майбутнього країни, під голу клятву, що мрія про майбутнє країни таки є і вона нам сподобається. Але по цей день президент не знайшов часу розповісти нам, якою він бачить Україну майбутнього. Звісно, відсутність стратегічної концепції можна гордо називати «центристським проектом», але це надто велике перебільшення.

Сформований новим парламентом «випадкових людей» Кабінет міністрів теж не відрізнявся стратегічним баченням майбутнього і той факт, що він не впорався навіть із латанням поточних дірок і був розпущений, жодних емоцій не викликає. В тезах Кабміну про те, що «ми не крадемо і не беремо хабарі» немає ані крихти майбутнього, це звичайний стан уряду, уряду здорової людини. І навіть якщо в реаліях України уряд без хабарів – велика рідкість, це все одно заявка на програш, оскільки за відсутності стратегічного плану це все одно дорога в нікуди. Звісно, ця дорога буде більш комфортною, але залишиться анізотропним шосе у минуле.

В останні дні перед звільненням кабміну українська влада робила свій вибір, найголовніший вибір року, а можливо, і десятиліття: нарешті віддати виконавчу владу у руки людей, які мають стратегічне бачення оновленої України і готові іти напролом до своєї мрії, забезпечити цим людям незалежність від ОП, ОГП, олігархів та інших своєкорисних суб'єктів політичного впливу, розв'язати цим людям руки і дати країні шанс, або ж «закуклиться і остановить время».

Вибір виявився очікуваним.

У виконавчу владу запросили людей, які здатні підтримувати функціонування державної машини моделі «Азаров-лайт», тобто виконавців, які, можливо, впораються із оперативними проблемами і будуть вести себе відповідно до «кодексу чиновника». Але ці люди не мають власного бачення майбутнього України, не мають мрії, не мають мети і нікуди нас не приведуть.

Ми вступаємо на дорогу в минуле, маючи на собі тягар недоторканної, безнадійно старої, «застиглої в бурштині» системи поліції, тягар консолідованої, вертикально керованої і антигуманної судової системи, яка отримала штучну легітимізацію завдяки «оцінюванню» і «конкурсам» попередньої влади, тягар розчарування суспільства і недовіри до влади, обумовлений інформаційними війнами всередині України.

Очевидно, що так ми країну вільних не побудуємо.