Лютневі пригоди судді Кицюк, які полягали у невдалій спробі затримання судді за малозначне адміністративне правопорушення, викликали в суспільстві гарячу дискусію, напруження якої додатково підігрівалося тим фактом, що прибічникам судді не можна було дорікнути, що вони захищають «суддю Майдану», або суддю-мільйонера, або якогось відомого акціонера ПрАТ «Суди України», в силу чого висловилися навіть ті, хто зазвичай не подають свого голосу на захист суддів.

Залишу за дужками той факт, що багато учасників дискусії з обох сторін прийняли в ній участь заради піару і не буду писати про малозначущість події.

Краще зверну увагу на той факт, що навіть захисники судді продемонстрували повну недовіру до суду і відкинули можливість судового вирішення інциденту, доклавши зусиль, щоб адміністративний протокол відносно судді Кицюк не був складений. Їм це вдалося, що юридично унеможливило розгляд інциденту судом. Це означає, що в розрізі закону суддя Кицюк назавжди залишиться невинуватою (немає протоколу - немає судової справи), але в очах тих, хто вважає перешкоджання складенню адміністративного протоколу очевидним доказом винності судді – назавжди винною.

Перебіг цих подій свідчить про те, що судді активно і свідомо уникають можливості вирішення конфлікту судовим шляхом, що, з огляду на високу компетентність суддів у юридичних процедурах, і, як наслідок, можливість отримання ними максимального захисту, є чітким маркером стану судової системи в цілому. Без вагань можна казати, що судді не довіряють правосуддю.

Трохи менше трьох десятиліть тому Френсіс Фукуяма висловив очевидну, загалом, думку про те, що неодмінною умовою функціонування владних інститутів ліберальної демократії є довіра суспільства до цих інститутів. Ця довіра є умовою sine qua non, без якої функціонування владного інституту в існуючому вигляді неможливе. В разі відсутності довіри суспільства владний інститут або ліквідується, або змінюється таким чином, щоб отримати необхідну довіру (варіанти ліквідації самої влади внаслідок дефектів її інституцій я не розглядаю, хоча такий сценарій також відомий історії).

Ця думка виявилася настільки очевидною, що була сприйнята навіть народними обранцями, результатом чого стало прийняття в 2014 році закону із промовистою назвою «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», внаслідок чого зараз можна без жодних сумнівів сказати, що відновлення довіри до правосуддя є обов’язком всіх без виключення суб’єктів в державі – суддів, несуддів, квазісуддів та органів влади.

Зрозуміло, що процедура відновлення довіри до суду має свого реципієнта, який має загальну назву – суспільство, і складається зі звичайних раціональних людей, які будь-які дії або бездіяльність суддів вимірюють логікою і здоровим глуздом. І я погоджуюся із цими людьми в тому, що будь-які підстави довіряти судам відсутні.

Ми, судді, обрали орган, який покликаний поновити довіру до нас шляхом вчинення кадрових процедур та проведення очищення судів - Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Однак перше, що зробила ця Комісія, це створила процедуру кваліфікаційного оцінювання, яка не підлягає верифікації. Висновки Комісії щодо придатності чи непридатності конкретного судді для відправлення правосуддя не можна перевірити логікою та здоровим глуздом, оскільки в порядку кваліфікаційної процедури кожній член Комісії виставляє судді невідомий нам кваліфікаційний бал, який за невідомим нам алгоритмом підсумовується, після чого Комісія на свій розсуд тлумачить фінальний результат як позитивний або негативний.

Зрозуміло, що така процедура не має права на існування, оскільки є юридичною процедурою, яка поєднує формалізм у проведенні процедури оцінювання із неформальністю при оцінюванні результатів. Так, відомий цивіліст Скловський без еківоків зазначав, що юридична процедура, яка поєднує формалізм із неформальністю гірша за відвертий «беспрєдєл», оскільки під час «беспрєдєлу» учасники процедури хоча б знають, що ніяких правил не існує.

Однак з точки зору пересічної людини процедура кваліфікаційного оцінювання виглядає ще гірше.

Суспільство, споглядаючи на процедуру кваліфікаційного оцінювання апеляційних судів Київської області, стало свідком параду суддів з мільйонними статками, які успішно пройшли кваліфікаційне оцінювання. Суспільство задає логічне запитання - навіщо судді, які на утримання майна та відпочинок витрачають суми, які завідомо перевищують суддівську винагороду, займаються об’єктивно збитковою, невдячною, а іноді і банально тяжкою працею? Здоровий глузд підказує суспільству три можливих пояснення:

1. Суддя приходить на роботу за хабарями.

2. Суддя хворобливо пасіонарний до влади і не може прожити без права карати і милувати інших.

3. Суддя є дійсно моральною людиною, яка, незважаючи на матеріальний достаток, займається невдячною і нервовою працею заради закону і справедливості.

Оскільки ВККСУ визнала суддів, чиї витрати перевищують доходи, придатними до відправлення правосуддя, то очевидно, що вона обрала третій варіант відповіді. Однак дійсна моральність судді зокрема означає, що в часи тотальної корупції та беззаконня, які мали місце до недавнього часу, суддя не міг займати пасивну позицію та мовчки займатися виконанням своїх службових обов’язків, збільшенням статків та поїздками до екзотичних куточків світу. Відсутність в житті суддів вчинків та дій, які свідчать про несприйняття, заперечення їм неправосудного, тотально корумпованого середовища, є промовистим доказом того, що моральність таких суддів є тільки удаваною.

Ланцюг цих висновків є очевидним для будь-якої раціональної людини, тому рішення, прийняті ВККСУ в процедурі кваліфікаційного оцінювання, не тільки не збільшили довіру суспільства до суду, а навпаки, зменшили її. Очевидним стало те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, яка в силу своєї неформальності дозволяла ВККСУ перетворити обґрунтований сумнів в доброчесності судді в рішення про усунення останнього від правосуддя, навпаки, стала слугувати меті залишення на посадах тих, відносно кого суспільство на підставі відкритих даних вже винесло свій вердикт.

Такі дії псевдозахисників правосуддя викликали зворотну реакцію – недовіру, обурення, і, як наслідок, впровадження в законодавство норм статей 87, 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які дозволили створити Громадську раду доброчесності і надали ГРД право оцінювати доброчесность суддів на підставі здорового глузду і прийнятих у світі етичних стандартів поведінки суддів. Також ці норми закону формалізували висновок про недовіру суспільства як до судової системи, так і до державних органів, які складаються переважно з суддів і займаються відновленням поваги до судової системи.

Впровадження інституту незалежного, відокремленого від суддівської спільноти оцінювання доброчесності було покликано тим, що дійсний захист судової системи повинний включати в себе її очищення від тих, чиї дії, вчинки та образ життя очевидно компрометують суддівську спільноту в очах суспільства.

Однак зараз, під час кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду суддів Верховного Суду, у суспільне переконання активно впроваджується теза про те, що процедура кваліфікаційного оцінювання повинна проходити на підставі юридичних презумпцій, тобто за принципом «не спійманий - не крадій».

Тут слід зупинитися, використати здоровий глузд і заперечити, що використання презумпцій в принципі унеможливлює оцінку доброчесності в ході кваліфікаційного оцінювання, оскільки якщо суддя не притягнений до будь-якого виду відповідальності, то це автоматично унеможливлює висновок про його недоброчесність. В разі застосування презумпцій процедуру оцінки доброчесності взагалі не варто було починати. Однак це просте міркування залишається без коментарів з боку тих, хто наполягає на застосуванні презумпцій.

Крім того, саме тому на даний час запущена і активно розкручується компанія з дискредитації ГРД, оскільки така дискредитація дозволяє ігнорувати висновки Ради (робіть це ігнорування менш відвертим і зухвалим в очах суспільства).

В цьому аспекті показовою є повна відсутність активності прибічників презумпцій і опонентів ГРД у той період, коли кваліфікаційне оцінювання проводилося виключно силами ВККСУ. Так, з відкритих джерел відомо, що в 2016 році, до створення Громадської ради доброчесності, ВККСУ неодноразово використовувала своє право на розумний сумнів у доброчесності судді. Яскравим прикладом є негативний результат оцінювання Комісією полтавського судді Кльопова І.Г., який, якщо вірити пресі, був визнаний ВККСУ непридатним за те, що отримав від комерційного банку безвідсотковий кредит на покупку авто марки Тойота Корола (причому справ з участю цього банку суддя не слухав). Як зазначалося вище, в силу дефектів процедури кваліфікаційного оцінювання ми в принципі не можемо знати, з чим пов'язане негативне оцінювання судді Кльопова, однак звертає на себе увагу той факт, що в той час жодна особа з тих, що зараз активно ллють негатив на ГРД, не встала на захист судді Кльопова, не вимагала від ВККСУ надати чітких критеріїв оцінки, не вимагала застосування презумпцій тощо.

Все загадковим чином змінилося тільки тоді, коли об’єктами оцінювання стали очільники судової системи, оцінку довірили ГРД, а висновки про недоброчесність стали письмовими і почали опиратися на етику і здоровий глузд. Зараз загальним місцем публічних дискусій стала необхідність захисту очільників судової системи, яких нібито ображає прискіплива ГРД.

Шановні Ланцелоти, порядному судді не потрібні захисники у процедурі доведення доброчесності. Фундаментом доброчесності є принцип «суддя не вигадує виправдань», тому в силу цього принципу суддя забезпечує максимальну відкритість необхідної інформації про себе, свої рішення та образ життя, а потім приймає як належну ту оцінку, яку отримує.

Чесному судді потрібна тільки прозора процедура оцінки, більше нічого. Процедури, які не підлягають верифікації, слугують тим, хто боїться світла.

Однак ці міркування не стали очевидними для тих установ, які публічно декларують необхідність реформування судової системи (Рада суддів України та ВККСУ). Більше того, в суддівську спільноту вкинуте гасло «весь світ іде на нас війною, єднаймося, браття», чим розпочате і штучно підтримується протистояння між суспільством і суддями. Прикметно, що найголосніше це гасло волають ті, чия доброчесність піддана сумніву, а також головні акціонери ПрАТ «Суди України», чий час минає, та налякані судді, які не замислюються над тим, що штучно розпочате протистояння між судами та суспільством це просто спосіб затягнути перебування акціонерів ПрАТ «Суди України» у керма, спосіб ще трохи збільшити пенсійний фонд цих осіб. Платою за це протистояння стане повна ліквідація судової системи у її нинішньому вигляді, що вже відбувається із вищими судами і невдовзі очікує суди апеляційної інстанції.

Ми, судді, втратили шанс на самоочищення, який доля надала нам в 2014 році. Поодинокі голоси суддів, які пропонували здійснити хоча б невідкладні заходи самоочищення, були свідомо заглушені керманичами системи, і, якщо чесно, не зустріли жодної підтримки судової спільноти.

Не можу пригадати жодного високопосадовця судової системи, який би публічно визнав недоліки судочинства і надав би зелене світло процедурі об’єктивної оцінки. Напроти, до цього часу не розпочате розслідування подій 21.01.2011 року в Раді суддів України, яка примудрилася одним рішенням знищити систему випадкового розподілу справ між суддями, як не розпочате і переслідування тих голів судів, які без будь-яких сумнівів втручалися в процедуру випадкового розподілу, що було видно в протоколах розподілу, аж поки в січні 2011 року ці протоколи не ліквідувала Рада суддів.

Не отримали юридичної оцінки рішення ВАСУ, який навесні 2013 року зумів вщент знищити політичний плюралізм в державі шляхом припинення депутатських повноважень народних депутатів, що в подальшому стало тим важелем, який забезпечив прийняття «законів 16 січня».

Не отримали належної оцінки рішення і дії тих суддів, які прикриваючись химерним тлумаченням прецедентної практики ЄСПЛ, яка в дійсності покликана захищати людські свободи, взимку 2014 року заборонили базові свободи громадян – свободу мирних зборів, свободу волевиявлення. Напроти, туманна процедура кваліфікаційного оцінювання дозволила їм і далі вдягати мантії та отримувати збільшену заробітну платню.

І кожний раз, коли чергові Ланцелоти нелогічно, нераціонально та непрозоро захищають суддів, суспільство доводить, що Фукуяма був правий, знову трішки знижуючи планку легітимності суддів і правосуддя в цілому. Крок за кроком протистояння «судова система vs суспільство» руйнує довіру, майбутнє суддів та стабільність в державі.

Не можна сказати, що і суспільство від цього не потерпає.

Внаслідок реформи, яка покликана очистити суддівські лави і саме тому тягне ліквідацію вищих судів та створення Верховного Суду, буде на роки паралізована робота касаційної інстанції, яка у складі сотні осіб просто не здатна в розумні строки забезпечити касаційний перегляд всіх справ, які до неї спрямовані. Від цього розвитку подій програють як громадяни, так і судді, так і держава в цілому.

Програшом суспільства слід вважати і унеможливлення очищення судової системи в подальшому. Кожне рішення ВККСУ, яким проігнорований висновок ГРД про недоброчесність судді, має свою історію, яка нам не відома, але має і прямий очевидний наслідок: формування нових стандартів доброчесності. Виходячи з фактів подолання вето ГРД, можна сказати, що ані невідповідність образу життя доходам судді, ані винесення судових рішень, які порушують базові права громадян, ані відверта зневага законних прав представників ЗМІ, ані декілька з цих фактів в сукупності вже не є ознаками недоброчесності судді в нашій країні. В подальшому будь-який суддя, проходячи кваліфікаційне оцінювання, може претендувати на висновок про доброчесність, оскільки якщо такі факти не компрометують кандидата на найвищу суддівську посаду, то як вони можуть компрометувати суддю апеляційного чи окружного суду?

Проте, найбільшим негативом тієї ситуації, яка склалася, я вбачаю ризики провалу судової реформи в цілому.

Зараз в ході цієї реформи у вітчизняне правозастосування впроваджуються прогресивні юридичні інститути, закріплені як в останньому Законі «Про судоустрій і статус суддів», так і в проектах процесуальних кодексів (підвищені стандарти незалежності суддів, великі дискреційні повноваження суддів тощо). Як і будь-які інші прогресивні речі, ці правові інститути повинні відповідати рівню осіб, які здійснюють їх застосування. Колись один дослідник писав, що «демократія, на відміну від мікрохвильової печі, не може однаковим чином працювати у Швейцарії і в Сомалі», і цей вираз повністю справедливий і для системних юридичних новацій.

Умовою успішності нормотворчої частини судової реформи є належна якість суддівського корпусу, який буде застосовувати ці новели. А кадрова невибагливість у поєднанні з високими гарантіями незалежності суддів, які встановлюються цими новаціями, несе дуже великі ризики неуспішності судової реформи і дискредитації процесу реформ взагалі.

Тому, мабуть, нашим Ланцелотам слід припинити захист сірих тіней у темряві, оскільки такий захист не приносить нічого доброго тій судовій системі, яку ми намагаємося збудувати і мрія про яку ще не вбита.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація