Більше двох тисяч років тому Платон в своїх «Діалогах» запитував: «Чи має право безвинно звинувачена людина на втечу з тюрми?».
Не маю сумнівів, що Платон знав вірну відповідь на своє запитання, однак людство в цілому шукало вірну відповідь два тисячоліття і остаточно здало цей іспит тільки в 1947 році. Однак, як це часто буває, не з першої спроби.
Перша світова війна, яка коштувала людству приблизно 30 мільйонів людських життів, закінчилася підписанням Версальського мирного договору у червні 1919 року. Вперше за історію людства держави-переможці вирішили судити ініціатора загарбницької війни, канцлера Вільгельма ІІ Гогенцоллерна, за порушення норм міжнародної моралі, під якими розуміли невиконання мирних договорів.
Так, в статті 227 Версальського договору сторони зазначили:
«Союзні держави, об'єднавшись, пред'являють Вільгельму II Гогенцоллерну, колишньому Німецькому Імператору, публічне звинувачення у вищій образі міжнародної моралі і священної сили договорів.
Спеціальний суд буде створений, щоб судити обвинуваченого, забезпечивши йому суттєві гарантії права захисту.
Він буде складатися з п'яти суддів, призначених кожною з п'яти наступних держав, а саме: Сполученими Штатами Америки, Великобританією, Францією, Італією і Японією.
Суд буде судити за мотивами, викликаним вищими принципами міжнародної політики, і в турботі про забезпечення поваги до урочистих обов'язків і міжнародних зобов'язань, а також до міжнародної моралі. Йому належить визначити покарання, яке за його судженням має бути застосовано.
Союзні і об'єднавшись держави звернуться до Уряду Нідерландів з проханням про видачу колишнього Імператора в їх руки для того, щоб він був засуджений».
Легко побачити, що мова про мільйони погублених війною людей в звинуваченні не йшла. Вбивство людей на війні не визнавалося злочином, а вважалося прикрим супутнім ефектом реалізації державою своєї політики, в тому числі права оголошувати війну.
Але навіть і порушення міжнародних договорів не вважалося за серйозний злочин, що дозволило обвинуваченому не дуже турбуватися за свою долю і продовжити звичне життя — втекти в Нідерланди, королівна яких Вільгельміна відмовилася виконати вимоги союзників про видачу імператора, придбати там замок і зберегти всі звички арістократії. Пізніше Уряд Веймарської республіки навіть дозволив новоселу вивезти до Нідерландів 23 вагона меблів, а також 27 різних контейнерів з речами, в тому числі автомобіль і човен з Нового палацу в Потсдамі. Як бачимо, все в імператора склалося файно, на відміну від тих, чиє життя зруйнувала Перша світова війна.
Все кардинально змінилося після закінчення Другої світової війни. Не знаю, що стало тому причиною – колосальна кількість жертв, жорстокість цієї війни, або все це разом, але вперше в історії людства ініціатори Другої світової війни були засуджені як винуватці порушення природних прав людини.
Так, звинувачення було сформульовано наступним чином:
«Всі обвинувачені спільно з іншими особами протягом декількох років, що передують 8 травня 1945 року, були керівниками, організаторами, підбурювачами і співучасниками створення та здійснення загального плану або змови для здійснення злочинів проти миру, військових злочинів і злочинів проти людяності, як вони визначаються в статуті даного Трибуналу, і відповідно до положення Статуту несуть індивідуальну відповідальність за свої власні дії і за всі дії, вчинені будь-якою особою для здійснення такого плану або змови. Загальний план або змова включав вчинення злочинів проти миру, що виразилося в тому, що підсудні планували, готували і вели агресивні війни, які були також війнами, що порушують міжнародні договори, угоди і зобов'язання. У своєму розвитку загальний план або змова охоплював військові злочини, які виражалися в тому, що обвинувачені намічали і здійснювали нелюдські війни проти країн і народів, порушуючи всі правила і звичаї ведення війни, систематично застосовуючи такі способи, як вбивства, звіряче поводження, посилка на рабську працю цивільного населення окупованих територій, вбивства, звіряче поводження з військовополоненими і особами, які перебувають у плаванні у відкритому морі, взяття і вбивства заручників, пограбування суспільної і приватної власності, безглузде руйнування великих і малих міст і сіл та невиправдане військовою необхідністю спустошення. Загальним планом або змовою передбачалися, а підсудними пропонувалися до виконання такі засоби, як вбивства, винищування, звернення в рабство та інші нелюдські акти як в Німеччині, так і на окупованих територіях, вчинені до і під час війни проти цивільного населення, переслідування за політичними, расовими і релігійними мотивами на виконання плану з підготовки та здійснення беззаконних або агресивних воєн. Багато з таких дій були здійснені в порушення внутрішніх законів відповідних країн».
З цього звинувачення випливає декілька вкрай важливих речей.
По-перше, легітимну політичну владу держави вперше судили як звичайну кримінальну банду, яка несе відповідальність як за злочинну змову, так і за дії виконавців, які безпосередньо вчинювали злочини.
По-друге, вбивство на війні та інші порушення природних прав людини в ході війни вперше були визнані кримінальними злочинами, за які ініціатори загарбницької війни повинні нести кримінальну відповідальність без огляду на право держави щодо оголошення війни, проведення власної державної або військової політики тощо.
По-третє, тим самим був винесений вирок розповсюдженій позиції верховенства державних інтересів або «інтересів нації» над природними правами людини.
Наступні події показали, що вирок Нюрнберзького трибуналу не був політичною, кон'юнктурною подією, а дійсно ознаменував новий етап в історії людства.
Після закінчення Трибуналу в Німеччині розпочалася процедура, яка увійшла в історію під назвою «денацифікація» або люстрація. Був розпочатий процес, який стосувався не тільки лідерів нацистської партії та посадовців держави, але й усіх громадян держави, де «інтереси нації» перемогли права людини.
Всі жителі західної частині Німеччини старше 18 років повинні були заповнити спеціальну анкету. За наслідками аналізу и порівняння більше 13 мільйонів анкет були виявлені 3,5 мільйони осіб, які виконували злочинні накази та закони, що прийняті в «інтересах нації», після чого вони були піддані суду.
В 1947 році за вироком військових трибуналів та спеціальних комісії з люстрації (die Spruchkammern) було страчено 481 осіб, тюремного ув'язнення зазнали 9000 осіб, конфіскації майна піддано 25 000 осіб, забороні займати посади в державному секторі піддано 22 000 осіб, адміністративні штрафи були застосовані більш ніж до 500 000 осіб.
Ці люди були засуджені за підтримку легітимної державної влади і виконання законів держави.
Повторюю ще раз, це важливо: люди були покарані (страчені, позбавлені волі та майна, звільнені без права зайняття посад) за підтримку легітимної державної влади і виконання законів держави, які мають обов'язкову силу.
Ці події безповоротно змінили світ.
Зокрема, вони довели, що людина звучить гордо.
Що вона дійсно є мірою всього.
Що права людини мають вищу силу, незалежно від того, як до цього відноситься держава і які закони вона приймає.
Що абсолютна цінність природних людських прав накладає пріоритетний обов'язок їх додержання.
Що свобода особистості забезпечується повагою до свободи інших людей.
Що отримання наказів легітимного керівництва та виконання законів не звільняє від відповідальності, оскільки кредитором, перед яким відповідають за порушення прав людини, є не держава, а люди і людство в цілому.
Крім того, очевидною стала відповідь на запитання Платона. Стало остаточно ясно, що ніяке позитивістське тлумачення закону не може бути вищим за право невинуватої людини на свободу.
Таким чином, в 1947 році людство впевнилося в тому, що стрункий хмарочос природних прав людини не має надбудов. Він не закінчується президентським пентхаузом, де мешкають «державний інтерес», «національна ідея», «духовні скрєпи» або ще щось.
Тому в світі сьогодення актуальним є питання співвідношення домінанти природніх прав людини і національної ідеї як чинника класифікації та відділення одних суспільств від інших.
Зрозуміло, що пріоритет природніх прав людини не заперечує існування національної ідеї, оскільки не кожна національна ідея породжує закони та дії, які попирають природні права людини. Але питання про місце національної ідеї в житті кожного залишається актуальним.
Оглянемося навкруги.
Історичні держави «старої Європи» — яка їх національна ідея? За що готовий віддати життя пересічний громадянин Франції, Італії, Іспанії, Португалії та інших держав?
І поставимо питання ширше – які національні цінності буде захищати громадянин США, або Австралії, або Великобританії?
Аналіз підкаже просту відповідь: в суспільствах, де забезпечені права людини, де економіка, освіта та державне управляння дозволяють кожній людини реалізувати свій потенціал, ідеологія завжди посідає другорядне місце.
Цінностями людини в здоровому та благополучному суспільстві є хороша робота, особиста безпека, благополуччя сім'ї, цікавий відпочинок, спорт, секс і доступні розваги.
В такій державі діє суспільний договір, за умовами якого держава гарантує людині можливість реалізації його інтересів і гарантований захист природніх прав, а людина дотримується законів, сплачує податки, приймає участь у соціальних програмах тощо.
В такій державі благополуччя людини нерозривно пов'язано із благополуччям держави, і в цьому полягає вища форма національної ідеї. І саме така національна ідея не заперечує домінанти природніх прав людини, а навпроти, базується на їх непорушності. Саме така національна ідея кардинально відрізняє здорові суспільства від хворих, де алогічний висновок про обраність за національним критерієм доводиться такими ж химерними аргументами.
Здорова національна ідея, ідея продуктивного суспільного договору, в силу свого змісту не потребує примусової інтродукції, не потребує лозунгів з мегафону і факельної ходи, не потребує сепарації патріотів від непатріотів, тому що бути непатріотом в державі продуктивного соціального договору дуже складно, бо алогічно. Можна сказати, що національна ідея в благополучних державах є тихою.
Саме така національна ідея відрізняє Україну від районів ОРДЛО і Росії та інших «обраних народів», оскільки ми бажаємо жити добре, а вони бажають мати свій сакральний шлях обраного народу. Ми хочемо стати щасливими, а вони хочуть стати кращими за рахунок оголошення всіх інших людьми другого сорту.
Для нас, українців, продуктивний соціальний договір, на жаль, поки що залишається мрією.
Це мрія про свою хату під вишнями, де гудуть джмелі і ввечері зустрічається вся сім'я. І мрія про країну, де можна чесною працею забезпечити благополуччя і де немає бідності працюючих, побиття в поліції, неможливості захистити себе самостійно і корумпованих чиновників. І мрія про прийняття України в велику сім'ю благополучних народів. І ще маса інших мрій.
І я вірю, що всі вони здійсняться.
Ідея перестає бути тихою, коли в державу приходить біда.
Війна, економічна криза, природня катастрофа вимагають переглянути дебет і кредит соціального договору, вимагають від громадян більшої віддачі, і в таки часи національна ідея виступає тим головним сенсом, який мотивує громадянина більше віддавати, аніж получати. Мотивує розраховуватися своїм майном, здоров'ям, безпекою або життям заради майбутнього, заради збереження продуктивного соціального договору.
В нашому випадку ми, українці, ніколи не були стороною такого договору. Але незважаючи на це, щиро віримо в його укладення і вже сьогодні діємо як спільнота, яка захищає свій договір. Наші хлопці свідомо ідуть на фронт, наші волонтери віддають останнє, наші пасіонаріі зосереджені на наведенні ладу в державному управлінні, і все це є вищою формою віри в Україну, в те, що вона відбудеться, в те, що договір буде укладений.
В нас є ідея.
Ми переможемо.
