01.10.2018 – день, коли більшість «старих» апеляційних судів в Україні de facto припинили відправляти правосуддя і готуються до ліквідації, а нові апеляційні суди виконують процедури запуску і через тиждень розпочнуть свою роботу.

Цей день можна вважати закінченням чергового етапу поточної судової реформи. Наступними етапами буде запуск двох спеціалізованих судів — Вищого антикорупційного суду і Вищого суду з питань інтелектуальної власності, а після цього – запуск нових місцевих судів.

В суддівському середовищі ці етапи однозначно сприймаються як закінчення докучливих і неприємних процедур оцінювання та переведення, своєрідний «сейв», після якого вже можна не хвилюватись за збереження кар'єрного прогресу.

І як би неприємно це не прозвучало, така позиція найбільш точно описує стан судової реформи, оскільки, окрім підвищення зовнішньої, бюрократичної, легітимності суддів, інших наслідків реформа поки що не принесла.

На даний час взагалі немає сенсу обговорювати, чому так трапилось, тому що, по-перше, все неодноразово було сказано і написано, по-друге, питання вже має академічний характер.

Можна тільки констатувати, що внаслідок реформи якісних змін судової системи не відбулось.

Анонсоване укрупнення місцевих судів шляхом об'єднання декількох судів в один, яке особливо актуально в сільській місцевості з причини недостатньої кількості суддів, зіткнулось із фізичною неможливістю суддів перебувати в декількох районах одночасно і очевидним негативом, який несе для громадян необхідність відправлятись за декілька десятків кілометрів у пошуках правосуддя.

В якості виходу з ситуації Державною судовою адміністрацією анонсований новий алгоритм розподілу справ, який «враховує територіальне знаходження судді».

В дійсності цей алгоритм означає, що судді районних судів навіть після «укрупнення» залишаються на своїх місцях, а громадяни отримують змогу отримувати доступ до правосуддя в межах районів проживання – комп'ютер буде просто розподіляти справи, які надійшли в окремому «районному філіалі» укрупненого суду, поміж суддями цього філіалу. В разі недостатньої кількості суддів у філіалі укрупненого суду, комп'ютер буде залучати суддів з іншого філіалу, які будуть здійснювати відповідні поїздки до місця розгляду спору.

Очевидно, що такі зміни судочинства можна було зробити без надмірних зусиль, без ліквідації судів і створення нових, простими технічними змінами до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Більше того, суспільству ще доведеться сплатити свою ціну за таку «реформу», оскільки розумні люди в парламенті знову опинилися у меншості і правило «справа слідує за суддею» було затверджено тільки для кримінальних справ. Справи інших категорій, які находяться на розгляді у «старих» судах, будуть передані в нові суди, розподілені заново, і їх слухання почнеться із самого початку. Враховуючи, що багато справ вже слухаються місяцями, а деякі навіть роками, розгляд таких справ з початку важко назвати позитивом.

Інша мета створення нових судів, яка полягала у здійсненні очищення суддівського корпусу, також не досягнена.

Суспільна дискусія з цього питання зараз спрощена до повної примітивності – обговорюється відсоток суддів, яких «не пустили» до нових судів (до речі, вкрай низький з огляду на загальновизнану корумпованість усіх гілок влади, в тому числі судової), з'ясовується ступінь одіозності тих, яких «протягнули» і працевлаштували тощо.

В той же час дійсною ознакою реформи може бути тільки кардинальна зміна підходів до захисту прав, а саме перехід від казуїстичного правосуддя до судочинства, яке опосередковує право і відповідає уявленням суспільства про справедливість.

Очевидно, що останні категорії настільки розпливчасті, що у брехливих реаліях сьогодення придатні лише для створення жвавої дискусії в мережі, написання передвиборчих програм, здійснення полум'яних виступів з трибун та інших маніпуляцій з інформацією.

Але, об'єктивну оцінку змін в судовій системі можна провести через оцінку кількості рішень, які з очевидністю є сумнівними. В разі успішності реформ їх кількість повинна зменшуватись.

В цьому розрізі позитив побачити складно.

За останній рік Україна стала державою, в який судами офіційно визнано право очільника правоохоронного органу висувати публічні звинувачення у вчиненні тяжких кримінальних злочинів попри презумпцію невинуватості.

Вітчизняними судами встановлено, що кримінальна заборона, яка не передбачена прямою нормою матеріального права, може випливати з «системного тлумачення закону».

В нашому судочинстві суди з легкістю витребують майно набувача, яке придбане з публічних торгів.

В нашому судочинстві інститут позовної давності, який захищає цивільний оборот, перестав застосовуватись до віндикаційних вимог.

В нашому судочинстві визначення юрисдикції судового спору, яка безпосередньо залежить від суб'єктного складу учасників спору, може бути здійснено без встановлення процесуального статусу учасників спору і всупереч прямій нормі процесуального закону.

На жаль, цей перелік можна продовжувати і продовжувати, тому є певні сумніви, що ми продовжуємо будувати державу вільних і заможних людей.

Тому, мабуть, недарма не відпускає відчуття дежа вю. Відчуття, що все це вже було і було неодноразово.

Слова про необхідність суду повернутись обличчям до людей, які зараз лунають на кожному суддівському заході, з тими самими інтонаціями і з тим самим пафосом лунали і в 2010 – 2012 роках, в ході судової реформи, яку проводив злочинний режим Януковича.

Так само звучать слова про невідворотність покарання тих суддів, які плутають справжнє правосуддя із приватизованим, і так само придатними до правосуддя визнаються судді з мільйонними статками, зі звичками колекціонувати нерухомість, німецькі авто і швейцарські годинники. Не вважаються великими гріхами і періодична приватизація службового житла, брехня в деклараціях, суддівське свавілля.

Так само з нуля створені три вищих суди і гармонізуюча надбудова над ними – Велика Палата. Раніше ця надбудова звалась ВСУ, а вищі суди не були об'єднані спільним дахом, але це більше питання вивісок, а не суті. И так само кадрове оновлення привело в суди тих, хто давно вріс в них корінням.

Так само знову в суди не прийшли ідеалісти, мрійники і нонконформісти. Цікавий факт – в ході обговорення порушень, допущених в ході конкурсу до ВС, не пролунав голос жодного з суддів прохідної частини списку.

Так само обрання до органів суддівського самоврядування і влади представляє собою доволі передбачувану процедуру.

Однак, є й суттєві відмінності.

Судова реформа 2010 – 2012 років відбувалась на тлі концентрації влади в межах одного клану, що означало неможливість відокремлення суддівської корпорації як незалежного владного анклаву. Що, однак, не завадило цій корпорації оформитись, існувати і досягати тієї мети, якої бажає кожне підприємницьке товариство.

Поточна суддівська реформа проводиться на тлі феодалізації влади в країні, війни незалежних владних анклавів один проти одного, фіксації корупційної ренти шляхом поділу і закріплення владних посад за квотним принципом. В наступному очікується зменшення впливу виконавчої влади і подальше подрібнення фракцій у владі законодавчій.

Одночасно відбулась девальвація патріотичних і реформаторських сенсів, які стали зношеними від надмірно частого вживання. В суспільстві переважає втома від політики і розчарування від влади.

Годі й бажати кращих умов для становлення нового владного анклаву у вигляді незалежної і автономної суддівської корпорації.

Додатковим фактором укріплення корпорації виступає тій самий стан «сейву», який відчувається кожним суддею як власна заслуга, як результат особистих зусиль по проходженню нервової процедури оцінювання чи конкурсу, і який неодмінно повинний бути винагороджений підвищенням незалежності конкретного судді.

Слід зазначити, що поточна реформа з невідворотністю тягне укріплення корпорації ще й тому, що всередині суддівської спільноти вона проводилась за принципами створення Ізраїлю. Так, з самого початку цієї реформи всередині суддівської спільноти поширювалась думка, що «суспільство іде на суди війною», що судді повинні згуртуватись навколо своїх очільників, що довіряти можна тільки своїм. Внаслідок цього суддя, який пройшов оцінювання і досяг «сейву», вже чітко орієнтований, де свої і де чужі.

Завдяки цьому була забезпечена як мета збільшення впливу Правління корпорації на поточні процеси, так і подальше відокремлення, автономізація судів від суспільства. Промовистим фактом, який підтверджує викладене, є юридична та медійна війна між громадськими активістами та ВККСУ, яка триває і по цей день.

Звісно, корпорація змінюється.

Пішли в минуле гонорові і трохи наївні члени Правління, які всіляко підкреслювали свій високий статус і не дуже приховували своїх рішень. Зараз навіть дрібні рішення Правління проводяться через рішення загальних зборів. Так спокійніше.

Високий офіційний статус особи в корпорації тепер не обов'язково означає, що особа дійсно входить в Правління і приймає рішення.

Мистецтво «новомови» досягло вершин і зараз іноді складно зрозуміти – з трибуни кажуть гарні і справжні речі, чи це знову вдале маскування.

І насправді зараз дуже складно визначити, де проходить межа термінатора, яка розділяє позитивну, «білу» незалежність судів, яка є запорукою винесення неупереджених рішень, від негативної, «чорної» незалежності, яка надає можливість суддівського свавілля.

Твердо можна стверджувати тільки одне: реальна незалежність судовій владі вже надана. Як саме нею розпорядиться судова влада – ми побачимо.