Так ось той столяр – дядько десь під шістдесят років, мене не любив. Не те, що не любив, а прикинув, що волосатий не може бути у комуністів в фаворі. А ще – що волосаті, то не агресивні наркомани і, що комуністична партія таких не поважає і, що він, порівняно зі мною, як мінімум, иліта..))
Анекдот в тему:
Защемивши собі пальця руки, сантехнік Стаканюк, хотів було розказати про нестерпний біль, який терзає всі нервові закінчення його розпухлих пальців, та про те, як його тонка і чутлива натура страждає… Але, як завжди – вийшло коротко і лаконічно: „йоб твою мать…“

Столяр не вживав. Він не був комуністом, але все, шо партія сказали виконував. Виконував і ходив гордий з того, що комуністи вітаються з ним за руку…  Його український хрунізм його підпирав – він принципово не звертав уваги на мої „добрий день“ та „до побачення“.
А одного разу підходить і каже:
– В мене в цеху куробка без пукришки…
Сказав і почовгав до себе в столярку..
Яка куробка? Яка пукришка..? Заходжу в столярку – приміщення висотою метрів під сім і бачу під стелею відкриту „коробку Бермана“. Це така кругла, металева фігня, у котрій сходяться скрутки та розгалуження електропроводки. Кришка від неї лежить на верстаті під стіною – чи сама впала, чи він в неї кидав чимось – це вже в історії..
Беру драбину, ставлю під стіною і розумію, що не дістану. Йти, через весь двір, за вищою драбиною до монтувальників лінь і вже глядач у дворі.. Залізаю на самий верх тієї, що стояла в столярці, встаю ногами на самі вершечки /не на перекладинку, а на вертикальні/, лівою рукою тримаюсь за заземлену, як виявилося, трубу, а правою вставляю кришку..
То не гарно – як московський холуй азіров, валити все на папєрєдніків, але – то ж не я не заізолював ті дроти..)))
Мене просто кидає ударом струму на верстат, що стояв внизу. Верстат металевий, з цілою купою не менш металевих прибамбасів. Мені, мабуть, треба було поламатись вщент, але я почув:
– Так тобі і треба скутино…
Мене підкинуло..)) Я схопив дубову палку, а він зрозумів, що зараз буде больно. Ходив він цікаво – мало того, що шаркав ногами і задирав у небо голову, він ноги ще й ставив носками широко в сторони.. Ось так він і побіг. Незграбно, але дуже швидко /шістдесят років чуваку/. Дуже, дуже, дуже швидко. Як вихор – як майор Вихор(3)..)) Вискочив у двір і погнав в сторону гаражів з головою задертою в небо..
Я, вискочивши за ним у двір, з дрином в руці та наміром поламати цей кілок об ідійота /думаю мій намір читався на моєму обличчі/, побачив наших акторів, які сиділи на лавках по периметру двору і з цікавістю почали чекати розвитку сюжету.. Я не дав їм цього шансу. Спокійно поклав кілок і „пішов у своїх справах“..))

Це було про містику – як можна не поламатися впавши, з такої висоти, боком на станок..?
Пам'ятаю навіть назву станка – 'Gans Novilla Agregat'..)))
***

Через декілька днів, іде мені назустріч столяр, але голова не задерта і на щоці блистить сльоза.. А потім раптом каже:
– Брежнєв, вмер…
І пішов заплаканий..

Мені реально пох на комуністів, але ж в людини горе… Тре щось сказати – нє? А вожді ще кожного дня тоді не вмирали. Тому я просто спитав – шо окончатєльно..?
Про те, що я „неблагонадьожний“ і так всі знали, тому один на один /без свідків/ я собі гнав, що хотів.. Шкода хлопа – його світ зруйнувався..))

Пес би з ним, з тим столяром, але брєжнєв таки дійсно помер, а адміністрація не знає як реагувати. Нас всіх швидко збирають в репетиційний зал на мітинг. В репзалі на стіні висів величезний портрет Горького у важкій рамі з papier-mâché. Такий – кілограмів на п'ятдесят не менше. Під ним трибуна. На портреті хтось вже почепив траурну стрічку. Дивлюсь, думаю – чому саме на ньому..??? Він нібито давно помер.. Але комуністам видніше, які стрічки на кого зі своїх вішати. Зараз колорадські вішають на все, що попало..)) Біля трибуни стоїть парторг.  На його обличчі, як казав Марк Нестантінер – „вся грусть еврейского народа“. Вопшім – поки я роздивлявся, всі місця під стінкою позаймали – залишився тільки передній фланг..))
Парторг починає про „скорботную утрату“ і тут, як на зло – величезний портрет зривається і падає йому на голову. Я б його навіть пожалів мабуть, але тут за спиною хтось пирснув в кулак. А я в першому ряду.. Бля – в мене починається істерика.. Я покусав язик до крові.. Якби не втримався  – була би біда. Ще б посадили до холєри..))) Це було також про містику..

Через покусаний язик – я тиждень не пив кави,  зате я побачив чудове в своєму ідіотизмі дійство..
Брєжнєв вже вмер, а траур ще не об'явили. Директор не знає, що робити –  відміняти репетиції, чи ні. Через те, що  вожді тоді ще не вмирали кожних півроку – один за одним, обком партії не встиг прислати інструкцію, як себе поводити. Тому директор прийняв рішення – танцювальні репетиції не відміняти, але музику не включати…
Я сидів у глядацькому залі і перся від комуністичного сюрреалізму – безмовні актори, в цілковитій тиші, стараючись не рипіти підлогою, танцювали на сцені…

То було про містику, а то – про ідіотизм..))

Вересень, 2016.

…………………………………..

1.Тут мається на увазі не своїх товаришів)). Словом „товарищь“, звертались один до одного російські комуністи. Вони перейняли це звернення в комуністів німецьких /і такі колись були/, які казали один одному „камрад“. Потім це звернення прибрали собі гітлерівці.. Отже білогвардієць їде „морити голодом“ комуністів більшовиків.

1. В цій ситуації необхідно враховувати всю серйозність моменту для задіяних. Вони спасали ситуацію – як могли і їм було невесело. Бігаючи по сцені, в голові вони вже прощалися з партійними квитками. Тобто все було більше, ніж серйозно..
2. Герой радянського епосу.

Попередні глави:

Гроші..
Кривий ревОльвер..
Джинджел..
ПЛ ВН..

Bonus track:

M&M або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..