Лунко співав соловей — росли трави та ріки у душі задзеркалля.
Чи знають жінки що вони керують сонцями?
Неначе птаха увірвався у її життя.
Там грались води неначе хотіли знайти дивних світів квідичу, — та немає весни у зірках дерев... Немов би знову лапають вони птахів та стирають Землі. Хтось може ще пепереджати про смерть — та немає уже нових днів життя, що воскресло у душі воїна: світ карає світло за страх та безпорядок...
Чи знає жінка де пливе волосся — у дивні гаї зі струмом?
Знову — пекло...
Там виростають нові думки про правобережжя Дніпра. Знову летять птиці у душу Нахтігаля. Знову сурми кричать — у думки козаків та системи повстання проти лєніних: зірки знайшли тут те що шукали вони... — це дивний страх перед чистим виплеском гніву.
Тут живуть ті хто знайшли воду природи аби створити нові життя алхімії пристрасті.
