У вічності — немає правди. В небі немає влади, а в людини, — відповідальності.
Через важкі події та сенси — несемо ми свого хреста на Голгофу — наче немає уже споминів про те що було до ісусових мук...
Птиця не хоче повернутися до наших рук — бо ми їй заздрили що вона вільна та мучили.
Одного дня — коли почнеться земельна хроніка уже буде не важливо хто що відчуває та у кого скільки грошей чи автомобілів.
Десь далеко люди-воїни шукали своєї участі — вони мріяли про те що весь всесвіт впаде їм до ніг. Але — впали вони. Без ніг та рук...
Можливо хтось помітить що люди завше хочуть блукати пустинними вулицями аби радувати свою уяву...
Десь там — далеко прийдуть великі колони дикунів котрі спалять цивілізацію, котра перестала боротися. Але — в нашій уяві всі залишаться маленькими дітьми, що збирають гроші на морозиво: зникли університети та психіатричні клінки, — залишился тільки незабутні та бурхливі мрії.
Сонце обпікає втомлені плечі на панщині — Тарас Шевченко пише віріші про те як буде добре коли уже не стане влади ніде. В світі. Ні у кого.
Але — люди мріють про те що новий лідер дасть їм шанс спастися від цієї пагубної звички.
Працювати.
Колись і книги, котрі взмахують крилами аби полетіти високо у небо також будуть уже не в моді: всі хочуть бути під кайфом аби заглшуити ці ріки відчуттів та страху.
Немає мозку — і немає розуму.
Просто треба весь час відчувати цю біль аби накачуватися Судді Кальке. Наче кінець днів почався із початком життя на Землі...