Україна жила сподіваннями на Європу, — всі думали, що новий шлях України має відкрити перед нами нові обрії змін та нового життя, котре має дати нам поштовх до кардинальних реформ.

Та Україна втрачала час та не могла нічого змінити, — всі вже стали розуміти, що лишень твоя напружена праця може дати ефект: та ніхто не хотів працювати на сусідів, всі хотіли увірвати свій шматень ковбаси та втекти із поля бою аби залишиится живим та ще й ситим.

Україна потопала у вирі буденщини, — всі прагнули відновити владу монарха, котрий буде керувати країною із всім присущим йому благородоством та чесністю. І ніхто не хотів помічати, що монархи старіють, а країна не міняється: люди можуть говорити про далеке життя, котре має нарешті прийти до України та ніхто не хоче впроваджувати ці принципи в своїй країні, всі стали сподіватися на міфічного месію, котрий має керувати Україною по-європейськи та буде перемагати розпач та бідність аби Бог відновив свою владу над українським світом та повернув всім те життя, котре було колись...

Ми згадуємо про життя за Януковича та проклинаємо той день коли тиран народився, — та є люди котрі думають що Янукович наводив лад в Україні та давав українцям їсти, бо він праюцював на відміну від всіх решти.

Так само росіяни думають що Пуітн, який тяжко працює всіх годує, а всі інші люди лишень чеають від влади відмашки та подачок.

Ми ще не можемо перемогти в собі злидні душі, — ми ще не здатні встояти під ударами долі.

Ми тікаємо від себе та намаєгаємося зберегти свою душу від дощу та цей дощ лишень нагадує нам про далекий світ, котрий чекає на нашу душу, котра має жити, а не блукати міфами про велику долю країни, що забаралилася та не змогла вскочили у своє метро...