Одного дня вони прийшли до правди — там були сині листки осені, — хто знає як нам перейти межу мііж словами та відчуттями? «Світло горіло вночі», — думав він ішовши поруч із горами що надихали його на політ. Вона була на сонці із зірками — там кружляли літаки та сцени із кризи ночі: хто став любити нас? Немає ніяких зірок що стали тікатм від печери сну..

Вона ішла поруч із ним — там були його очі, вона шукала його крила: він став малювати сині крила задля розуму весни, там ішли самураї аби зазирнути до його душі, вона ішла поруч. — Де світло кохання моїх грудей?, — запитує Джулія Сенджермен у сина. — Там є краса любові що стала думати задля наших принципів: хто став малювати весну? — Там існують нові правила кольорів ночі: " — Де світло вбило весну?", — думала вона аби вбити час що ламав їй ноги: хто може стати для світу новим віянням весни? Лишень той хто став танути у просторі надії що рухається за плямами сонця. — Де наші крила?, — запитує Франческа Гідазепам у свого друга. — Там існують нові крила зими що стала танцювати задля нового погляду на світ: — Де крила ночі?, — запитує він у своїх шкарпеток.

— Там де нові весни стали розуміти відчуття погляду.

Де розум?

Там правлять балом нові крила дощу...