Life is about the people you meet..

CHAPTER ONE
INTRO

Niewytańczony wybrzmi bal, bo za jedną siną dalą – druga dal.
Nieuleczony uśnie ból; za pikowym czarnym królem – drugi król

Був в мене знайомий – звали його Вінтя. Ну, тобто, як знайомий – старший брат мого знайомого по «Генеральші». Як того звали? Поганяло – Лисий, а ім'я вже й не згадаю.
Було літо, я стояв коло гастроному – на розі тодішніх маяковського/Франка і звідкись – підозрюю, що з урбаністичного серпанку, хоча пох, що я там собі підозрюю – звідкись підійшов Вінтя. Вже через декілька банальних фраз, ми взяли «бомбу» портвейну «три сімки» і поперли в напрямку Зеленої. Йшли ми, нібито, на  «Вєтік» до розваленої бані, але по дорозі передумали і завернули в огороджене подвір'я церкви Святої Урсули. Так, тої, що на розі Зеленої/Палія. Чому туди? Бо до тої бані ще було йти і йти, а тут мєнтам би і в голову не заїхало перевірити – а, чи там часом два патлаті хіпоблуди не порушують есисерний режим. В есисеру вино, як форму ферментованої безнадьоги, локальні посполиті пили здебільшого по брамах – там їх мєнти і ловили. А тому, знаючи про це, ми посідали собі просто на чорній базальтовій бруківці, котрою було вимощене те подвіря. Так, ти все вірно зрозумів – вино біля входу  в церкву, котру комуністи перетворили на склад есисерних грампластинок. Все рівно негарно? Зараз погоджуся, а тоді б відповів – та ти шо, ми були там ввічливі, як дві монашки на оргії.
В подвір'ї нікого не було, тому ми собі сиділи і розслаблено гнали – кожен про свій, життєвий досвід. Мені було десь може сімнадцять, йому трохи більше – тобто досвіду, щоб підрозказати  один одному за життя вже було тіпа дохрєна.. «Портвейн» модні чуваки, а ми, без тіні сумніву, були саме такими, пили тільки «с ґарла» – ну, бо такі були правила етикету в місті. А ще – першим завжди пив молодший.
Я, хоча ще був в статусі – «молодо́й„, але вже конкретно вмів, не відриваючись, лупнути рівно половину пляшки. Можна було хоч лінійкою перевіряти, хоч яким есисерним штангенциркулем. Відхилившись на сперту в насончений камінь руку, випив пів пляшки і, не дивлячись скільки зосталось, передав Вінті.
Він був чувак безпонтовий, але на приколі. Встав в позу «лєнін на бронєвікє» і, відставивши вперед руку з «портвейном» – на пафосі, що нагадував комсомольський,  промовив – «Кінаупопєя». Далі – недбалим помахом зап'ястя, теж злив в повітря пару крапель – за тих хто не з нами і, змінивши тембр голосу на угрюмо-іудаїстичний, додав –  «Оглавлєніє». По тому зі словами – «Ввєдєніє», розкрутив в руці пляшку, вино набрало відцентрової тяги і Вінтя, кривляючи слєдоватєля «с мартовіча», гнусавим голосом об'явив – «Часть пєрвая». А далі було те, чим він в собі пишався – закинув голову назад, кадик по шиї паралельно пішов вниз, а половина від 0.75 просто витекла в горло. Що було далі? Вино витекло, кадик повернувся на місце, а Вінтя, вже нормальним голосом, означив закінчення процесу – "Happy end".
Що таке – «слєдоватєль с мартовіча»? Був такий мусорок – галицький хрунь, не пам'ятаю прізвище, здається рибко, котрий постійно нам пацанам, якщо десь зловили, погрожував частиною першою якоїсь статті, яку ніколи не озвучував. Коли приводили до нього в кабінет, то зазвичай свій спіч він закінчував фразою –  ти у мєня по часті пєрвой пойдьош, ґадьониш… на лєсоповал пайдьош… Іноді він з цієї фрази починав, але завжди в істеричній інтонації, котру один в один передав тоді Вінтя. Тупішим за того рибка був, мабуть, тільки гріша обєрфельд, але то  вже був і не слєдоватєль, а цілий тобі «участковий міліціанєр», і… І – та й тайський пес би з ним. Він, мабуть, тоді й не мріяв, що в книжку попаде, тобто – хватить з нього й того, шо він був – просто ще тупіший…
Мартовіча? На цій вулиці, під номером 2, знаходився, так званий, «лєнінскій ровд». Тобто – «районний отдєл внутрєнніх дєл». Тобто – місце, де кучкувалвся центрові «мусорскіє» і різні інші «слєдоватєлі». Тобто – «отдєл міліціі», котрий відповідав за центр міста.
До речі, милий і, до садового, затишний дворик з назвою «Генеральша» – такий з лавочками під крислатими деревами і з, так званою, «літньою естрадою» в кутку, а ще – місце, де я провів пару майже безтурботних років, відносився до «червоноармійського» ровд“. Але „на мартовіча“ ми всі попадали, чомусь, частіше. Сміх в тому, що потім з „лєнінського“ район перейменували на „Галицький“, а всіх мусорскіх перевезли в приміщення того, що тоді був „червоноармійським“. Котрий зараз „Личаківський“. Що то за хаос такий? Ну, так – трохи є, ну, бо там, де керують комуністичні ортодокси, там завжди хаос.
Чому ми собі вибрали „Генеральшу“? А – там, крім затишку, було декілька варіантів терміново той затишок покинути в разі чого. В есисері така можливість завжди цінувалася…
Хто був сам Мартович? Адвокат і письменник з роду равина, котрий прийняв християнство і котрому за це місцевий кагал об'явив, так званий, „хєрєм“. Що то таке? Заборона називати себе іудєєм. Про Мартовича – це те, що офіційно, а сам я з ним знайомим не був. І взагалі – шукай сам трохи, бо та книжка вийде з одних ремарок…
Ну добре – маяковського тепер Костя Левицького, гастроном – продуктовий магазин в есисерному Львові, „бомба“ – пляшка, що містила 0.7-0.8, власне, „портвейну“, чи якоїсь іншої алкогольної бридоти.

Де зараз Вінтя? Не знаю. Можливо тоді його останній раз і бачив..
……………….

Ця книга вже була двічі переписана і двічі видана. Тут відразу окреслю – я ніколи не вважатиму себе письменником. Ну, бо письменник, це щось таке, що має посвідчення від „спілки «письменників» і тусує з однієї презентації на іншу. Мені так нецікаво. Ще письменник, це людина, яка щось вигадує, потім це записує – щоб потішити решту посполитих. Я вважаю, що книжку Людство придумало – щоб зберегти й передати досвід поколінь, котрі відходять – тим, котрі займуть їх місце. Тобто – передати досвід, то без проблем, а вигадувати нема – ні часу, ні натхнення, ні бажання. Я ж не усна тора – нє?..
На днях отримав цікаву рецензію на свою першу книжку. В фб-месенджері побачив папку «спам» і там лист відправлений мені три роки назад. Текст – «я прочітала вашу кніжку і жалєю, что купіла єйо. Как ви можєтє вот так лєгко і просто пісать про наркотікі? А про антісовєтчіков? Ви грьобаний графоман…» За тим текстом відверто проглядалася совкова «інтєліґєнція». Ці створіння, виховані в іудейській традиції пізнього середньовіччя, чомусь вважають, що слово «графоман» вбиває опонента наповал. Ну – може когось і так, але ж точно не мене. Вирішив глянути на авторку того тексту, а може, навіть, спитати – що вона мала увазі. Її сторінка не відкрилася – видно написала і відразу мене в бан на всякій случай. Тому, як вже признаний графоман, почну оцю третю редакцію відразу з наркотиків. Але, то буде десь там нижче. А тут трохи історії, ну – щоб дійсно не починати аж ось так відразу зі шприців і бинтів..
Якось я приїхав до Львова і в магазині дорогих годинників на Дорошенка зустрів Аліка – культового львівсько хіппі. Ми не бачились роками і засіли на каві в Кривій Липі. Там він попросив мене написати спогади, каже – «ми зараз готуємо „Альманах – Хіппі у Львові“, а ти багато бачив, знаєш і багато з ким тусував… Напиши сторінок сорок, ми вставимо їх в той „Альманах“. Щоб якось відпетляти від такого щастя, я попросив – дай мені вже написане, бо хочу зрозуміти форму і формат. Прочитав. Цікаві прикольні тексти від Вішні і Наталки „Конфетки“… Якісь такі в стилі – „я був ще той мачо“ від „Жоріка «Білого»… Пойнятно, що буддо-філософські від «Жоріка „Чорного“… Тобто – на три дні повернувся в дитинство і мені було цікаво. Але потім побачив, що дійсно знакових людей чомусь не згадали… Кажу Аліку:
– А Петрова у Львові, що ні разу не було?
– Та – а шо Петров?
– А нічого, що половина авторів в ті часи були ще ті комсомольці?
– Ай, ну шо за то згадувати…
Ну і я написав. Вісімдесят сторінок на язикє достоєвского. Набрав Аліка – кажу забирай. Він прийшов з „редактором“. Той мені каже – треба сорок сторінок і перепишіть українською. Я, по своїй суті, людина-шипучка, а „редактор“ той був типовий радянський комсомольцьо.  Шипучка вибухнула – тобто ти, котрий в ті часи пробував дописувати до стінгазети „комсомоліц медінстітута“, мені, котрого тоді пробували защемити конторські, мусора і всі райкоми комсомолу – хочеш розказати, як мені то описати?.. Ти тепер – літописець хіппі? Можу тобі сказати лише те, що нахуй – це в он ту вуличку…
Кароч – видав я той свій текст окремою книжкою. На найдорожчому папері, який знайшов. На котрий гарантія чотириста років. І, так – на язикє сєрєбряного вєка. Ну, бо тоді так розмовляли і я не розумів, як можна донести ту атмосферу мовою не оригіналу. Але була й проблема. З моменту собитій на бамбасі, я виключив, так звану, расєйську зі свого вжитку. Як це сталося? Для мене якось непомітно. Я дуже любив поезію Макаревича. Завжди слухав його пісні. А тут, як відрізало – рука не в стані натиснути кнопку 'play'… А ще – з 2014 року я почав писати імена людей, котрі мені не подобались, чи назви країн і міст – з маленької букви. Потім це підхопили. Ну – це, якщо тобі цікаво звідки пішла така мода..   А потім мене вкурвило – невже дійсно не зможу передати ті емоції українською? Вирішив спробувати і раптом відчув – наскільки українська глибша і раціональніша. Це було для мене ще те відкриття… Так з'явилася редакція 2.0. А недавно дівчинка видавець захотіла перевидати книжку польською, а я вирішив перед цим ще раз її переглянути. Результатом цього перегляду і є ось ця третя редакція.
Перша називалась – „Как становятся hippy..“, друга – „Хіпстер..“, ця – 'Hippies..' Чи варіант десь шукати ті перші дві? Ні – я тут з них нічого не викидаю, а навпаки додам. Наприклад, як справжній графоман – почну з наркотиків.
Отже –

Кінаупопєя про Львів 80х :

Насправді тут буде охоплено і інші часи, але нехай вже буде 80s. Отже – десь рівно посередині 80х я йшов собі по Коперніка. Паралельно світило сонце і падав теплий липневий дощ. Звернув направо в сторону „Жоржа“ і біля пасажу, де тоді був магазин „Дитячий світ“ побачив Петрова. Він сидів на трубі металевої огорожі на краю тротуару – якраз навпроти входу і ліниво розглядав тих, що виходили з магазину. В основному то були мами з дітьми, котрі з цікавістю розглядали патлатого хіпоблуда. Його це перло – видно уявляв, як його будуть ставити в приклад – как жіть нєльзя, і так, поки не дійдуть до опери, не менше. Тут цікава фішка – своїм виглядом ми привертали увагу всіх і кидалися в очі здалеку. Це той варіант, коли – you could see it from a mile. Ну, так – це було зручно для нас, але і для мєнтів теж.
Що маю на увазі? Включай уяву – порвані полатані джинси, майка з „буржуазной надпісью“ – 'Uriah Heep', волосся до пояса, „фєнєчки“ на запястях рук, обов'язкові хрест і „пацифік“ на шиї… Нічого аж такого?.. Ну – так. Давай опишу всіх решта навколо. Якісь коричневі, але у всіх однакові, штани, якась, але у всіх однакова, сорочка, якесь, але у всіх однакове, взуття. Ну і вираз обличчя. У нас – це неприкритий виклик, у решти – якась така лєва заклопотаність. По виразу обличчя – воно йде проектувати атомну електростанцію, чи на який партійний форум с комуністамі Болгарії, а по зовнішньому вигляду – ханурік Ґавріла, котрий би може і випив, але страшно, бо ще за таке пезди дадуть…
Підходжу:
– Срав пес на кпсс.
– Комуняку на гіляку.
– Шо такий довольний? Купив собі „Chevrolet-Екзистенція“?
– Збираю гроші на мапєд „Верховина 3“.
– Де був, шо бачив?
– На покос їздив.
– В Грибовичі?
– Троцкій підігнав локаль – прікінь в лісі на галявині.
– Так Троцкій не по тій темі.
– А нюх, тим не менше, має – я б в житті не подумав за таке.
– Хтось собі засіяв, а ви нагло реквізували?
– Ну, так. То я сьогодні другий раз туди їздив . Залишили записку – шоп тєбя трухануло.
– Ну, бо, а, як?
– Де забадяжим?
– Йдем в Сад.
– Гоніш?
– Вмію.
– О, а ти був в мене на балконі?
– Та я й далі твоєї брами не заходив.
– Та то не про той балкон. Йдем покажу…
Пару днів назад проходив мимо того „Дитячого світу“ і підвів очі на той балкон. Кароч – стань спиною до пасажу, де зараз продуктовий супермаркет, підніми очі трохи лівіше і вище за пам'ятник Міцкевичу – під самим дахом, так званого, будинку Шпрехера побачиш великий квадратний балкон. Це воно. Вид звідти? Пречудовий. Чи було стрьомно? Уяви – два патлатих тіпочка йдуть сходами нагору. Навколо кабінети різноманітних „федерацій футболу“ і „профспілок бадмінтону“.  Для повної уяви – в одного з них на плечі ворона. Для ще повнішої уяви – один з них, тобто я, знає, що в іншого, тобто в Петрова, на сумці наркота. Приймуть мусора – то нами не натішаться. Далі – петляєм темним горищем і ворона каркає – видно не любить темряви.
Звідки знали про існування 'Chevrolet'? З пісні тодішнього барда – а у Пєлє шєвроллє в Ріо дє Жанєїро…
Про що цей текст? Та, просто – про понти. Багато львів'ян і гостей міста знаєш, котрі б там побували? А котрі виварювали на сухому спирті коричневий від засохлого соку маку бинт? В чому виварювали? В солдатській алюмінієвій чашці..