CHAPTER NINE

GANS NOVILLA AGREGAT..
2016. April

Ява – триста п'ятдесята. Блистит, як в собаки яйця.
Кохана, трохи я сі тащу. Кохана – випив ацетони..

Нудно мені в театрі дійсно не бувало..
Уяви картину.. Вистава «Ім'ям Революції„… Ні – не так..
Ось, що б там зараз не писали по фійсбуках нацисти з секти свідків шостого хабаду про «велікоє советскоє кіно», але абсолютно всі актори ссср'у совок бакланили. Тобто – абсолютно всі. Тобто – з ранку до ночі. Вночі теж. Всі крім парторгів. Парторги – ті якраз хвалили. От наскільки всі бакланили, настільки парторги хвалили. Різниця в тому, що бакланили так, щоб часом парторг не почув, а хвалили навпаки, щоб почули і бажано не раз. Парторги хвалили, сподіваючись що хтось донесе куданада про те, який парторг схвильовано лояльний… Ну, бо їм, як ми пам'ятаємо, блище… Та й коммі-хабадиліта, знову ж таки…
Тобто – атмосфера серед «творчої інтелігенції» в ссср була якась отака. Тепер можна повертатися до театру. Вистава «Ім'ям Революції» – відомого, на той час, «драматурга» шатрова. Вистава про лєніна, а тому всі відносяться до неї з шаленим пієтетом. Я мав з нею потім казус на гастролях у Воронежі, але про це нижче, а на той момент я її вів вперше..
Взагалі – свій перший рік в театрі я провів під сценою за пультом освітлення. Пульт стояв у колишній суфлерській, тому я весь час був майже на сцені.
Отже перша дія відбувається на провінційному вокзальчику, часів громадянської війни, десь в недоросії. На сцені вокзальна лавка, на ній сидить старий єврей /актор Микола Слісєв/. В нього монолог і він розказує в зал посполитим, що – їде до свого сина у москву, та везе йому трішечки сала… Потім, по ходу п'єси, виявиться, що його син заступник дзержінского і от з чим-чим,  а вже з салом там проблем мабуть такі, аж ніяк не було.. – нє?.. Можна було старого не ганяти…
Поруч з лавкою стоїть сіро-синя, зліплена з папє-маше і стилізована під архітектуру майбутнього двометрова уербан-будка. Без дверей, але з вмонтованим великим годинником. Годинник і будка непропорційні одне одному, але бутафор був свій комсомольцьо, тому, так звана «художня рада» на непропорційнсть закрила очі.
Біля будки ходить взад/вперед і «нервово курить», переодягнений в пролетаря, білогвардійський офіцер /актор Ігор Листвак/. Він теж їде в москву, щоб за його словами – «морити голодом товаришів». Тут мабуть треба пояснити – йдеться не про його товаришів. В совку словом «товарищь», звертались один до одного всі комуністи. Вони перейняли це звернення від комуністів німецьких /і такі колись були/ – ті казали один до одного «камрад». Потім від них це звернення преребрали собі, так звані нацисти гітлера. Тобто той нєгатівно-пратівний їде до москви «морити голодом» комуністів. Такий «тонкий» хід «режисера» – на противагу доброму єврєю з салом, недобрий і поганий білогвардієць з сигаретою..
А на сцені, паралельно – то з'являються, то кудись зникають ще чотири персонажі:
Ще один білогвардійський офіцер, який прикидається лікарем Малініним /актор Ніколай Славянскій – він же парторг театру/. Той теж їде «морити товаришів» і нарочито грає-вдає, що незнайомий з тим, котрий курить коло будки. Як саме це робить? Та ходить навколо того кругами і час від часу йому хижо підморгує…
Так само – то на авансцену до монологу, то назад в куліси, межи декораціями курсує, як криголам, правильний двометровий червоноармієць /актор Василь Юрченко/. Чувак в довгій, до землі, шинелі, хвацько заломленій відразу і назад, і «набєкрєнь» смушковій папасі, та з прив'язаним до пояса металевим чайником. З ним двоє дітей, котрих він везе до тітки в москву. Ну – щоб там пересиділи, поки сам піде воювати за – «это».
Фоном, від ар'єрсцени, з динаміків лунає пісня:
Смєло мы в бой пойдем за власть совєтов
І как одін умрьом – в борьбе за это…
Якщо мені хтось пояснить, що саме в контексті цієї пісні означено словом «это» – поставлю каву і подарую книгу з автографом.

Як бачиш – викривлена реальність з'явилася не тридцять років тому. Викривлена реальність – це «пламєнний прівєт з ссср», котрий секта пробує відновити через нємагу. Вірш? Ну так – чісто тєбє сєрєбряний вєк…

Автентичне фото тих часів. В центрі, так званий «троцкій» – лєйба давідовіч бронштейн. Якийсь час один з головних вождів хабад-революції. Чому лише якийсь час? Ну, бо далі в нього було – Мексика/льодоруб/дурная башка. Можливо навіть від когось з тих, що тут з ним на фото..

А по ходу «п'єси» на сцені повинно відбутися наступне. В «білогвардійця-«пролєтарія», сірники закінчуються швидше, ніж сигарети і він вирішує прикурити в «правильного» червоноармійця“:
– Дозвольте прикурити, товаришу…
Червоноармієць дає, але раптом впізнає в „пролетарі“ свого колишнього командіра по царській армії. Котрий його в тій армії дуже щемив і спонукав до різних нехороших вчинків:
– Ваше високоблагородіє..?
– Що..? Ви про що..? Мабуть обізналися, товаришу…
– Що?!! Я обізнався? А ну пішли в ЧеКа…
Червоноармієць знімає з плеча довжелезну гвинтівку з примкнутим багнетом для штикових атак, а старший з його синів /обидвох грають дівчата-травесті/, дивлячись на тата, в захваті каже братові з поворотом голови на зал до посполитих:
– Це гвинтівка трьохлінійка Мосіна, зразка 1892 року…
Менший, з виразом розуміння важливості процесу, значуще киває йому у відповідь. В цей час, червоноармієць наводить на „пролетаря“ гвинтівку, даючи зрозуміти – що жарти, якщо й були, то вже закінчилися. Гвинтівка реально дуже довга і для цього йому доводиться зробити пару кроків назад, щоб випадково не поранити актора, котрий грає „пролєтарія“.
„Пролетарій“, розуміючи, що біда – кричить до „лікаря“:
– Малінін, чого ви дивитесь..?!!
„Малінін“ підступно стріляє червоноармійцю в спину. Червоноармієць, з виразом тотального обурення на обличчі, розвертається до „Малініна“, а в цей час вже „пролетар“ дістає пістолет і не менш підступно, стріляє в спину червоноармійця ще раз.. Потім так, по-ковбойськи „з пояса“, стріляє в старого єврея і забравши з собою „Малініна“ зникає в кримінальній пітьмі..
Єврей падає на лавку, червоноармієць „з останніх сил“ каже:
– Синочки, у москву ідіть…
І картинно, впираючись гвинтівкою в підлогу, пафосно лягає на сцені.

Затемнення. Кінець дії.

Як бачите, все і так доволі кумедно. Але в цей день мені судилося сміятися до істерики. Гвинтівка трьохлінійка була автентична, а ось пістолети в „білогвардійців“ стартові.. і в них відсиріли патрони…  Далі було приблизно так – „пролетар“:
– Малінін, чого ви дивитесь – стріляйте!!!
Осічка. Осічка.. Осічка…
Червоноармієць – не отримавши очікувану кулю, починає на ходу усно  „дописувати“ текст за „драматурга“ шатрова:
– А я тобі кажу, що ти таки підеш зі мною в ЧеКа і крапка!!!!!
Спітнілий „пролетар“, не розуміючи як випетляти з раптової непонятки, під багнетом гвинтівки Мосіна /два метри довжини без багнета../, витягує з кишені штанів свій стартовий і з виразом істеричної ненависті, починає стріляти в лице червоноармійцю..
Осічка. Осічка.. Осічка…

Микола Слісєв – йому вже пох, що і кого він там грає, з цікавістю дивиться чим це все закінчиться і явно отримує купу насолоди.. Я в своєму бункері вже плачу від сміху.
А на сцені починається „кулєбяка-вестерн“ – „Малінін“ бігає, петляючи між лавкою, кулісами і вокзальним годинником. Він невисокого зросту і доволі округлий. Опецькуватий – як казали у Полтаві. На ньому чорний сюртук і капелюх „котєлок“. Лівою рукою, у якій ще й медичний саквояж, він притримує капелюха, а правою на ходу пробує „відстрілюватись“ від червоноармійця..
Червоноармієць бігає за ним, виставивши перед собою гвинтівку з багнетом і продовжує збільшувати текст п'єси новими словами і звуками.. Металевий чайник на поясі чіпляється за декорації і дзвоном металу додає сцені автентичності соцреалізму..
За червоноармійцем бігає „пролетар“, час від часу, „пострілюючи“ тому в спину..
Осічка. Осічка.. Осічка…

Слісєв сидить на лавці з виразом обличчя – „Барса“ атакує і зараз буде гол. За кулісами істерика.. Я вже навіть не плачу. В мене гикавка і сльози течуть аж по шиї.. А пацани накручують чергову „вісімку“ навколо декорації – мабуть вже п'яту, чи шосту. Помічник режисера пробує за кулісами стріляти зі свого стартового, але він теж відсирів. „Пролетар“ і „лікар“ вибігають  в куліси і на сцену вже не повертаються – вони по тексту п'єси залишаються живі. Стоять собі за кулісами, відхекуючись і матюкають все і всіх останніми словами.
Червоноармієць, біля пульту помрежа, ставить в кут стіни шматок дошки, ламає її нервовим ударом каблука – імітуючи постріл, потім „з останніх сил“ виходить на сцену і картинно падає..
В цей час Слісєв, що зручно вмостившись на лавці, дивився на той „совієтіко еastern“, згадує, що по ходу, у нього так ніхто і не вистрілив, а за текстом шатрова його ж ніби вбивають…. Він встає, прикладає тильною стороною долоні руку до очей і не менше картинно імітує 'heart attack'..
Завіса. Антракт….

Coffee break. Актор..
Микола Слісєв – мій перший вчитель на більярді. Класний був дядько. І дуже класний актор. Зовнішньо і за органікою був схожий на Шона Пенна. Не менш талановитий… але в тій державі, щоб зніматися в кіно, треба було грати голову колгоспу, а йому таке робити означало не поважати професію, тобто себе..
Я ходив з ним в Будинок Актора на більярд. Грав він цікаво – ні одного сильного удару. Шари бив виключно чужі і називав їх „котята“. Вони дійсно докочувались до лузи і скочувались в неї повільно і ніби нехотячи.. Якщо чіплявся за шар, то доводив до „партії з кия“ без особливого напрягу.
Коли щось розказував – слухалось це легко і в кайф. І взагалі – приємний, світлий спомин..
***

хабадники з ссср„у. Внизу справа модератор Голодомору..

Почалася війна в Афганістані, а вона потребувала бабла. Коммі розчесали брєжнєву, що «завалят тот Афган адной дівізієй„, але як завжди збрехали  і «побєди за трі дня» не вийшло. Тому почали на всьому економити. Мені, крім освітлення, додали ще й обслуговування електромережі театру. А особливо впороті з числа активістів навіть електрочайники пробували до мене в ремонт носити. Я на той час вже був «начальнік елєктроцеха», але посилати своїх дівчат-освітлювачок замінювати перегорілі лампочки вважав за неправильне, тому робив це сам.
В театрі був столяр. Прізвище, здається, Малоїд. Чувак реально відчував і розумів деревину, тобто дійсно мав руки не зі сраки. І хоча на цьому його таланти й закінчувались, його всі хвалили і він про себе багато розумів. Тобто – наслухавшись, в порожню голову, похвал від дирекції, столяр ходив з задертим носом і на всіх дивився «свисока…» Це виглядало кумедно – чувак ходить в дворі театру з задертою догори головою, «хімічним олівцем» за вухом та шаркаючи ногами… такий собі – paradox shuffle..
Так ось той столяр – дядько десь під шістдесят років, мене не любив. Не те, що не любив, а прикинув, що волосатий не може бути у комуністів в фаворі. А ще – що волосаті, то не агресивні наркомани і, що комуністична партія таких не поважає і, що він, порівняно зі мною, як мінімум, иліта..
Анекдот в тему:
Защемивши собі палець руки, сантехнік Стаканюк, хотів було розказати про нестерпний біль, який терзає всі нервові закінчення його розпухлих пальців, та про те, як його тонка і чутлива натура страждає… Але, як завжди – вийшло коротко і лаконічно: «йоб твою мать…»
Столяр не вживав. Він не був комуністом, але все, шо партія сказали виконував. Виконував і ходив гордий з того, що комуністи вітаються з ним за руку…  Такий собі український хруньо, з тих, що криївки здавали…
Одного разу підходить і каже:
– В мене в цеху куробка без пукришки…
Сказав і почовгав шаркаючи стертими мештами до себе в «столярку».
Яка куробка? Яка пукришка..? Заходжу в «столярку» – приміщення висотою метрів під сім і бачу під стелею відкриту «коробку Бермана». Це така кругла, металева фігня, у котрій сходяться скрутки та розгалуження електропроводки. Кришка від неї лежить на верстаті під стіною. Чи сама впала, чи він в неї кидав чимось – це вже в історії..
Беру драбину, ставлю під стіною і розумію, що не дістану. Йти, через весь двір, за вищою драбиною до монтувальників лінь і вже глядач збирається в дворі.. Залізаю на самий верх тієї, що стояла в столярці, встаю ногами на самі вершечки, лівою рукою тримаюсь за заземлену, як виявилося, трубу, а правою вставляю кришку…
Мене просто відкидає ударом струму на верстат, що стояв внизу. Верстат металевий, з цілою купою не менш металевих прибамбасів. Мені, мабуть, треба було поламатись вщент, але я почув:
– Так тобі і треба скутино…
Мене підкинуло ще раз. Хапаю дубову палку і він зрозумів, що зараз буде больно. Больно він видно не хотів, а тому побіг.  Ходив він цікаво – мало того, що шаркав ногами і задирав у небо голову, то він ще й ноги ставив носками широко в сторони. Ось так він і побіг. Незграбно, але дуже швидко /шістдесят років чуваку/. Дуже, дуже, дуже швидко. Як майор мойша вихор з пропаганди для радянських піонерів. Вискочив у двір і погнав в сторону гаражів з головою задертою в небо..
Вискакую за ним в двері – з дубовим дрином в руці і наміром поламати той кілок об ідійота.  Думаю цей мій намір легко читався на моєму обличчі. Бачу в дворі акторів не зайнятих у виставі – сидять на лавці і з цікавістю чекають розвитку сюжету. І це теж легко зчитується, але вже на їхніх обличчях. Обламав їм очікуваний кайф – припер до стіни кілок  і спокійною ходою «пішов у своїх справах..»
Це було про містику – як можна було не поламатися, впавши з такої висоти боком на станок..?
Пам'ятаю навіть назву станка – "Gans Novilla Agregat"..

Через декілька днів, іде мені назустріч столяр, але голова не задерта і на щоці блистить сльоза.. А потім раптом каже:
– Брежнєв, вмер…
І пішов заплаканий…
Мені реально пох на комуністів, але ж в людини горе. Тре щось сказати – нє? А вожді ще кожного дня тоді не вмирали. Тому я просто спитав – шо окончатєльно..? Про те, що я «неблагонадьожний» і так всі знали, тому один на один /без свідків/ я собі гнав, що хотів.. Шкода хлопа – його світ зруйнувався…
Пес би з ним, з тим столяром, але брєжнєв таки дійсно помер, а адміністрація не знає як реагувати. Нас всіх швидко збирають в репетиційний зал на мітинг. В репзалі на стіні висів величезний портрет максіма горького у важкій рамі з «позолоченого» papier-mâché. Такий – кілограмів на п'ятдесят не менше. Під ним трибуна. На портреті хтось вже почепив траурну стрічку. Дивлюсь, думаю – чому саме на ньому..??? Він нібито давно помер.. Але комуністам видніше, які стрічки на кого зі своїх вішати. Біля трибуни стоїть парторг – «Малінін».  На його обличчі, як казав Марк Нестантінер – «вся грусть еврейского народа». Вопшім – поки я роздивлявся, всі місця під стінкою позаймали – залишився тільки передній фланг…
Парторг починає спіч про «скорботную утрату» і тут, як на зло – величезний портрет зривається зі стіни і падає йому на голову. Я б його навіть пожалів мабуть, але тут за спиною хтось пирснув в кулак. А я в першому ряду.. Бля – в мене починається істерика.. Я покусав язик до крові… Якби не втримався  – була би біда. Ще б посадили до холєри..
Це було також про містику..

Через покусаний язик – я тиждень не пив кави,  зате побачив чудове в своєму ідіотизмі радянське дійство. Тобто – брєжнєв вже вмер, а офіційний траур ще не об'явили. Директор не знає, що робити – відміняти репетиції, чи ні. Через те, що  вожді тоді ще не вмирали кожних півроку – один за одним, обком партії не встиг прислати інструкцію, як себе поводити. Тому директор прийняв рішення – танцювальні репетиції не відміняти, але музику не включати… За розкладом на сцені були виписані танцювальні номери «вистави» – «Альонушкіно счастьє».

Я сидів в порожньому глядацькому залі і перся від комуністичного сюрреалізму – безмовні актори, в цілковитій тиші, стараючись не рипіти підлогою, танцювали на сцені…

Там було про містику, а тут – про ідіотизм..

Подальша доля столяра? Не знаю – мабуть помер з горя. Ні – не через брєжнєва. Він йому був пох, насправді. Просто почалася «перебудова» і більш молоді та енергійні виперли його з театру…

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. „M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво "EuropeLiberal.." 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині«КнигарняЄ„

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є“)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель „Жорж“)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ 'King Cross Leopolis'
(“Книгарня Є")
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова')
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 „Книгарня #1