CHAPTER TWELVE

АДА..
2015. April

Ада Куниця.. Її репетиції називали – адові..
Одна з моїх театральних вчителів. Була перфекціоністом в періоді.
Повторювала мізансцену, чи епізод безліч разів і рівно до того моменту, поки її не влаштовувало абсолютно все.
Це було не так, щоб зовсім просто – навколо, як віхрі враждєбниє, все ще літав комунізм. Але вона вперто йшла проти течії. Вона будувала свій театр..
Комунізм? Комунізм нагадував слєсаря дядю Васю, що  мєж дубов і сосєн, після традиційних 0.8 шмурдяку, дивився в світ осоловілими очима. Комунізм хитався і взвізгівал, комунізму було зле…
Взагалі ситуація була тупікова, але цікава. Тобто – щоб придумати весь той радянський сюрреалізм, потрібен був «нєкій разум». «Разум», нехай хворий, але нестандартний. Нєкій «разум» був. Хворий на всю дурну  голову і аж ніяк не стандартний. Так, як «разум» думав сам за всіх, то втілювачам його ідей думати було не обов'язково. І вони не думали. Ні – не тому, що було необов'язково, тому що мислити апрічнікі хворого «разуму» не могли на рівні фізіології.
Спочатку все в них йшло більш-менш ніби рівно, а потім «разум» устал… Це нагадувало барбоса, що набігавшись за власним хвостом, ліг на осонні і висолопивши язика подумав – та ну його нахрєн, я шо залізний..?
Ті, що на рівні фізіології не в стані були мислити, пробували комунізм ратувати. Вони, по інерції, виконували старі вказівки «разуму». Але комунізм все одно хилитався. Хилитався і взвізгівал…
Апрічнікі з останніх сил пробували підтримувати комунізм у вертикальному положенні – Ратуйте!!! Гвалт…!!! По коням!!!
А «разум» устал… А у апрічніків не було аргументів, щоб переконати посполитих, що комунізм встоїть. Не було досягнень, не було нічого. Були лише гасла і кумачеві транспаранти з написом  «Слава КПСС».
КумачевІ транспаранти висіли на даху кожного будинку. На стінах кожного будинку було видряпано ключем –  «Srav pes на кпсс»..
Написи ключем, то був привіт комуністам від рокенрольщиків того часу. Він був на рівні людського зросту і кидався у вічі частіше..
Всі відчували, що щось іде не так, але ніхто не розумів чим то все закінчиться..
Не найкращий час для творчості погодьтеся, а ще враховуючи, що театр при комуністах вважався одним з засобів пропаганди.
Ада продиралася крізь заржавілі коммі-догми, як маленький бульдозер. А ще – вона була головним режисером театру. А ще – розуміла, що мається на увазі під цими словами. А це для театру – ну дуже важливо. Вона запрошувала на разові постановки сильніших за себе режисерів, не турбуючись про те, що її власні вистави можуть програвати на фоні більш яскравих. Ну тобто: це ми знали, що вони сильніші, а вона так не вважала..

Мені там жилось, в принципі – відносно легко і навіть весело. У кого в голові був моск ті звісно бачили, що комуністи діляться на дві рівних половини.  Одна половина – дебіли, інша половина – олігофрени. Тому – легко й весело, написав зі словом відносно . Тобто – така собі рейв-паті під час чуми. Але було без варіантів, тому й жив, як у заповіднику для розумово відсталих – живи собі на приколі з ідіотів, бо що ще маєш до роботи. Ну і – розвалювати й насміхатися завжди легше, ніж будувати, а коли ти знущаєшся над системою, котра має владу, то це ще й  адреналін..
Побачивши, як працює Ада, я мабуть вперше захотів щось створити, а не розтрощити. Її закоханість у театр, володіння професією і постійна боротьба за перфектність – були неймовірні. З акторами вона працювала всюди – на сцені, на каві, у дворі, в автобусі на виїзді.. Ті ж актори її потім успішно продали..
Зараз можу закрити очі і побачити її в залі біля сцени  з манірною сигареткою в тонких пальцях.. Уявляєш, тоді в театрі на репетиціях курили. Ні, тоді теж викривлювали реальність, просто викривлювали її в інший бік. А «боротьба» з курінням прийде в дурні голови пізніше – вже з дітьми і внуками тодішніх сектантів при владі.
До мене в Ади була тяга. Вона розуміла, що я маю талант і не розуміла чому я ним не користуюся:
– Коля, тебя в Москве в любой театр возьмут..
– Ада, я не намерен обслуживать коммунистов..
Від неї я взнав про вимір і простір на сцені, і найголовніше – відчуття енергії актора. Котру потрібно підхопити і огорнути..  В якості натяку сучасним художникам зі світла – повикидайте прилади, що вимірюють силу світла. З голови в тому числі. Ця професія суто творча. Те, що ви робите – то писання віршів на калькуляторі. З такою «творчістю» – в цирк  на цвєтном бульварє, або до ґарія кара-коцкі в магазин на касу..

Я, в принципі, люблю понти. І Аду я почув. І головне – зрозумів. Тому незабаром почалось – «Художник, що малює світлом„, культовий Майк Новосад і – браво! Браво! Браво!.. Я, мабуть, побив усі рекорди за кількістю статей про мене в пресі. У мене брали численні інтерв'ю, а я «гнав пургу» про Кастанеду, про роль та вплив рок'н'ролу на  світлосприйняття художника..
Хоча, скажу чесно, музика дуже важлива в постановці світла. Музика не тільки та, котру видають музичні інструменти, але й та, у тембрі голосу актора..

Так – все, понти відкладаєм і йдем до театру..
Був у мене якось інцидент. Я напився.. Вистава була Марека Нестантінера, але для Ади не існувало чужих вистав. Були вистави репертуару її театру. Скидок не було нікому. Мені теж..
Отже вистава «Сорочинський ярмарок». Перед виставою, я заскочив на вогник в «реквізиторський цех», де проводжали в армію пацана монтувальника. Там я трохи не розрахував кількість вживаного алкоголю.
Тобто все, що я встиг зробити до того як відключитися – це ввімкнути два followspot“и і вимкнути світло в залі. Followspot»и – це прожектори, якими супроводжують акторів з лож.
Тобто, уяви картинку – в абсолютній темряві два білих промені ловлять, акторів, що ганяють по всій сцені. І акторів там набагато більше ніж двоє..  Додати ще пару цепелінів на шнурках та мрачну «музичку» шостаковіча і була б візуалізація другої світової війни в небі над лєнінградом.. Не  в курсі що то таке? Нєкто шостаковіч написав таку собі симфонію… настільки смурну, що з філармонії повтікали миші, таргани і тьотя Дуся – буфєтчіца. Симфонію комуністи тут же назвали «знамєнітая лєнінградка» і почали її юзати в пропагандистських «кіно». Тоді, під час WW2, над містами вішали спеціальні надувні конструкції на довгих шнурках. В них мали б заплутуватися пропелери ворожих бомбардувальників. Тобто картинка війни в тодішній пропаганді виглядала як – рев «Юнкерсів», що заходять в піке, мрачні звуки шостаковіча і прожектори зенітних батарей, які вишуковують в нічному небі літаки, а натомість, раз за разом, вихоплюючи з темноти надувні цепеліни.
Про, так званий лєнінград, то теж цікава тема. Німці, маючи можливість своєю артилерією знищити місто /у сталінграді вони це зробили/, тут чомусь її не використали.. Не інакше як схема якась була – нє? Колись про це ще напишу..

Ну тобто, насправді сам того не бажаючи, я влаштував скандал. Але – про скандал нижче, а тут зараз про містику:
В театрі монтувальником працював пацанчік, який щойно відсидів і все навколо себе ще міряв за законами гулагу… Чувак почув кіпіш по загальній трансляції і зрозумів, що я завис. Часу на обдумування в нього не було, тому він вирішив сховати сліди злочину «десь на промці»…))  Ну, бо – нема доказів злочину, значить нема самого факту злочину. Доказом був п'яний я. Тобто чувак прибіг до мене на пульт і перетягнув «слєсаря дядю Васю„, через трюм, в кімнату монтувальників. Кімнату замкнув на єдиний, що був у наявності, ключ. Повернувся в антракті – мене нема. Кімната порожня. Замок там влаштований так, що відмикається тільки ззовні. Вікна заґратовані. Вікна, двері і замок – все ціле.. Ніпанятка, бля….

Я вернувся в реал, якщо це був реал, в приміщенні тиристорної. То таке технічне приміщення в підвалі під сценою. А простір під сценою називається трюм, якшошо. Дивлюсь на годинник – 00:53..  Я – сиджу за столом, навпроти відкритих навстіж дверей в трюм. На столі лежить склепана радистами магнітола. Як вона виглядала? Прикольно – окремим блоком моторчик з приймачем касети, від нього проводи до блоку з клавішами управління, від нього проводи до динаміка. Тобто – це було щось розкидане по всьому столі, але воно мало властивість крутити касету по колу не зупиняючись – інновація на той час.. З динаміка неголосно звучить – ночь прочь и вновь рассвет, как будто дальнего берега нет..
Біля дверей, за півтора метри від мене, в плямі світла з відкритих дверей – по колу, в такт музиці, ходять четверо щурів. Не комуністів, а таки справжніх щурів. Коричневих – з хутром і хвостами. Хоча.. хоча комуністи теж всі коричневі і підозрюю, що деякі і з хвостами також…
Але вертаємся в опівнічний трюм театру.
Прикурюю сигарету.. Пробую пригадати звідки я тут. Нічого в голову не приходить і якихось правдоподібних ідей теж не виникає. Думаю – напевно після вистави з кимось добавив, та й тут «знесилів..»  Ми часто зависали там з бухлом –  місце зручне і завжди чути, якщо хтось іде.
Транспорт вже не ходить, тому вирішую залишатись до ранку тут. Ранкових репетицій нема, а вистава аж ввечері, то встигну ще дома комфортно доспати. Єдине, що трохи денервує – це тиша.. Магнітолу я виключив – disco party для щурів – is over..
Тиша була незвична.. Дзвінка, висока і моторошна.
Мені артистка колись подарувала свою фотку і романтично підписала – свиваются бледные тени, видения ночи беззвездной, и молча над сумрачной бездной качаются наши ступени.. От саме найкращий час той текст було згадати – на самому дні порожнього опівнічного театру..
За декілька метрів від дверей побачив кинуту кимось монтировку. Вирішив зробити собі «подушку». Відірвав спинку від крісла, припер до стіни і приліг  ногами до відкритих дверей. Лампа в приміщенні  була надзвичайно яскрава – світила холодним, молочно-матовим світлом. Світло доходило майже до кутка трюму, де починалися вузькі металеві сходи на сцену. Глянув на годинник – 3:00 !!! Як?!!! Пройшло хвилин десять всього..
Тиша наростала.. Четверо щурів сиділи піднявши передні лапки і спостерігали за мною.. Можливо чекаючи продовження бенкету, а можливо..  Чули про останні слова актора на сцені? Десь там нижче розкажу..
А загалом – я один в підвалі порожнього приміщення театру.. З часом щось коїться.. В мене починає підніматися волосся. І тиша.. Тиша огортає..
Беру монтировку, переступаю через щурів, вони не втікають. Вимикаю світло загальним автоматом в щитку коло сходів. Далі нетрями до службового входу. Навпомацки, а маршрут там суцільний лабіринт, виходжу до замкнених на ніч дверей. Знімаю їх з петель і виходжу на нічне подвір'я. В спину несамовито верещить тиша.. Бляаааа….))

На вулиці зоряна ніч і звуки вже з цього світу. Буджу на прохідній тьотю Полю, беру в неї два рублі на таксі і їду додому.
Проїжджаю мимо будинку, де живе товариш. Бачу, що в нього в кухні включене світло. Заходжу на вогник. Товариш таксист – випили  по сто грам, покурили, побалакали. Йому на роботі виділили нову машину. Їдемо до нього в таксомоторний парк отримувати її. Отримали, обмили, беру з собою два пива і їду у театр на виставу. На вході стоїть Сергій «Ворона», /побачивши мене робить круглі очі і заходиться істеричним реготом/. Каже:
– Вчора виставу зірвав, а сьогодні з пивом на роботу – красавчік.
– Як виставу зірвав..?
Після недовгої розповіді розумію, що своє тут я вже відпрацював..

Не до кінця розумію навіщо, але комуністи робили вигляд, що в них все справедливо. Справедливий та гуманний суд.. охорона праці.. І взагалі вони – цивілізована держава… І хоча сталіна вони вже закопали /ідійоти закопайте лєніна/ та  поносили останніми словами – від його схем не відмовлялись. Його схеми їм подобались. Особливо суди-тройки… Про сталінські «суди-тройки» мабуть до гугли, а я тут про схему, яка діяла на той час в радянських установах.
Театральна «тройка», як і їй подібні в інших закладах, виглядала наступним чином: «суддя» – директор, «прокурор» – парторг театру, «адвокат» – голова профкому.
Завданням цього «тріумвірату» було: перед звільненням провести виховну бесіду,  «заклеймить позором п'яніцу-нарушітєля„, та зробити відповідний запис у його і свої дукУменти. Робилося це для наступних в його кар'єрі парторгів. Щоб ті відразу знали з ким мають справу. Нічого не нагадує..? Тільки замість маляви трудова книжка..
На такі сейшени збирали колектив установи, щоб пролетарі  бачили, що їх чекає якшошо… Розуміючи, що такий некерований я, можу наплести такого, що виховна робота отримає результат протилежний потрібному, на моє звільнення колектив не збирали. Як радісний, лікующій від комуністичної справедливості, пролетаріат, запросили чомусь Аду..
Тут треба розуміти, що в радянські часи прокурор був важливіший ніж суддя. Суддя – то було номінально – печатку і підпис поставити. Це вже в другій половині дев'яностих судді почали шклити свої сади «банками чауса». А тоді тою піною керував парторг…
Мене посадили навпроти «тройки» і почали ходити кругами.. Анекдотичність ситуації в тому, що двоє з них, час від часу випивали зі мною. Лицемірство..? Так. Блюзнірство..? Так. Комуністи вміють…

Є правда ще один момент, який не має до коммі відношення.. Люди зашиваються в непонятках, через невміння називати речі своїми іменами.
Як це виглядає? Один говорить – повністю переконаний, що співбесідник так само як він розуміє сказане. Але це половина проблеми. Друга половина – співбесідник переконаний, що він розуміє те, що йому кажуть. І так в більшості діалогів. Зверни на це увагу – воно того варте.. Декарт – був такий раціоналіст, говорив що людство мало би на сімдесят відсотків воєн менше, якби домовились про однакове розуміння значення слів..
Все ж ніби просто –
– Напився ?
– Так.
– За що розумієш?
– Так.
– Розрахунок у бухгалтерії. Удачі на життєвих дорогах…
Все..
Але звідки раціо в комуніста. І взагалі – комуністи ніколи не шукали легких шляхів, комуністи шукали складних. А тому жили ритуалами. Ритуали  у вигляді інструкцій були прописані в обкомах партії.

Втілювати інструкцію по звільненню  почав голова профкому – ну, бо кому ж як не адвокату…
Мені це все вже звісно було по барабану. Думаю – ой пацани, зіграю я вам зараз «гламурного подонка» наостанок..
Ада   сиділа біля вікна і щось правила у п'єсі, розкритій на колінах.. Потім підняла голову і каже:
– А чего мы собрались? Какая повестка дня на нашем собрании…?
– Да вот… – будем кричать ганьба и увольнять пьяницу и дебошира…
– Стоп, стоп, стоп… Собрание отменяется. Мне легче найти двадцать актёров, чем одного такого дебошира..
Потім мені:
– Коля, иди работай.. После спектакля зайди ко мне в кабинет..

Можете не вірити, але після цього я не випив і десяти грамів на її виставах. Навіть після того, як вона пішла.. Хоча – це було не важко. Її вистави злетіли з репертуару майже за місяць часу.
Тут згадаю дві її роботи. «Сни Сімони Машар» Брехта, та «Райдуга взимку» Рощина. Це дві вистави, які повністю відповідали Адиному світогляду. Ну і звичайно її казки.. Їх було безліч… До речі вистава з якої я почав цю книгу, це теж її робота..

«Пішли» Аду з театру вкрай негарно.. З педерації приїхав один, колись туди депортований «митець». Ще малим його, разом з батьками, коммі вислали з Коломиї в Сибір. Якщо підійти з логікою, то мав би стати нормальною людиною – нє? Як, наприклад хмара… До того, як в тюрмі став агентом кгб. Так той хмара хоч в тюрмі став запроданцем. А цей став поцом, нехай висланим, але ж не за ґратами. Як можна стати комуністом, якщо ті ж самі комуністи випхали тебе нахрєн з твоєї ж хати..?
Стало дуже обідно за хмару? Ок – розкажу. Спершу факти. Коли комуністи не втримали на плаву свою серисеру і Україна відкололася, то вони не придумали нічого кращого, ніж як знищити в ній робочі місця. Почали «приватизувати» за копійки заводи і тут же різати їх на метал. До чого тут хмара? Поцікався хто кричав на сесіях – не пущу ніякий Мерседес на наш автобусний завод. Ні каплі в рот, ні сантіметра в жопу. І не пустив. Знаєш кому віддали? «Діпломату» з педерації чуркіну. Так – тому з ООН. А документацію всю подарували лукашенку. А потім, так званий «міський голова» купував в нього автобуси для міста, зроблені по кресленнях які самі їм віддали. А потім ще збиралися заплатити «компенсацію» сину чуркіна, за сплюндрований завод. Не знаю чи заплатили, бо вже йшла війна. Але бачу що повідривали таблички «маз» з тих мінських «автобусів», що ще містом «крсують».
Ок – не будем лізти в хмари брудного пилу на автобуснім заводі. Казали греки, що Афродіта з'явилася з піни морської. Комуністи з'являлися, як пацюки – з чого попало. «Митець» з'явився, десь з Іркутська, здається. Ну так – як піна з каналізації…
В його випадку не було політики, чи ідеології. Принаймні на перший погляд. Ада дисидентом не була – навіщо було розвалювати її театр? Думаю, швидше за все – локальні западенські комуністи просто шукали тепле місце для свого камарада. Ця традиція в них тягнеться від самого початку комуністичного руху і до сьогодні.  «Митця» з Іркутська звали мірон лукавєцкій. Приволік його до театру ще один «митець» бодьо янівський. Сміх в тому, що саме Ада його, того бодя тобто, і підняла. Бо був такий – ні о чьом. «Пісні» різні писав. Які наприклад? Наприклад – «Пісня про Сихів», або «Наш покровитель» з підзаголовком «Гімн міліції Львівщини». Нє, ну панятно, що лауреат  премії лєнінського комсомолу. Але на своє горе не був гомосексуалістом, то вулицю його прізвищем не назвали. Навіть на Сихові. Але похоронили на Личакові. До речі зараз серед ютуберів, котрі не мають фантазії про що знімати свої «відеоблоги», дуже модно знімати  могили на кладовищах. Я ніколи не був на Янівському, а тому коли про нього попалося, то подивився. І ось іде якийсь чувак і розказує – «о, а ось могила, мабуть, якогось відомого митця, бо театральна маска намальована...» Дивлюсь – дійсно «митця». Не дослужився до Личакова, бодьо його обійшов на віражє…
Але то зараз, а тоді воно з'явилося в ще театрі. Був професійно непридатний. Повністю. Тобто  непридатний в ступені повного абсолюту.  І разом з тим гнилий, як помідор, котрий кинули мимо баку для сміття і він так пролежав  пару тижнів. Щоб багато не писати – типовий комуністичний ідіот. Ну і як всякий радянський ідіот мав звання «заслуженого діяча мистецтв російської педерації».
Безумовно, здогадуючись про свій неймовірний «талант» – нон-стоп плів інтриги між акторами і стравлював їх між собою. Але, треба й йому віддати належне – до того, як його закопали на Янівському, йому вдалося «виплекати цілу плеяду нових „митців“.
Ще про бодьо хочеш? Ні, ну реально цікавий був штріх. Ходив з постійно заклопотаним виразом обличчя, ну – бо „композитор“. Тобто типовий, западенський комсомольцьо.  Комсомольське начальство нагородило його „автомобілем“ „жигулі“. Йду раз, коло театрального гаража, дивлюсь стоїть бодьовий „автомобіль“ з обдертим боком. Питаю в пацанів – де той дятєл вже заїхав? Аво – кажуть – з Борьою на чебуреки в Брюховичі...
Боря був актор. Родом з Лохвиці і реально талановитий. Але підлабузник ще талановитіший. Вмів і любив посидіти за кермом, але машини своєї не мав. Ну то – побачивши бодя з новими „жигулями“, каже:  
– Давай тебе в Брюховичі завезу.
А той йому:
– То я тебе завезу.
Поїхали обидва. Повернулися з обдертим боком. Боря каже – той ідіот припаркувався на схилі впритул до паркану. Я йому кажу – а як я маю вийти? А він мені – вилізеш через мої двері, бо то я так на 50 відсотків зменшую ймовірність потрапити в мій автомобіль злодіям, бо двоє дверей заблоковані. А я йому кажу – та з мене он тьолкі будуть сміятися, якщо я так буду вилазити… А він мені – будеш вилазити, як я скажу, бо то мій автомобіль…
Тут треба додати – крім того що Боря мав акторський талант і був непоганим драйвером, то ще – чувак був надзвичайно матьорим ловеласом. Але нефартовим. Зустрів його якось перед тим, як він пішов назавжди – перекинулись кількома словами – всі його мрії мірону під хвіст. Цитувати не буду – занадто вульгарно.
А тоді каже – машина котиться по схилу і скрипить об паркан, а Бодьо кричить – то ти наробив, бо як вилазив то зняв її з ручного гальма. А я йому – якби я зняв, то вона б відразу покотилася, а ми вже відійшли на 20 метрів.
Кароч назад Боря, хоч і в обдертій машині, але їхав гордо за кермом, підморгуючи всім жінкам, котрі йшли назустріч. Тим, що йшли до них спиною теж, але вони того не бачили…
Цікавий був Боря. Я селився з ним в номері майже на всіх гастролях. Якось в Одесі жили в готелі „Пассаж“. Вечір, сиджу курю на підвіконнику. А той готель влаштований так, що стіни йдуть по периметру квадратного дворика. Чую заходить Боря. Кажу:
– Чувак, ти пропустив такую жєнсчіну.
Каже:
– Як пропустив, що сталося?
Кажу:
– Он в тому вікні, баришня щойно роздягнулась, але ти вже не побачиш, бо вимкнула світло, якраз як ти зайшов.
Боря виходить, потім повертається, знаходить довідник номерів телефону в готелі і з телефоном підходить до мене. Набирає номер, у вікні навпроти вмикається торшер і гола баришня йде до телефону на столику. Боря кладе трубку. Я – і що? І це все? Боря – та я згоден, прикольна. Але не сьогодні, я тупо не маю сили, бо вже дві було…
– А куди ти ходив?
– Подивитися на номер номеру на дверях. Чи ти може думав, що в довіднику номери телефонів по вікнах розписані?
Ось такий був Боря.

Але глава про Аду і ми дійшли до мірона. Був рєдкой масті інтріґан-самоучка, але найкраще йому вдавалося „ставити вистави“. Про таке влучно написав якийсь тогочасний сатирик в тогочасному журналі „Перець“: хоч театр поставив п'єсу і дістав похвальну пресу – він не має глядача, а та преса читача…
Як то виглядало? Чувак сідав в режисерський ряд, садив поруч завліта, клав на столик розкриту п'єсу і, водячи пальцем по тексту слідкував, чи хто не пропустить яке слово. Навіщо завліт? Замість лупи…))) Жартую – для солідності, панятна. Коли ловили когось на такому злочині – йшла півгодинна тирада про нелюбов до професії. Це все. Тобто це все що робив режисер під час репетицій..? Кажу ж – це все.
Закінчував „діяч“ кожну репетицію фразою –  у вас був театр Ади, а тепер я будую свій…
Ще в нього була фраза, що в своєму кретинізмі, миттєво стала легендарною: то дуже погано. Але – вчора ж було… Це мало означати – на вчорашній репетиції я знайшов геніальне рішення цієї картини, а до сьогоднішньої ви, бездарні нездари, все розгубили… Але ж – вчора було…
Насправді – не було. Ні вчора не було, ні завтра не буде. Таке воно – комуністичне щастя.
Я знову включив дестроєра і тупо знущався над цим бовдуром. З першої ж його репетиції пересів з режисерського ряду. Від нього тупо смерділо, десь – як з каналізації Іркутська. Тому я пересів на три ряди глибше і казав, що так я в центрі золотого січення, а для візуалки це важливо. Що таке золоте січення „заслужений діяч педерації“ не знав, але щось десь певне чув. Коли він повертався до мене і говорив своє: Микола, але ж вчора було…, – я ліниво казав у мікрофон дівчинці на пульт: Жанна, четверта програма... Жанна, знаючи, що він все одно не шарить, вимикала і вмикала те саме світло. На це слідувала фраза від „майстра театральної режисури“: ну ось бачиш – зовсім друга справа…  Вчора ж було…
Тобто театр йому не вдавався і чувак видно погано від того засинав. Важко ж воно, мабуть – бути безтолковим.
А потім.. Потім в Ади був день народження. І дирекція запрошує її в театр. Чи розуміла вона, що то ідея того ідійота? Так. Але певно не змогла не прийти в театр, якому віддала все..
В репзалі накрили поляну. На стіні біля виходу повісили афішу з портретами акторів. На афіші бажаючі писали їй побажання на пам'ять. Після офіційних промов  і тостів виявилось, що їй і підійти нема до кого. Актори тупо бздюхали… Заслужений діяч педерації світився – як „Ява триста п'ятдесята“…
Д'Біли, повідміняйте ті звання – не позортеся. Ви в них, як мавпа в колготках…

Ада стояла, курила.. посміхалася.. І такий сум, навіть не сум – туга в очах..
Вона недовго побула і пішла. Не хотіла псувати п'янку своїм недавнім ще вихованцям..
Ось такий театр. Сеанс закінчено. Маестро, вшкварте Марша!!!..

А загальна скутість, справді, скоро перейшла у істеричні веселощі, а потім в смурну пиятику – відспівали покійника, порвали дві гармошки…

Я, написав на її афіші: Ада, с каждым моим новым успехом, у меня появляется всё больше „учителей“… Но – моим единственным Учителем была Ты.
Більше я з нею не зустрівся..
Чому російською? А я нею спілкувався до початку 14го року.

Я не знайшов її могилу. Все що зміг розкопати серед численних спільних знайомих – „… десь в Києві..“

Вічна пам'ять, Адо Іллівно..

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. «M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво 'EuropeLiberal..' 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині„КнигарняЄ«

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є»)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель «Жорж»)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ "King Cross Leopolis"
(“Книгарня Є')
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова")
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 «Книгарня #1