Як відомо, 4 жовтня цього року було ухвалено в першому читанні новий законопроект про мови (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf35...). Про цей законопроект уже було багато сказано і написано. Втім, є ще одна важлива деталь, яку варто врахувати в остаточній редакції закону.
Зокрема, п.4 ст.3 Закону передбачає, що держава забезпечує «застосування української мови як державної на всій території України у всіх сферах суспільного життя, а також у міжнародному спілкуванні». Приємно, що це формулювання перегукується з рішенням академічної Транслітераційної комісії від 16 листопада 2000 року. Цим рішенням комісія схвалила розробку української латиниці, яка забезпечує, зокрема, повну еквівалентність кириличного та латиничного текстів і є реалізацією державної мови України в міжнародному спілкуванні. Українською латиницею переймалися попередні очільники Комітету Верховної Ради України з культури і духовності — Михайло Косів і Лесь Танюк (див. копії відповідних документів у монографії «Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз» https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym). І великою мірою завдяки їхній небайдужій позиції, у 2000 році було створено академічну Транслітераційну комісію, яка 16 листопада схвалила розробку української латиниці ТКПН.

На жаль, інші статті цього закону, які стосуються міжнародного представлення української мови, суперечать цій тезі.
Наприклад, п.3 ст.6 стверджує, що «Запис прізвища та імені в паспорті громадянина України для виїзду за кордон виконується в транскрипції з української мови». Транскрипція, на відміну від транслітерації — це таке транскодування, при якому враховують звучання слова. Тобто це чудова лазівка для спотворення слів. За допомогою фонетичного впливу якоїсь «старшої» мови — російської, англійської, чеської... Будь-хто охочий може легко протранскрибувати ім'я з української мови на російську чи на англійську, і це не буде порушенням закону. Але порушить мовні правила, згідно з якими в таких випадках застосовують транслітерацію — перетворення літер, яке не стосується відповідних звуків у тій чи іншій мові. Прикладом транслітераційної відповідності є гаєвиця та вуковиця в мовах колишньої Югославії (див. дет. у монографії).
Порушення взаємнооднозначної відповідності призводить до незворотної втрати інформації в іменах: наприклад, в англійській транскрипційній схемі (Постанова №55 КМ, 2010) неможливо розрізнити назви Левитський і Левицький, Чернятський і Черняцький, Ліалко і Лялько, Паньківська і Панківська тощо. А назва Україна записується за російською нормою: Ukraina.
А це входить у суперечність зі ст. 10 Конституції України і цим самим законом.
Тому варто переформулювати згадане твердження: «Запис прізвища та імені в паспорті громадянина України для виїзду за кордон виконується у взаємнооднозначній транслітерації українською латиницею».

Подібним чином п.1 ст.24 слід переформулювати так: «Інформація для загального ознайомлення (в тому числі оголошення, покажчики, вказівники, вивіски, повідомлення, написи та інша текстова, візуальна і звукова інформація) подається державною мовою: кирилицею або українською латиницею ».

П.1 ст.36 мусить мати такий вигляд: «Імена, прізвища та по батькові громадян України подаються державною мовою відповідно до правил українського правопису та не перекладаються іншими мовами, а передаються за допомогою транслітерації українською латиницею». Це відповідає світовій практиці вживання власних назв в інших мовах. Деталі в згаданій вище монографії.

Очевидно, варто звернутися в Національну комісію зі стандартів державної мови з пропозицією розглянути українську латиницю, рекомендовану академічною Транслітераційною комісією 16 листопада 2000 року.