Два тижні тому я викинув свій телевізор. Це був гарний, надійний прилад, він вірно служив мені багато років. У ньому я бачив перший та другий Майдани, бачив, як падали башти-близнюки, як прийшов та пішов Янукович. Він показав мені, як почалася війна на Сході України, як прийшов та пішов Порошенко.


У ньому для мене танцював 95 квартал, з нього на мене бризкав отрутою Путін та багато разів роздавав мені свої обіцянки Зеленський. Багато років він блимав на мене новорічними програмами, які ставали все безглуздішими та вечірніми новинами, які ставали все зловіснішими.

Це був великий японський апарат — не з тих нових, пласких, а стара велика скриня. Я навіть хотів замінити його на нову плазму, але на той час це вже втратило сенс, бо з інтернет-кабеля виповзло цифрове телебачення. Воно було набагато якіснішим, ніж наявний сигнал з антени і у ньому було до біса багато каналів — клацай скільки заманеться.

Першим екраном тоді остаточно став комп'ютерний монітор, але телевізор лишився — для вечірніх новин та серіалів, для новорічних привітань все нових і нових президентів. З часом той, хто був найкращою розвагою та членом сім'ї, став обтяжувати та займати надто багато місця, і я почав замислюватися, чи він досі мені потрібний.


Два тижні тому я викинув свій телевізор і тепер спостерігаю — що ж буде. Перші вечори дуже ламало, бо дупа звично тягнулася до дивану, а руки — до пульта, і мозок дуже напружувала відсутність звичної розваги. Але решта змін, що я бачу — на краще. Доба стала більшою щонайменш на чотири години. Я став набагато менше нервувати через вечірні новини та безглузді політичні шоу, що через них мені промивали мозок невідомі мені режисери. Виявилось, що мені вони не потрібні, бо ці самі новини у більш стислому форматі є на сайтах новин, і там набагато, набагато менше нав'язливої реклами.

Те ж саме кіно можна подивитися у Netflix, воно буде набагато кращої якості і головне — теж без перерв на рекламу. Можна отримати набагато більше задоволення та зекономити півтори години свого життя. Для того, щоб побачити срач, треш та пекло та прийняти у них активну участь, є фейсбук — там усе це набагато якісніше і знов-таки без перерв на рекламу. Без мого старого друга — чи дійсно він був мені другом чи ні, я можу набагато краще вибирати, що мені дивитися, із набагато меншими втратами часу.

Два тижні тому я кинув клацати, цілком, остаточно, і з подивом зрозумів, як добряче на це підсів. Це при тому, на хвилиночку, що телевізор вже не є єдиним або навіть першим екраном. Два тижні вечорами мене лякає тиша, яку так і хочеться розігнати гучним бойовиком, моторошними новинами або дурнуватою рекламою.


Мозок досі зрадницьки підказує, мовляв, давай може ще пару раз клацнемо, то ж дрібниці — від пари клацань ще нікому ніколи нічого не бувало. Але то марно, бо клацати вже немає чим. Два тижні у голову знов лізуть думки, які не розганяють гучні зойки найкращих голівудських акторів та найкраща брехня Г+Г. Два тижні вечорами я знов читаю книжки — старі та нові. Два тижні я пишу тексти, старі та нові, короткі пости та довші оповідання. І це добре.

Через усе це вже другий тиждень я агітую родичів та друзів позбавитися своїх телевізорів, пласких та не дуже, великих та маленьких. Звісно, тих з них, хто ще не зав'язав, хто ще його має. Був дуже здивований тим, скільки з них зробили те саме що й я, але на відміну від мене — вже кілька років тому.

Здається що ми усі зрозуміли, що бачили у ньому аж надто багато того, що не замовляли, що хотіли нам показати інші — Путіна та Медведчука, Януковича та Портнова, Зеленського та Піховшека — від темників до пілотки. Усе це ми більше не хочемо бачити.


Останнім часом, коли я його дивився, вже було незрозуміло, чи то я його дивлюся, чи безодня дивиться у мене — настільки могутніми та всеохоплюючими стали машини політичної пропаганди, що підморгували мені його великим оком. Пропаганда стала аж надто помітною, вона почала муляти і дратувати як ниючий зуб.

Час від часу старого стало неприємно вмикати — навіть із благою метою подивитися останні новини, навіть із соціально-дослідницькою — а що ж там зараз нарід дивиться, якою новою дурнею його зараз дурять. І немов були часи, коли старі люди довіряли телевізору, купували товари, що у ньому рекламують, голосували за політиків, що у ньому виступають. Але ні, зараз усе це здається настільки старою казкою, що у неї вже неможливо повірити.

Геть усі вже згодні, що все в телевізорі брехня. Навіть якщо виступає Папа Римський, поточний очільник усієї міліції, міністр охорони здоров'я, Ілон Маск або президент Байден. Показують серіал, рекламу, документалку чи новини. Будь-що. Якщо це з телевізора — це брехня. І це найбільша ознака того, що час телевізора остаточно сплив. Йому туди, до телеграм, паперових листів, кінотеатрів та дротових телефонів. До листонош та кочегарів паровозів.


Тому кидайте клацати, пані та панове. Рішуче вступайте у товариство анонімних клацальників, позбавляйтеся самі та позбавляйте інших від поганої звички. Викидайте його, агітуйте родичів та друзів, поширюйте благу звістку.

На все добре, старий. Далі ми самі.

Поборемо!