Давайте відкинемо вбік політкоректність і фальшивий сором. Те, що відбувається сьогодні навколо мобілізації, — це не просто «окремі перегини на місцях». Це системна, щоденна ганьба, яка знищує державу зсередини швидше за будь-якого зовнішнього ворога.

Відкриваєш ранкові новини — там «бусифікація». Відкриваєш вечірні — там ДБР пакує чергову зміну чергового ТЦК. Днями трапився Миколаїв. Там офіс Омбудсмена після перевірки ТЦК з боєм звільнив шістьох незаконно утримуваних чоловіків. Серед них — батько дитини з інвалідністю (яку поліція при затриманні просто кинула на вулиці) та чоловік зі зламаними ребрами, якого три тижні ховали від рідних, попри право на відстрочку через догляд за 80-річною матір'ю. Катування, побиття, знущання з громадян. Конвеєр кримінальних справ працює без зупинок. Правоохоронці працюють, суди заарештовують.

Але у мене запитання до головного відомства. До Міністерства оборони України.

Скажіть, а ви там взагалі живі? Ви існуєте в тій самій реальності, що й уся країна, чи у вас свій, окремий, стерильний космос?

Покажіть мені бодай один звіт, бодай один пресреліз про те, що Міністерство оборони провело жорстку, наскрізну перевірку ТЦК. Не після того, як відео з побиттям підірвало соцмережі, а системно. Жодного. Повний нуль. Гробове, боягузливе мовчання.

Обласних та районних воєнкомів ловлять на хабарях та садизмі регулярно. Але створюється стійке враження, що ці персонажі матеріалізуються у своїх кабінетах із повітря. Їх наче ніхто не підбирав, ніхто не перевіряв, ніхто не підписував накази про їхнє призначення. У них немає начальства. За них ніхто не відповідає. Вони — недоторканна каста, якій віддана на розтерзання вся країна.

Знаєте, як це називається? Це не «ліберальний підхід до управління». І це не «складні умови перехідного періоду».

Коли міністр оборони вперто вдає вигляд, що його відомство не має відношення до бєспрєдєлу в його же прямих підрозділах — це називається злочинною бездіяльністю. Це конкретна стаття Кримінального кодексу. Коли підлеглі ламають людей, а міністр у цей час постить звіти про круглі столи та цифровізацію — це співучасть. Співучасть шляхом мовчазної згоди.

Досить ховатися за загальними фразами. Країна хоче бачити відповіді на три прямі запитання:

1. Де реакція міністра? Не чергові вибачення пресслужби, а жорстка політична та людська оцінка цього садизму.

2. Де тотальні міністерські ревізії? Чому ТЦК трясе ДБР та Омбудсмен, а не внутрішній аудит Міноборони?

3. Де кадрові чистки? Де показові посадки та звільнення тих генералів і полковників, які вибудували цю людожерську систему і прикривають її зверху?

Ми дійшли до межі, за якою мовчати далі — означає зраджувати державу. В міністерстві чомусь вирішили, що їм усе зійде з рук, що війна все спише, а крісло міністра — це вічна броня від відповідальності.

Не спише. І не зійде. Так не можна. І ті, хто сьогодні замовчує цей жах, завтра відповідатимуть за всією суворістю закону. Особисто. Кожним своїм погоном і кожним своїм рахунком.