Алік. Зранку він довго слухає дощ, потім каркання ворон, потім – гавкіт двортер'єра, який стереже його скарби і якому він не спромігся дати ім'я за всі ці роки. Виходить на вулицю, пес вибігає за ним і радісно стрибає навколо, поки він мете асфальт перед домом, пробуючи вимести застиглі плями крові, які в'їлися і які ще не встиг відмити важкий, травневий дощ.
В селі Алік бухає менше за всіх. Він – шанована людина. Але навіть не тому. А тому, що приймає метал. Приймає зі славного року 1993, коли купив приміщення пилорами колишнього колгоспу імені Косіора в селі Металівка, Народицького району, Київської області. Відтоді мало що змінилося, хіба з'явилися смартфони, згасли вогні на старій трубі ЧАЕС і щоглах «Російського Дятла», які він так мріяв розпиляти і загнати по півтори гривні за кіло. На які лазив міняти лампочки під важелезними плафонами з червоного скла, коли батрачив там ВОХР-ом.
Він звик до металу. До нього приносять метал, він завантажує метал і вивантажує метал. Навіть звертається до нього. Тобто, він говорить сам із собою, але метал лежить поряд і слухає. Він приймає метал, приймає його у себе: в свою душу він щодень приймає купи чормету. Здають.
Здають тракторні гідрозахвати, чавунні плити, коминні дверцята, пічні заслінки, каналізаційні люки, оцинковані листи, металеві табурети і ліжка, пилорамні шестерні, мотки дроту, водопровідні крани, блоки двигуна автомобілю «Камаз-740», рульову колонку і металевий міст до автомобілю ГАЗ-52, алюмінієві бідони і металеві каструлі, диски, садові ліхтарі, бензопили «Джонсон» і «Урал», електродрелі марки «Редіт», болгарки марки «Інтерскол» і навіть електрошліфувальну машину «Арсенал».
Шестерні з Овруцького щебзаводу, батареї систем опалювання, мотор до човна «Сузукі-15», алюмінієві весла, труби водяного опалення, газовий котел «Пламя», короби димоходів, транспортери картоплекомбайнів, циркулярні станки, електродимоходи, коробки передач, каструлі "Cardinal", скоби і фуганки.
Гирі і штанги, люк від танку Т-90, м'ясорубки, чайники, друшлаґи, велосипеди «Аїст» і «Україна», телевізори «Рубін», бочки, била до ліжок, залишки кінного возу, шестерні мостів та редукторів авто, конвеєрні ролики дробильних цехів. Зрештою, рейки.
Все це йому скидають на купу без обліку брухту, без ліцензій і маркованих вагів. Дільничиій вперто погрожує знову впаяти сто шістдесят годин виправних, але Петрович, жирний жлоб з оковитим пузом, директор дільниці ТОВ «Сировина», нормально відвалює, тому Алік відкупається і далі приймає чормет по дві гривні, зводить зікурати з холодних сердець і вибитих зубів Полісся у себе на подвір'ї. Потім – вантажить все у «Газель» і валить до Коростеня – перепродати по два вісімдесят. Навпроти металобази глушить двигун скидає три тони, курить з прийомщиками дві «Ватри» поспіль і який там нахуй штамп? Який путівний лист? Яка там тетеенка, яка ще нахуй накладна?
Алік тариться в маркеті і дорогою назад заїжджає у Термахівку. Стає біля продмагу, вилазить з салону, смалить «Ватру» і волає в матюгальник, що приймає чормет. Збирає ще сорок кіло і валить у свою Металівку. Паркує тачку, сідає на лавочку під зеленим парканом, чухає собаку і чекає на темну фігурку в кінці вулиці, яка принесе йому метал і скине ще одну важелезну тушу на нову, тільки розпочату купу. Алік чудово освоїв китайську приказку про довге сидіння на березі ріки і трупи ворогів, які одного разу неодмінно пропливуть повз.
На село спадають довгі промені прохолодного ранку і алконавт Гриша – котить абразивами асфальтів вулиці-ріки здоровенну кар'єрну шестерню кілограмів на сто. Спиздив.
***
Гриша – нормальний парень. Пару місяців тому він зламав магазин «Надія» і виніс звідти десять шоколадок «Чарівний світ», три пачки «Ватри», пляшку вина «Грааль», літр тамянки, сім пляшок горілки «Житомирська» і вісімсот грамів шинки «Святкова». Все це він кинув у великий полотняний мішок і пішов до сусіднього села через мішаний ліс прямо під колючим дротом – кордоном Чорнобильської Зони. Його нагнали за годину, відібрали все, окрім пачки «Ватри», шинки і фляндра «Житомирської», які він вже прикінчив. І відпиздили.
Гриша мутився. Коли в Металівку приїжджали мажорні мисливці, то завжди зверталися до Сталіна – знаменитого браконьєра, який за шалені бабки влаштовував вертольотні сафарі Чорнобилем з полюванням на коней Пржевальського і довго працював на депутата, який в Зоні збудував собі котедж. Сталін ганяв на чорному джипі і за дрібні замовлення не брався, тому іноді відправляв людей до Гриші, якого брали загонщиком і одного разу навіть подарували обріз 16-го калібру з прикладом, переробленим на пістолетне руків'я. Він завжди тримав обріз вдома, зловживав формулюванням «шоб було„, пропивав останнє і коли грошей не лишалося – бігав з кравчучкою за колючий дріт на відстійник техніки: набрати металу під сотню кеге і тягти його порожньою нічною трасою до Аліка. Підсвистуючи.
Коли погранці лютували і міліція розставляла засади на колючому дроті, а похмілля наганяло нездоланні скрути, він давив останні краплини і коли палко горіли труби: шарився селом, заглядав у двори і де нікого не було – зривав скоби, цупив алюмінієві бідони та каструлі, і тяг до Аліка. Шатався по селу синій, губив по дорозі ті каструлі, які потім підбирали дітлахи – будувати ними пасочки і фортеці з піску, коли його добре змочать рясні, весняні дощі.
Алік Гришу здалеку помітив. Той кульгав після останнього геройства. У Слави Погранця був трактор, зібраний зі старого ГАЗ-у. Зібрав від широти душевної і поїздив пару разів. Трактор стояв собі без діла, його помітив Гриша, спиздив деталі, прийшов до Аліка, і сказав, що запчастинами йому заплатили за роботу. Алік не питав зайвого, видав пів тисячі і скоро вже слухав воплі Погранця, руками розводячи.
Слава сам стрибав біля зікурату, витягав з-під нього коліщатки свого машинного серця, крив матом Гришу, а потім піймав і нормально так розніс кабіну. Наступної ночі, Гриша спиздив десь бідон для молока і знову приперся до Аліка, пів години тарабанив у двері, поки Алік сказав, що бідон йому не потрібен. Вірніше – послав нахуй. І натравив пса.
Гриша знав, що Алік трохи побушує, а потім – заспокоїться. Це метал так впливає на людей.
***
Ескімоси вірять, що у речей є душа. Алік не морочив собі голову такими дурницями, але чормет для нього був чимось більшим, ніж просто тельбухом залізошмаття. Кожен шматок металу був уламком Єдиного – його маленькою, вагомою, частинкою. Так само, як і кожен гриб, який баба Валя тягла з отруйного лісу за колючим дротом, був частиною чогось невимовно більшого – грибних царств, структур з міріадами нейронів і неосяжних взаємозв'язків.
Так і кожен мідний дріт, каналізаційний люк або іржавий бідон, який тягли на купу до Аліка – був шматочком єдиного цілого, скибки якого колись пережували і виплюнули з себе химерні потвори металурґійних комбінатів, зведені працьовитими трударями соціалізму давним-давно. Ці шматки – ніби кожна комашка чи людське створіння – колись були частинкою перших зірок. І стануть частинами тих, які запалають після нас.
Алік вірив – метал завжди тяжіє в одну велику купу, ніби ґравітація з'являється від того, що хтось зібрав разом достоту прип'ятських батарей. Зрештою, ядро Землі металеве і саме завдяки йому ми досі не розлетілися в космосі навсібіч. Він часто прикидував, скільки можна виручити, якби здати на метал оте ядро. Ту купу, яку назбирав собі Бог і з якої почалося все. Він навіть пробував рахувати, за скільки її можна загнати Петровичу, але на циферблаті калькулятора не вміщалося стільки нулів.
Коли він видивлявся чорні фігурки в кінці вулиці і вичікував, поки хтось притягне на горбі важелезну тушу чормету – то думав, які вони всі аматори. Він завжди мріяв здати на метал щось суттєве: баштовий кран, Боїнг, Ейфелеву вежу ну або пару збитих СУ-27.
Отак сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака забирався на купу чормету і витягав морду на вітер. І стояв так, ніби на постаменті – завмерло і гордо. Стояв з розлопоченими вухами і здоровенними лишаями на боках. Стояв на купі арматурин, ванн і умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а за ним – на горизонті, з висоти чи не єдиного пагорбу на всю околицю – клубочилися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизувати їх солодкою ватою на гострі пазурі життя.
І справа не тільки в Аліку. Тут люди ставляться до металу по-іншому. Метал годує, спричиняє, напуває та зігріває нутра божими слинами спирту. Метал мотивує шукати і змушує знаходити, розчаровує і винагороджує за впертість та нахабство.
Метал перестає бути матеріалом, він навіть ресурсом бути перестає. Він перетворюється на Ефір. І заповнює порожнечу, яка з'являється, коли немає бухла.
***
Гриша бухнув кар'єрну шестернею на абразиви асфальту і питально завмер перед Аліком, той потягнувся і неспішно підкурив «Ватру»:
– Шо, спиздив?
– Алік, бля буду – підігнали…
– Ай не пизди!
Він просить закурить, Алік матюкається, знову дістає пачку, Гриша затягується і починає розказувать… ідуть вони по Термахівці, ну Алік ти ж знаєш Термахівку, у них там такі тьолки… Алік знав, які в Термахівці тьолки, та зараз думав лише про те, як Гриша примудрився докотити цю металеву штукенцію із сусіднього села і сама тільки широта вчинку вже варта була сотні гривень. Звісно, Гриша хотів більше. Звісно – Алік не дав.
Гриша травив, як вони з Пєтєю Торпєдою зачепили баб, як пішли йобнути, як одна згадала, про що познайомилась недавно з городським, він потяг її до себе, сам нещодавно купив там господарство і казав, що заїжджає рідко, обіцяв забрати з собою в місто… на господарстві стояв двигун, якісь косарки і шестерня оця валялась прямо в дворі.
Торпєда і Гриша заходять в бар, беруть півлітру і починають це прокручувати. Добивають пляшчину і валять на розвідку. Нормальне таке господарство: пару дюралевих човнів під брезентухами, засипаними пилом, залитими рясними водоспадами дощів. На таких господарствах не живуть собаки, їх там не лишають. На таких господарствах скоро ставитимуть датчики на розрив, бо кількість обносів може увірвати терпець навіть останнім терпілам. Благо, ці ще не знають, що все залізне треба тримати під замком, огороджуючи розтяжками і автоматичними турелями.
Гриша і Пєтя зондують палєво, і заломуються всередину: відривають руками труби, знімають газовий котьол, Торпєда вириває азбестову трубу, вони забирають двигун і косарки, так сяк витягають все в кущі за парканом, набирають Гулая, він підганяє коня з гужовою повозкою, виставляє їм за все, крім азбестової труби, три літри водяри і пацани, ну нахуя мені азбестова труба? Викиньте її нахуй.
Вони їдуть до Гулая і там втрьох приговарюють фляндр, Гулай і Торпєда вирубаються, а Гриша – згадує про шестерню, яку вони витягти полінилися, його пробиває на геройство і він повторює заход – котить її до Гулая, та у нього вже все на замках, мобільний мовчить, а Пєтя Торпєда – мирно сопе у траві під забором. Гриша махає рукою і котить, нескінченно довго котить її з Термахівки – прямо у міцні обійми Аліка. Прямо до його тютюнової хмари, прямо до його металевого Кіліманджаро щастя-радості і теплих спиртів. Котить, а шестерня розмірено цокає старий асфальт кожним своїм зубцем.
Алік добиває цигарчину, відвалює Гриші два літри, пачку сигарет і сотню, дістає поміряти жовту «Терру», яка відразу йде у зашкал. Алік махає рукою: Петрович з ТОВ «Сировина» відриває таке з руками, примовляючи, що на переплавці його все одно змішають з чистим, так що не страшно, ну і пєскоструєм завжди можна почистити. Звісно, всі вони потім сміються, коли чують про супутникові антени десь у харківській області, які раптово фонять по гамі.
Гриша відкупорив пляшку, зробив кілька палких, глибоких ковтків, закурив і довго, довго травив, який козел Пєтя Торпєда і як його під колючкою піймав Слава Погранець і пиздив за той трактор. Так пиздив…
***
Гриша відразу побрів у магазин – оформити пару сосок пива, запивати ним денатурат і за пару годин провалитися у пасмурний край алкогольного забуття. Та будучи на півдорозі – зустрів Пєтю, який тяг залізне відро, повне обрізків іржавих труб та розкурочений усілок «Амфітон-002».
Пєтя Торпєда – теж нормальний парень. Він колись заливав у суді, що це остання крадіжка і він поцупив з магазину «Марія» двадцять пачок сосисок «Тигрик», бо хотів піти на Прип'ять ловити рибу, аби там пожити на самоті і вийти з запою. Він казав, що рибалка з нього нікудишній, але треба чимось зайнятися, бо в селі вийти з запою неможливо. Навіщо для цього він поцупив п'ять утюжків «Хлібного дару» – пояснити не зміг.
Пєтя регулярно пробував розібрати на лом кинуту ділянку залізошляхів і барижив травою, про яку йшла дурна слава навіть серед тутешніх. Вони збиралися на пиво, засмаглі від літа і брудні від злитих з трансформаторів мастил, неспішно сьорбали свій «Чернігів», вигризали бруд з-під нігтів і хриплими голосами травили про магічну, Торпєдину шмаль.
Говорили, ніби духи болота живуть у тих травах. Чуваки, які брали більше трьох напасів за раз, ставали дивні: їх переставав цікавити метал, гриби не цікавили, вони навіть курили менше. Ніби печаткою Диявола відмічені.
У нього і дружина була. Страшна, як газова гангрена, але він її любив. Пиздив, як барабан, але любив страшенно. І на день народження завжди топав у ліс за колючку – збирав купу-купезну білих грибів до свят-столу. За покупками ходив з авоською та шматком старезної хокейної ключки TISA. Холодними осінніми ранками будив Гришу, який спав довше всіх на світі, пропонував збігати і тяпнуть пару залізячок: профінансувати день.
Поганяло Торпєда отримав після того, як припер у прийомку сорока кілограмову авіабомбу в мішку. Алік всім розказував, що служив на флоті, от і назвав торпєдой. Як і того, хто її приніс. Він тоді набрав дільничого, той визвав саперів, Пєтю довго шукали, бомбу завантажили у спеціальну машину і група піротехнічних робіт жахнула її далеко звідси, але тим німим літнім вечором вибух було чути за сім кілометрів.
Вони з Гришею щодня здавали Аліку здобич, а потім – бадьоро топали в магазин: купляти сиґарети без фільтру, таритися міцним «Арсеналом», зачіплятися по дорозі зі Славою Погранцем, слухати байки про останню партію «Мальборо» до брацькьої ряспубліки Бяларусь, про бензин контрабасом через Хутір Ліс і Речицю. А Пєтя – жалівся, що у цій частині колозоння немає колючого дроту. Можна було би його здавати. У мотках.
***
Більше за товсті мотки мідного дроту, більше за стоси зліплених батарей, більше за латунні крани і каналізаційні люки, більше за металеве серце Землі, вага і навар від здачі якого не вміщалися на циферблаті його калькулятора, Алік любив свій старий, чеський сервант, на який він залипав, роблячи вранішні потягушки, поки на газовій плиті кіптявив у замурзану стелю просалений чайник, який він жодного разу не чистив і жодного разу не мив.
Щоранку він втичив на себе у мутному склі серванту, вдивляючись усередину, ніби заглядаючи у свою іржаву, окислену душу. У нього там все було забите марочними винами Одеського «СовГоспВинПрому». З флоту лишився знайомий, який досі жив на Бессарабщині, де виготовляли тільки верблюжі корми і продавали арабам. Араби платили через раз, верблюди взагалі не платили. Всі через це плювалися, особливо верблюди, ну і виноробили потроху.
У нього в серванті стояли «Болградське десертне» зі смалючого, солоного Ізмаїлу, з краю битих Аккерманських доріг і пам'ятників Леніну, захованих глибоко у кущах. Стояло на тих полицях марочне «Оксамит України», столові білі «Перлина степу» та верблюже «Сильванер Дністровський», «Леанка Українська», давно порожні фляндри від коньяку «Київ», «Одеса», «Чайка», «Славутич» і навіть парфюм «Может быть…»
Він стояв так задумливо щоранку перед всіма своїми скарбами, поки закипав кіптявий чайник, поки ще не гупало серце Землі – поки не летіли на його Кіліманджаро з чормету все нові тракторні гідрозахвати і запчастини картоплекомбайнів. Поки все тихо було – він не поспішав допити чай, вийти на вулицю і товкти мітлою асфальт перед домом, пробуючи вимести застиглі плями крові, які в'їлися і які ще не встиг відмити важкий, весняний дощ.
Щоранку він так зависав, аж поки не подавав голос пес, якому за всі ці роки він не спромігся дати ім'я. А скільки імен було, скільки чудових собачих імен: Кефір, Чача, Туман, Данило або Джміль. Ну вже. Вже. Вже почув. Все, дорогий, тихо, хто це у нас там?
Це мабуть, далі ріжуть спиртзавод, вже тягнуть перше залізошмаття сьогоднішнього дня до схилів його золотої гори. Алік сподівався, що для Гриші з Пєтєю має бути бодай щось святе. І коли вони пограбували кинуту церкву, він ще міг якось це пояснити, та коли почали пиляти спиртзавод – махнув рукою і остаточно втратив надію.
Та що там спиртзавод? Вже і м'ясокомбінат робочий ріжуть, ніби ці двоє – помста за вбитих свиней, за всіх невинно затаврованих і вмерлих, які невільно покинули рідні свинарники. І під сапфіровими зорями поліської ночі, ті свинарники плачуть дощем на самотніх стінах, ридають сиротливо підставляючи боки дощу, благаючи, аби до них повернулися свині. Але ніхто не прийде. Тільки вітер ганяє минулорічне листя, тільки звуки биття серця залізних ґолемів порушують цю непроникну тишу. І дощ.
Щоранку Алік наливав собі стакан верблюжого «Сильванера», розливав у пляшки денатурат, яким заплатить цим клоунам і йшов на двір: мести асфальт, чухати за вухом полохливого пса і чекати на темну фігурку в кінці вулиці, яка принесе йому щастя, яка принесе йому чормет.
***
Ранок поволі розганяє важкі, весняні хмари. Аж раптом пес, який мирно дрімав поряд, підривається і йде в атаку. Пєтя і Гриша – несуть. Сьогодні не спиртзавод і не м'ясокомбінат. Сьогодні – ламповий телевізор «Горизонт». Вони його навіть не розбирають: так і лишають на купі, за копійки. Алік потім виколупує звідти дроссель блоку живлення, відхиляючі катушки розмаґнічування, монтажні дроти і трансформатор, визбируючи свою півторашку міді і навіть трохи алюмінію з лицевої панелі.
Він лагідно ставиться до кожного старого ящичку з надписом «Рубин», «Рассвет», «Рекорд» або «Весна». Кожну УЛПТЦ-шку він називає по імені, шепочучи ніби старий мисливець з далекого, цнотливого племені серед глухих амазонських джунглів: вибачається щораз перед тим, як нанести смертельний удар. Перед тим, як загнати лезо глибоко в серце, перед тим, як виколупати конденсатори, резистори, визбирати мідь – зцідивши її[1] з вирваних дротів.
Він давно навчився розрізняти скреготи і визначати, що там тягнуть, навіть голови не повертаючи. Ось пруть чугунну ванну, а вона – протяжно і гучно шкрябає абразиви старого асфальту, та зараз звук інший – так скреготить холодильник «Донбасс», «Днепр-2», «Север», «ЗИЛ-Москва», або «Минск».
Знахідка. Алік приймає такі за ціною чормету, видає фляндр денатурату в пляшці з-під коньяку «Славутич», шле Гришу нахуй і заводить «болгарку». Тільки з двіжка та змії охолодження дістає пару кіло міді і поки скавчить під звуки «болгарки» пес, поки Алік колупає алюмінь та нєржавєй з морозильних камер – він старається не думати, звідки береться стільки техніки і що з усіма нами буде, коли перед ним кинуть останній цвєтняк на Землі.
Вже скоро. Під гарячими, Божими слинами його пійла – Пєтя і Гриша скаженіють, і хижо палають їх мисливні та збиральні серця. Вони збивають вуглові коліна венткоробів, демонтують мотори примусової вентиляції, розтягують ґвинтики тоталітарної машини, методично здаючи їх один за одним.
Налітають саранчею і після них на об'єктах лишаються хіба порожні коробки-рубильники, з яких вирваними венами стирчать клеми-дроти, а тельбухами – механічні деталі. А підлоги – рясно встеляють Є-шки – трансформаторні сердечники, вкриті іржою та пилом. Де-не-де, на холодних бетонах, лишаються чорні круги – місця, де палали багаття з дротів. Багаття, які лишають на стелях чорні плями, які кидають на стіни мороки ночі і сажі, і лишають їх такими навік.
Денатурати женуть мєсних полями, які тридцять років ніхто не засівав. Вони потрошать скотні двори та водонасосні станції, з яких тягнуть і тягнуть залізошмаття, запчастини тракторів та металеві листи: впрягаючись та на горбах.
Земля вичахає, виснажується. І без металу – люди стають дикі: валять опори ліній електропередач, дроти з яких зрізали давним-давно і кувалдами трощать бетон, розтягуючи арматуру, здаючи останні крихти на біду археологам майбутнього. На біду.
Вони закидують мотки дроту на плечі, довго плетуться нескінченною вулицею, аби кинути Аліку під ноги свої скарби. Кидають прямо на асфальт, з якого не вимітається кров, з якого не вимітається пил. Кидають бухти мідного дроту і дивляться німо. Питально дивляться: «Алік, можна в дворі обпалити?»
І поки гавкає пес без імені, поки вони палять обмотку – Алік дивиться на ті помаранчеві вогні і на ті чорні дими… і дроти починають ворушитися, як змії у волоссі Медузи Горгони: смикаються німо і шкварчать від жаху, який на них зійшов небесним вогнем. І ті бухти кабла в ізоляції – то вени, в яких тече наша суть. То система тунелів, які з'єднують всіх у цьому краї: маленькі кротячі нори, в яких потужними струменями пробігає життя. Протікає яскраво-червона, рубінова кров – мідь.
Він часто лупить їх і оре. Лупить так, що кров потім відмити не може. Оре, аби заради сорока грамів мідяхи не вандалили усілки. Оре, аби з акумуляторів не зливали кислоту поряд з його домом і завзято пиздить тих, хто зливає занадто близько.
Коли фігурка підпливає і перетворюється на упізнавану статуру хрона, коли кидає перед ним свій скарб і посаг, Алік дістає з кишені магніт і пробиває нєржавєй, вдивляється у колір іскри – у відрижки вогнедишних драконів. Викреслює бісики, які підкажуть йому шлях до справжнього багатства, справжнього нікелю. Він все мріє чиркнути отак і побачити абсолютно білу іскру – титан, міфічне створіння з далекого минулого і ріг вседостатку. Він неспішно згибає олов'яні припої і на хруст визначає вміст олова. Збиває ціну за негабарит і при найменшому спротиві – гучно посилає нахуй, спускає собаку, оре і женеться, аж поки чорна фігурка не зникне в кінці нескінченної вулиці. Не зникне там, звідки прийшла.
Зрештою, добряче намахується, перевертає стакан «Сильванера», знову виходить надвір і бухається на лавочку, у якої замість ніжок – керамічні «чашки» високовольтної ЛЕП-ки. Їх притягли сто років тому Гриша і Пєтя Торпєда, не отримали ні копійки… звалили далі лазити чужими городами у пошуках старих бідонів та іржавих каструль.
Ті керамічні чашки – його особисті пружини. Вони заводять гавкання пса і щоранку кочегарять засмалений чайник, щоранку змушують Аліка втичити на тару у чеському серванті. Вони пружинять його щораз, коли треба встати з лавочки і оцінити збитки народному господарству. Оцінити чормет, мідь або нєржавєй, які перед ним вивалили і дивляться тепер питально. Наллєш?
***
Вже третій день травневі дощі вимивають з асфальту чорну кров, яка припіклася намертво і змішалася з пилом та дрібним, гострим камінням, яким так незручно ходити босяка. Він іноді ходить, але постійно думає, ось – зараз наступить на скельце, загонить його глибоко під шкіру, відріже шматок шкіри на ступні до дзвону гострим ножем, витягне скло, а рану – припалить, запивши біль Божою слиною з пластикового стаканчику.
Коли його металеве Кіліманджаро перетворюється на гостропікий Еверест – він турбується за собаку, який щоранку забирається на купу і витягає морду на вітер. Турбується, аби не впав і не проштрикнув свої биті боки якимось гостряком, аби потім не доводилося ховати його в полі і пити за упокій гарячий, каланчацький спирт.
Коли купа вже здоровенна, він щораз благословляє теплий травневий вітер і важкий, рясний дощ весни, радіючи, що зараз не зима. Бо взимку, коли намітає кучугурів, а ціни на метал – підскочують до краю – гора заліза змерзається так, що доводиться поливати її кип'ятком і бити до посиніння, аби відліпити метал від металу, який позмерзався, який зліпився обіймами жаху у страсі переплавки та скорих розлук.
Цього разу він попросив Петровича КАМАЗ, аби завантажити ескаваторний ковш з надписом «Помни, тебя ждут дома!», газові плити з вибитими конфорками, трансформаторні будки, з яких давно видрали лівер і злили масло загуслої крові, навіть пару церковних дзвонів, не кажучи вже про електродроти, батареї систем опалювання і конвеєрні ролики дробильних цехів.
Приїзжав КАМАЗ з воділою Петровича і вони туди всякого навалювали. Гришу з Пєтєй часто лихоманило і годинами вони мордували старі меблі: збивали накладки на замочні скважини, ручки, люстри і меблеві петлі, не кажучи вже про алюмінієві рами з приміщень кинутих універмагів та магазинів товарів повсякденного вжитку, які давно стояли закинуті, з дверями та вікнами – забитими міцними дошками. Алік казав, що «Оболонь» у бляшанках в Україні почали продавати тоді, коли відкрилася його прийомка.
Все залізо його гори валялося, загорнуте у судини раубиці, яку Гриша і Пєтя зривали з парканів і згортали у незграбні рулони, і штовхали вулицею до прийомки, до його лавочки на керамічних пружинах – системи автопідзаводу світового часу. Здавали навіть консервні бляшанки. Алік дуже не любив того приймати. Плювався, посилав нахуй, говорив, що сітка займає купу місця і нічого не важить, та потім таки забирав, видавав денатурату і відпускав горупах, благословляючи.
І коли вони з воділою закидали у кузов розтрощені металеві серця, Алік стояв на купі металу і його ноги плутались у сітці, плутались у ліанах дротів, спотикаючи і заважаючи працювати. І від ще одного проколу його рятували тільки берці з найтовстішою підошвою на світі. Берці, стукіт яких по асфальту сягав надр планети, пробиваючись крізь кілометри кори, крізь бурхливі океани маґми і у резонанс із тим тупотом билося металеве серце Землі.
Алік все матюкав Петровича, аби той зробив КАМАЗ-у нормальні, високі борти. Аби щораз не робити риштовки з билець і автомобільних капотів, які тутешні ханиги кидали на прийомці разом з притягнутими на них двіжками вантажних авто.
Зрештою, він виплутувався з раубіци, палив «Ватру», стріляв бичком, залазив у кабіну і вони перли вперед битим асфальтом, тудухкотіючи грудами заліза і дільничий їхав назустріч у своїй бордовій «Ниві», і причмокував синім "L&M", і бухтів під носа: «О, бильця їдуть».
***
Водія звали Валєра, у нього це на руці було написано, ніби хтось взяв вушну паличку, мокнув її в зеленку і тонко вивів літери на шкірі, засмаглій від сонця та іржі. Його обличчя пошрамоване, посіпане дрібними ямками після осколків німецького фуґасу, на якому підірвався його друг по чорному копу, коли він поруч стояв.
Якщо про таких кажуть «сіль землі», ясно тепер, чому Алік не любить солити, хай і сам – один з них. Поки бухтять металеві серця в кузові, поки назустріч суне бордова «Нива» дільничого, Алік вручає Валєрі непочатий фляндр «Сильванера» зі своїх нескінченних чеських запасів і думає, що саме цей засмаглий чувак – сіль, мідь і чавун Землі. Він його знає сто років, але бачить, лише коли вони пилять і вантажать у КАМАЗ дроти, оградки та холодильники «Донбасс». Алік давно підозрює, що Валєра, насправді не людина. Він ґолем. У нього там всередині замість вен – кабло в обмотці по якому течуть червоні струмені міді, зуби у нього – з блискучого алюмінію, шкіра – кольору латуні, а кості – зогнили у чормет. Це все Петрович – пузатий геній франкенштейну: з усього, що роками завозив йому Алік, вибирав гофрові труби для рук, кишки змієвиків, клепки в голову і каструлі на неї, аж поки не зібрав свій шедевр, загорнувши його у раубицю нервів, посадивши за кермо Оптімуса Прайма – їздити околицями і збирати собі подібних.
І у неспокійні, зливневі ночі, коли на Народичі летять густі, фіолетові хмари і стріляють блискавицями у знедолених, коли дощі та завивавання вітру звучать за вузькими бійницями його замку – Петрович збирає собі Бендерів, яким для роботи безперервно потрібне бухло.
Народичі – місто чорних баняків вікон на сірих тушах мертвих п'ятиповерхівок. Тут закинута третина міста і навіть лікарня закинута, а у славному році 1993, коли він купив приміщення пилорами колишнього колгоспу імені Косіора і відкрив свою прийомку – саме тут абортів реєстрували більше за все.
Вулиці тут похмурі, як квітневий ранок 1945-го у Рейхсканцелярії. Стрьомні, як катастрофа дирижаблю Ґінденбурґ і сніг весною на них довго не тане, скатуючись у брудні кавалки, стирчачи серед моря калюж і де-інде тими острівцями стрибають демони у пошуках металолому та макулатур. Ввечері вони знаходять меридіани свого серця і розгарячілі пальонкою – йдуть шукати тих, на кому можна вимістити злобу, самотність і біль. І бити носаками по нирках, доки не заболить нога.
Петрович, жирний жлоб з оковитим пузом, любо зустрічає свого франкенштейна. Довго матюкає Аліка за раубицю і консервні бляшанки. І поки його ручні ґолеми, на чолі з Валєрою, розвантажують Оптімуса Прайма, скидають з нього риштовки билець і капотів, Алік з Петровичем добивають фляндр «Сильванера», смалять «Ватру» і жаліються одне одному, як сильно впали ціни на мідь.
Раніше Петрович ганяв неґабарити: вантажив на трали стопками КУНГ-и і тарабанив турбіни, демонтуючи на шляху лінії електропередач. Його грузи проходили у кількох сантиметрах під животами низькорослих мостів і збивали собою світлофори. І на кожну зустріч з ДАЇ-шниками він давав водієві сотку, бо які там нахуй документи? Які там нахуй дозволи?
Про всі проблеми казав, що домовиться, всіх конкурентів називав мудаками, знав де краще клює і де не бодяжать, трахнув не одну секретарку на столі свого кабінету, аж гахнула криза і він покотився на наклонній, ледь розрахувався з боргами і відкрив прийомку металу.
Так і жили.
