Вакарчук вдруге покидає українську політику.

У даному контексті — не можна сказати, що його рішення було аж таким несподіваним. Однак були «певні очікування». Так само, як у його прибічників і симпатиків були «певні очікування» на його президентську кампанію, на його підготовку до більш широкої участі у публічній площині, на його роботу над собою, на його чіткий діалог з суспільством.

1. Проблеми Вакарчука — у його цілковитому нерозумінні цілей своїх початкових прагнень: на одних лиш стремліннях далеко не виїхати, а без конкретики — дуже важко формувати завдання на майбутнє.

По суті, він пішов у політикум з дуже великою затримкою і з дуже розмитим «меседжем», чим розтринькав купу шансів на роль «альтернативи» (на яку був запит у соціуму, і яку у кінцевому підсумку здобула собі команда Зеленського).

Більше того, він говорить, що посади і політична кар'єра та влада його зовсім не цікавлять. І взагалі: він має малий інтерес до такої боротьби, його мета — «привести нових людей у парламент» і «зробити зміни в країні»... Але навіщо створювати політсилу, йти на вибори, формувати електоральну базу, якщо тобі цього всього не треба? Тобто ти виступаєш проти того, що повинен здобути. І як зробити зміни в країні без побудови, власне, цієї «кар'єри» і боротьби за владу? — Дисонанс.

2. Стратегія і ще раз стратегія. У Вакарчука її не було з самого початку, як і немає у більшості представників «за все хороше». Було лиш бажання «щось зробити» і демонополізувати дискредитовану патріотичну повістку у окремих політсил. Тому його рішення про відхід зараз — автоматично ставить під питання подальші перспективи «Голосу» і про орієнтири для вже здобутого виборця. До речі, про «Голос».

3. У кращих традиціях передвиборчих трендів — Вакарчук створив партію, яка не базується на ідеології, а повністю асоціюється з образом «лідера». Для початкового імпульсу це була хороша основа, проте після виборів — від такого підходу слід відмовлятися. Потрібні конкретні вектори діяльності, медійна участь «ядра» політсили та і загалом — варто було з головою ринути у розбудову структури, і особливо — звертати увагу на своє оточення і більш нижчі щаблі організації. У доповнення, якщо говорити про лідерство: Вакарчук не вміє і не хоче.

4. Його рішення — це, як правильно було зазначено, також і через психологічні моменти. Великі очікування — великі розчарування, публічні провали, парламентська тяганина, смерть близької людини. Все це, безумовно, впливало. Можливо — просто втома, тому що він людина творча, яка часто діє на ентузіазмі і натхненні.

Проте політика потребує витримки.

5. Чи міг «Голос» претендувати на роль «третьої сили», яка стане в опозицію до "73/25"? Міг. Однак зараз «Голос» — «без голосу Вакарчука» може перегоріти набагато швидше від «Самопомічі» Садового: без перспектив, персоналій і стратегії.

І проблема ж у тому, що запит на «альтернативу» залишився, з огляду на часті провали у «зеленій команді».