Українська демократія мертвонароджена. Вона зрощена не за внутрішнім поривом, а (в силу певних умов) надиктована зовнішнім трендом. В той час як європейська демократія сформувалася планомірно й поетапно, українська «недодемократія» — взагалі «не лягає» на підготовлений грунт державності, щоб організувати працюючі і головне ефективні інститути влади. Тим паче, що прямо ставиться під сумнів сам факт здатності до розвитку державного проекту. Він просто стоїть на місці.
100 років тому серед потенційної політичної еліти українців популярним був соціал-демократичний рух, де основний наратив базувався на «драгоманівських принципах». То був саме той необхідний ідеологічний чинник, здатний виростити в собі «демократію здорової людини». Але за час нової російської окупації весь актив був або ж знищений, або ж виїхав на еміграцію, що не дало необхідного продовження процесу. В результаті ж, після відновлення незалежності — народ отримав пострадянський неофеодалізм, який тільки маскується під пряму участь громадян в політиці. Це так само має вплив на економіку та соціум, де і досі незахищений інститут приватної власності й так само недосформоване громадянське суспільство.
Такий же безлад панує у всіх гілках влади. Суди і правоохоронна система давно стали поприщем олігархічних розбірок, за мовчазної згоди обивателів країни, які потроху продовжують осідати в найближчому зарубіжжі.
Все це наштовхує на думку, що попри ХХІ століття, попри глобалізацію і динамічний світ, Україна все-таки потребує «перехідного періоду» в своїй історії. Свого часу європейські країни переживали етап авторитарних політичних режимів 1920-40х років, які стали кульмінацією розбудови того, що ми іменуємо «національною державою». В силу геополітичних умов, Україна того не мала, обмежившись куцими намаганнями знайти своє місце в революційних подіях 1917-22 і Світовій війні 1939-45 рр.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ТРИ ЦВЯХИ У ДОМОВИНУ ПОЛІТИКИ ЗЕ!
І не варто сподіватися, що демократичним способом обрана нова влада зможе зрушити з місця цю неповоротку машину «демократичної державності». Тут справа у підходах — вони шкідливі для державного проекту. Потрібно кардинально змінювати принципи і «правила гри».
Свого часу один з найбільш значимих політиків минулого століття Вінстон Черчилль зазначив, що «демократія — погана форма правління, однак, нічого кращого людство поки не придумало». Сір Вінстон має рацію, однак потрібно також розуміти, що не у кожному соціокультурному середовищі демократія можлива. Сподвижникам «народоправства» важко пояснити, чому їхня ідеологія з такими ускладненнями приживається, скажімо, в арабських країнах. Та і загалом в Азії. Навіть найбільш успішні приклади в плані економічного розвитку (Сінгапур та Південна Корея) — мало чим нагадували американсько-європейський взірець за рівнем демократичності в суспільному та політичному відношенні.
Тому чи не слід задуматися Україні щодо альтернативи? Ідеологічна основа для цього є — українська політична думка початку ХХ століття дозволяє шукати варіанти. Та і загалом — завжди можна повернутися до своєї історії і знайти ті елементи державного будівництва, які могли б поєднувати складові, притаманні для різних політичних режимів.
Скажімо, безпосередня демократія — через «віче» (а Майдан був по суті чим, як не віче?) у поєднанні з чітко визначеною владною структурою (наприклад — через гетьманство). Варіантів може бути багато, головне — суспільство охоче сприймає будь-які іновації (що і показали останні вибори). Запит на зміни є.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НОВИЙ «СТАТУС-КВО» ВІД ЗЕЛЕНСЬКОГО.
