Немає, напевне, такого українця, душу котрого не тішили б успіхи наших спортсменів на міжнародній арені. Ми вболіваємо за них, підтримуємо, пишаємось постимо-репостимо новини про їхні досягнення, лайкаємо ці меседжі на сторінках своїх френдів, обговорюємо деталі спортивних рекордів у гордості та радості. І щиро ототожнюємо ці спортивні досягнення з успіхами усієї української нації. Ми часто готові від спортcменів-легенд сприймати будь-яку інформацію, вони стають моральними авторитетами та носіями цінностей. Ми роздивляємося героїв із захопленням, відчуваючи при цьому неймовірний, справжній патріотизм. На якусь мить їхні звитяги стають нашими. І бадьорість захоплює душу та тіло, забуваються буденність і жилами вже протікає віра у себе, у власні сили та можливості.

На славні перемоги і успіхи наших спортсменів злітаються представники політичної еліти та державного управління, які, до слова, від нас відрізняються лише посадами, можливостями та статками. Вони звертаються до нас із шаблонними промовами: «Ось, гляньте на наших молодців, героїв та промоутерів України, ніхто з нас, з вас і з усіх не робить більше для країни, ніж вони! Беріть приклад!». І цими словами відвертають нашу увагу від головного. Видають успіхи окремих, крутих і класних українців за успіхи країни в цілому. А ми, перебуваючи у стані ейфорії, нездатні усвідомити підміну очевидних понять. І впавши в метушню буденності, біжимо далі гарувати на кусок хліба. Хоч до істини залишається маленький крок…

Якщо виходити зі славнозвісного «Спорт – це життя», — то Україна – спортсмен! У неї трохи застаріла, але ще гожа тренувальна база, є всі необхідні для розвитку ресурси, ще залишись спеціалісти і професіонали, котрі працюють для того, щоб спортсмену краще жилось, є глядачі, які щиро вірять у перемоги і рекорди… Потенціал шалений, а результату «нульмало»! Ми ніби приймаємо участь у змаганнях за краще життя, добробут, успіх, щастя, але наша участь – лише заради участі, життя – заради існування. А в цей час інші країни-учасники змагаються за перемогу у світі за ринки збуту, працівників, інновації, інвестиції, таланти, ресурси, сфери впливу, топчуть корупцію на шляху, штовхаються за вище місце заради кращого майбутнього для своїх громадян…

Очолює підготовку і участь у змаганнях України «тренерський штаб» на чолі з Президентом та його помічниками — Прем'єр-міністром та урядом. Щорічно вони виводять нас на серйозні міжнародні старти. У 2018 році таких челенджів було вдосталь.

І як ви відчуваєте, визнаєте ви це чи не визнаєте, у нас усюди тотальна «ПОБЄДІЩЕ». Ознайомтесь…

Звитяги України у міжнародних стартах

Аналізуючи і усвідомлюючи цей вектор руху уперед, напрошується така сумна алегорія…

2019 рік…. Великий стадіон-Земля, на старті зібралися 193 зареєстрованих країн-учасників. Камера фокусує zoom на фігурах змагальників… І ми бачимо, що у когось круте екіпірування, у когось заспане і щасливе обличчя, хтось ситий, хтось пенсіонер, хтось босий, є голі, хтось під допінгом, хтось голодний, хтось спраглий, хтось п'яний, хтось у кайданках, у когось пістолет, словом дуже різношерста компанія. Нам дуже пощастило, адже під впливом міжнародного лобі камера знаходить серед учасників і Україну… Її виснажену під руки тримають стюарди-«добродії світового милосердя" (((… І ось сигнал… Усі учасники приймають стартову позицію, і раптом з трибун наш "тренерський штаб" несамовитим голосом кричить до України: "Як ти стала?! Прогнись вперед, зміни нахил коліна на 3 градуси, розверни кисті рук! Ти що?! Ми цілий рік працювали над тим, щоб твій результат був на 0,3 секунди кращий, ніж у попередньому!"…

Чи не нагадує картина вам наші реформи?

Україна піднімає голову, дивиться в далечінь тренерських кабін і не розуміє, що саме від неї вимагають… Їй треба виспатись, поїсти, втамувати спрагу, знову поїсти… набратись сил…. почитати, поміркувати, налаштуватись. Прості та очевидні речі… Але чомусь не для "тренерського штабу", який реформує щось усередині, замість реформувати системно, змінивши всю парадигму тренування. А те, чому нам так необхідні масштабні, системні, інституційні зміни, ілюструє рисунок, на якому відмічені усі країни, що фінішували поруч з Україною у 2018 році.

Без ілюзій! Це наша компанія і наші друзі з "успішних" стартів за рух у майбутнє...

І не вводьте себе в оману мізерною позитивною динамікою наведених вище індексів та рейтингів. Ті країни, з якими ми реально повинні конкурувати, відриваються від нас ще далі…

Тренерів, що не досягають результату, довго не тримають… Тільки чомусь у нас всю країну знову готують до вибору тренерів з-поміж тих, хто у спортивному наставництві – навіть не аматор, зате справжній "профі" в трансферній політиці із зміни кольорів, принципів, годувальників… І будь-який з цих старих новообраних, буде боротися не з тим, буде боротися показово, оберігаючи себе, своє оточення, свої інтереси, свої доходи… А Україну знову відправлять до участі, де у неї ЩЕ шалений потенціал, а ціль усього-то -0,3 секунди до попереднього результату…

Досить! Люди, схаменіться…

Давайте дамо собі шанс зустріти 30-ти річчя нашої державності з "тренерським штабом" на чолі з "тренером" не із тої засмальцьованої слинявими пальцями рук, заново перетасованої колоди краплених карт.

САМЕ ЗАРАЗ ми повинні стати плеймейкерами, квотербеками, диспетчерами КОМАНДИ УКРАЇНЦІВ на полі гри під назвою "ВИБОРИ". Не помилитись у своїх передачах і віддати гольові паси тим форвардам, котрі зуміють не на 0,3, а кардинально реалізувати свій потенціал, а, отже, наш потенціал – потенціал України!!!