Пацієнти, проявляючи свою тривогу, часто питають мене, як вирішити (в їх розумінні — позбавитись) проблему, так, щоб вона більше ніколи не виникала знов.

А я не знаю. Я не знаю, бо я не дивлюсь на проблему, як на те, від чого варто позбавитись, я дивлюсь на неї як на те, що варто зрозуміти. В моєму розумінні, проблема — це є відповідь на питання, яке ти собі так і не наважився задати, це є форма зламу психічної реальності де зустрічаються позасвідоме і свідоме в своїх нативних формах.

Але бажання «вирішувати проблеми» можна зрозуміти і прийняти.

Взагалі, на «проблему» можна подивитися ще й з іншого, загального плану бачення, коли названа нами ділянка життєвого шляху як проблема, є за своєю суттю формою перетворення особистості, тобто, коли ми помічаємо наявність проблеми в житті, то цей момент можна позначити, як виникнення потенціалу зміни на шляху з майбутнього в теперішнє. В моєму особистому баченні, час рухається з умовного майбутнього в минуле, а наше Я рухається з умовного минулого в майбутнє, проявляючи себе, тому все ніби йде поколу, ніби повертається туди звідки вийшло, бо, якщо дивитись на час таким чином, то виходить, що Я рухається в просторі часу до вже відомого, несучи туди своє власне Я, яке проявляється в тому відомому просторі, набуваючи рис самого часу, того, що він (час) несе з майбутнього, роблячи нас минулим.

Тому кожен такий сплеск «оприлюдненості» ми сприймаємо як щось, що заглиблює нас в стрес, саме той стрес, що сприймається позасвідомо у вигляді: «цього не може бути, це вже було, я вже знав про це і от воно сталося». Ми хочемо позбавитись не проблеми, а того відчуття безпоротності течії часу, який рухаючись у минуле, змушує нас завжди повертатися назад, змушує нас рухатись по колу.

Я думаю, що не просто так образи пекла і раю зображаються у вигляді простору, де нема часу, де все відбувається постійно в одній і той самій точці часу, де все здається триваючим вічно, бо то і є та точка в якій «вирішується проблема», тобто розривається коло і Я звільняється від тягаря долі.

В тому житті, яке ми сприймаємо як реальне (це дуже контроверсійне твердження!!!) ми проходимо ці цикли один за одним, від умовного раба до умовного господаря своєї долі, і так постійно, крок за кроком, ми рухаємось в минуле перетворюючись, точніше, здебільшого чинячи супротив перетворенню, бо на Я впливає не тільки прагнення змінитися, Дух, а ще й прагнення не змінюватися, тобто вийти з потоку часу і зануритись в переживання раю (чи пекла). Звичайно, тут нас спокушає якась подоба антіДуха, який не звеличує нас до умовних небес людського буття, який дарує нам крила ангела і можливість «польоту» , а навпаки тягне до умовного низу, до спокою перебування у бездіяльності, безособовості, безпорадності. Цей антіДух обіцяє нам те, що ми можемо отримати розірвавши коло перетворень вже тут, безпосередньо зараз.

Особисто я сприймаю фразу «тут і зараз», як це марення раєм (чи пеклом) і гостре бажання (нереальна тривога) розірвати коло свого життєвого шляху і зануритись у точку, де немає ані часу, ані потреби кудись йти, кимось бути і щось робити.

Тут і зараз.

Стоп кадр.

Тут і зараз — це відсутність сприйяття, відсутність естетичної насолоди, це те, що як раз позначає особистий шлях людини, її індивідуацію — естетика сприйняття свого шляху, вміння бачити в перетвореннях свого Я красу руху трансформації, вміння розрізняти добро і зло.

Йти по колу своїх трансформацій, шляхом карми, мандали, долі, можна назвати це як завгодно — це мати насолоду від краси свого буття, бо це коло — це і є та умовна застигла точка в раю (чи пеклі!!!) але розширена до меж свідомості.

Бо відчуття течії часу — це відчуття руху власної свідомості.