Ще кілька штрихів – до цілісного портрету ковельського «смотрящого» на районі, ексмитника та ексрегіонала Романа Микитюка. Здатність «людини Калєтніка» безпринципно змінювати свій «політичний дах», залежно від тимчасової вигоди, ми вже побачили. Проте відлучення від митниці показало ще й такі банальні риси «митника», як дріб'язковість, відсутність відчуття міри та похабне ставлення до простих людей і всього, що виходить за межі його власної вигоди. Він хапався чи не за все, на чому можна було збагатитися за рахунок громади або ж її мешканців, не гребують навіть у буквальному розумінні слова найсмердючішими справами…
Виявившись відлученим від надприбуткового митного «бізнесу», Роман Микитюк став активно шукати себе у бізнес-сферах, які дають змогу непогано заробити. Розпочав із дорожньо-будівельного та рекреаційного бізнесів. Тим більше, що в його користуванні вже була чимала «заначка» з тих зіркових для нього часів, коли можна було зайти в кабінет до голови ОДА і вийти з нього із готовим розпорядженням про виділення гектара-другого лісових угідь. Дарма, що в ці доглянуті угіддя довгий час вкладали сили та гроші працівники державного лісогосподарського підприємства, яке в них одним розчерком пера забирали.
Як це зокрема сталось у 2010 році, коли тодішній голова Волинської ОДА Борис Клімчук «підмахнув» розпорядження про виділення на території ДП «Турійське лісове господарство» 1,15 гектара лісових угідь підприємству Романа Микитюка «АМіЛА». В документах значилося, що це підприємство має широкий спектр діяльності: деревообробка, організація відпочинку, будівництво, ремонт доріг та ін. Наступного року «з барського плеча губернатора» «АМіЛА» додатково отримала в користування ще 1,82 гектара лісових угідь строком на 49 років.
Звісно, що при втраті контролю над «митними потоками» заробітків від цих угідь Микитюку здавалося замало, і він «шукав себе» скрізь, де міг за щось зачепитися. Такі пошуки привели його до древнього Володимира-Волинського, з тодішнім міським головою якого «митник» непогано знався. Так вийшло, що Петро Саганюк «по старій дружбі» впустив його фірму асфальтувати дороги на вулицях княжого міста і… все закінчилося черговим грандіозним скандалом! Уже через рік після капітальних ремонтів від фірмиМикитюка на дорогах Володимира-Волинського утворились ями...
Як повідомляли волинські мас-медіа, замовником робіт, вартістю в майже 8 мільйонів гривень, була Служба автомобільних доріг у Волинській області. А тендер на ремонт вулиці Ковельської у княжому місці виграла підрядна організація «Аміла» з бізнес-орбіти Романа Микитюка. Вже з самого початку робіт до цієї фірми було чимало претензій: як результат – напередодні Великодня у 2017 році вона втретє перекладала відрізок дороги через хвилястість покриття. А люки та решітки ливневої каналізації робітники спершу взагалі закатали в асфальт, а потім шукали їх із металошукачем. А вже через рік після капремонту на дорозі почали з'являтися ямки, деякі люки перекособочились, бетон навколо дощових решіток – вищерблювався…
На такий «ремонт» звернув увагу місцевий активіст Тарас Сватко, який почав викладати в соцмережах дописи та світлини «боротьби з ямковістю», а також численні звернення до представників місцевої влади і правоохоронних органів. Проте замість реального ремонту асфальтового покриття активіста почали годувати відписками про те, нібито виявлені вибоїни засипані щебенем, а ділянку «визнано безпечною для руху».
Хоча на світлинах, які викладав Сватко, неозброєним оком видно, що «микитюкові» ями в багатьох місцях засипали не щебенем, а будівельним сміттям, у т.ч. червоною цеглою. «Ями на дорогах „латають“ відписками та дефектними актами„, – зробили тоді висновок волинські журналісти.
Зрештою викликавши поліцію, активіст виклав у ютубі відео, як поліцейські замірюють розміри та глибину «ям Микитюка».
На той час ніхто, в тому числі й мер міста Петро Саганюк, не спромоглися або не захотіли витурити цю фірму з міста. Скидалося, на те, що такий халатний ремонт дороги «АМіЛі», яка навіть позичала в іншої фірма асфальтоукладальника, зійде з рук. Але після серії подібних «проколів» фірму Микитюка, так видається, таки погнали з Володимира. А сам «митник» подався «освоювати» бюджетні дорожні кошти в напрямку міст Любомля та Ковеля. Щоправда, з одного міста його теж, так би мовити, погнали, проте в іншому йому таки вдалося «зачепитися».
«Митник» як плюшкін, або Дріб«язковість як стиль
Схоже, відлучення від митниці до краю загострило такі банальні риси характеру „митника“, як відсутність відчуття міри та дріб'язковість, а також похабне ставлення до простих людей і всього, що виходить за межі його власної вигоди. Утвердившись в іпостасі турійського „смотрящого“, він побачив, що на своїй „вотчині“ можна робити все, що заманеться. „Вибивати“ бюджетні гроші на об'єкти, в які їх насправді ніхто вкладати і не збирався. Ставити на ключові посади в місцеву владу „своїх“ людей. Озброївшись юристами-«рішалами», за безцінь забирати в простаків-земляків землі, ліси, водойми, торфовища, цілі підприємства. По-плюшкінськи прибирати до своїх рук «мох і болото», сунути на свої бази буквально все, що «погано лежить». Навіть старі будки митного та паспортного контролю додому попривозити, а раптом «на хазяйстві» колись десь згодяться? Заробляти навіть на гівні, зливаючи нечистоти просто в річку…
Саме це «митник» і практикував на своїй «малій вотчині». Свідчення цього – смердюча історію в селі Блаженик на Турійщині, де його сімейство звело цілий рекреаційний готельно-ресторанний комплекс «Турійське подвір'я»– з рестораном, альтанками, клітками з оленями, ведмедями… Оскільки ж уся ця «краса» в процесі життєдіяльності неминуче виробляє лайно, його треба кудись дівати. Везти в спеціальні відстійники – далеко й дорого. Та й для чого, коли зовсім поруч – річка Турія? «Краса потребує жертв» – думав, мабуть, «митник», сподіваючись прикрити витрати на утримання цієї «краси» брудними помийними справами та цілими цистернами зливаючи в річку нечистоти. Про цей «асенізаторський» випадок журналісти розповідали в публікації «Чия фірма цистернами зливає нечистоти в Турію?„
Як вбачається з публікації, активісти ГО «Об'єднання Активіст» вдруге за 3 місяці виявила цистерну, яка регулярно зливала нечистоти в річку Турію у селі Блаженик, що на трасі «Володимир-Волинський–Ковель». З'ясувалося, що автоцистерна належить фірмі «Аміла». Як писав у соцмережах громадський активіст Костянтин Зінкевич, попереднього разу за злив нечистот у річку раз фірма-порушник обійшлася мізерним штрафом.
«Міліціонери з екологами, яких ми „збирали“ кілька годин, оформили протокол, результатом якого став штраф у кількасот гривень. І наклали його на водія, хоч і машина, і нечистоти належить „Амілі“, – написав він.
Але через три місяці активісти застали тут таку ж картину.
„І зараз бочка регулярно їздить туди випорожнюватись. Лише водій інший, і зливають нечистоти вже трохи ближче до лісу. І міліціонери з опущеними головами приїхали швидше. Екологи та представники селищної ради відмовились з'явитись. Лише водій вже спілкувався з нами з самого початку з відчуттям провини. І знову склали протокол“, – бідкався дописувач.
А ще, зі слів Зінкевича, на приватній території „Аміли“ стоять „будки“ з митниці, ціла гора. „І усі ще з написами «Митний контроль», «Паспортний контроль», – пише він.
«Це що? – обурюється Зінкевич. – Шкода мені лише отих хлопців з Турійського району, які загинули на війні, які були в полоні. І це за той добробут, який має пан Микитюк. За його фабрики, ферми, автомобілі, аеродроми і літаки... Чоловік
насправді не чує землі під ногами. Цікаво, що він чує?» – задався питаннями громадський активіст.
«Складні тендери», в яких конкуренти – бізнес-партнери
Лайно-лайном, а спокою «митнику» ніяк не давав прибутковий дорожньо-ремонтний бізнес. Після фіаско у Володимирі він зі спільниками викупив у луцької фірми старий асфальтобетонний завод поблизу селища Луків (мабуть, аби ніхто більше йому не дотинав, що кладуть чужий асфальт, та ще й – чужим асфальтоукладчиком). Згодом той завод, який швидше був купою старого металобрухту, по частинах перетягнули до Турійська. У Любомлі в Микитюка, схоже, теж не все йшло гладко, бо в ті роки «митник» намагався по максимуму використовувати всі можливі підряди на рідній Турійщині. Але водночас уже системно переключився на Ковельщину, підшуковуючи собі бізнес-партнерів для «розпилювання» дорожніх тендерів.
І він знайшов таких саме в Ковелі. «Найнадійнішим» партнером, так видається, стало приватне акціонерне товариство «Ковельське шляхово-будівельне управління №63» (далі – Ковельське ШБУ-63). Його власники – директор Ігор Пець та Микола Настін – син Миколи Мамонтовича Настіна, колишнього начальника Служби автомобільних доріг у Волинській області. Схема, за якою почали працювати ці «партнери-конкуренти», виявилася нехитрою. Фактично на всі місцеві тендери обидві фірми подавали ідентичні документи, а залежно від того, хто з них мав той чи інший тендер виграти, якась із фірм давала символічно меншу ціну. В результаті тендерні гроші опинялись у потрібній кишені.
За інформацією ресурсу Clarity project щодо «Аміли», із 2016 року ця фірма виграла підрядів майже на 120 мільйонів гривень. Найбільше коштів, більше 35 мільйонів, вона отримала від Служби місцевих автомобільних доріг. А от найбільше договорів уклала із Турійською селищною радою – більше 40 договорів на понад 8 мільйонів гривень. На замовлення селищної ради «Аміла» ремонтувала дороги і навіть дезінфікувала вулиці у рамках боротьби з COVID-19. А головним її суперником було те ж ПрАТ «Ковельське ШБУ-63».
Детальну історію дорожніх тендерів обидвох цих фірм досліджував Центр журналістських розслідувань «Сила правди„. Журналісти з'ясували, що впродовж 2018-2020 років «Аміла» та «Ковельське ШБУ-63» разом зустрілися на тендерах 12 разів. Ці тендери відзначалися близькими цінами, відсутністю конкуренції в аукціонах та почерговою перемогою учасників. У такий спосіб лише за кілька місяців «Аміла» вигравала мільйонні тендери від Служби місцевих автомобільних доріг.
Зокрема: на експлуатаційне утримання доріг місцевого значення Турійщини (майже 3 мільйони гривень), поточний дрібний ремонт доріг на Любомльщині (близько 3,5 мільйона), капітальний ремонт автомобільної дороги «Задиби-Клюськ» на Турійщині (близько 30 мільйонів гривень) тощо. Інші тендери тим часом ставали щасливими для «Ковельського ШБУ»: при допомозі конкурента ця фірма виграла понад 14 мільйонів на ремонти в Ковелі.
На спільні ознаки цих фірм звернули увагу і юристи громадської ініціативи «Prozorra Волинь». «Ці фірми … надають на конкурси такі види документів, які оформлені ідентично (однакові назви, таблиці, текст)… Така схожість не може бути просто збігом. Також ці компанії у деяких тендерах завантажували свої документи в один і той же день, лише з різницею у годину часу. Також вони позначали однакові документи як конфіденційні. Ну і, звісно, ці компанії абсолютно не торгувались на аукціоні„, – коментує юристка Prozorra Волинь Анна Артьомова.
На думку розслідувачів, така «дружба» «Аміли» та «Ковельського ШБУ-63» мала би кваліфікуватись Антимонопольним комітетом як антиконкурентні узгоджені дії, а саме – спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів. За такі порушення стаття 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачає штраф у розмірі до 10% доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Проте в АМКУ, схоже, цього вперто не хотіли бачити.
Найцікавіше, що і в цих «прихвачених» тендерах без скандалів та криміналів не обійшлось. У 2018 році прокуратура виявила, що посадовці Волинської ОДА, які замовляли ремонт дороги «Задиби-Клюськ», підписали документи з неправдивими відомостями, завдяки чому підрядник заволодів понад 300 тисячами гривень бюджетних коштів. Підрядником, звісно ж, виявилася «Аміла». Кримінальне провадження у цій справі нібито й досі не закрите…
Як кажуть люди: два чоботи – пара. Бо не все чисто – і в головного «партнера-конкурента» цих тендерів. За інформацією Clarity project щодо ШБУ-63, упродовж 2016-2020 років «Ковельське ШБУ» уклало договорів майже на 300 мільйонів гривень. Найбільше коштів воно отримало від управління капітального будівництва Ковельської міської ради – 35 договорів на понад 111 мільйонів гривень.
Така «співпраця» підрядника та посадовців Ковельської міської ради, яку очолював Олег Кіндер, тоді зацікавила правоохоронців. У рамках кримінального провадження прокуратура навіть вилучала у міськради Ковеля документацію щодо тендерів. Посадовці управління капітального будівництва, найімовірніше, у змові зі службовими особами «Ковельського ШБУ-63», з липня 2018 року по квітень 2019 року підписали акти приймання-передачі виконаних робіт та здійснили оплату за роботи, які фактично не були виконані.
Сам Роман Микитюк у коментарі журналістам назвав усі ці оборудки «складними тендерами, на які ніхто не хоче йти». Через їх, мовляв, містечковість і дріб'язковість. Буцімто, змагатись у них більше нема бажаючих. А, може, ці тендери – насправді складні від того, що зароблені з подільниками гроші йдуть «у складчину»? «В общак», як сказали би давні донецькі «друзі» Микитюка…
Далі буде: «Митник» повертається … «смотрящим»