На перший погляд дивна і неприйнятна позиція деяких людей навколо нас змушує замислюватись над самою природою такого явища. Ну от чому в розбитому і пережившому блокаду Маріуполі знайшлось чимало тих, хто кинувся давати інтерв'ю російським каналам звинувачуючи Україну? Чому знайшлися «вдячні визволителям» в тимчасово зайнятому ворогом Северодонецьку? Чому ворожа армія з легкістю знаходить «своїх» людей – колоборантів, які бачивши усе на власні очі погоджуються співпрацювати з чужими? І мабуть головне: чому бачучи роботу СБУ, поліції, військових і просто свідомих співгромадян в тилу кожного дня виявляють нових і нових посібників кремлівського режиму і їх потік майже не зменшується? Цих «очікуючих руського миру» знаходять як в Одесі, так і в Рівному, як у Київі, так і у Львові, як в Харкові, так і в Івано-Франківську… Можливо хтось зауважить, що це виключно грошове питання, що на людей вийшли співробітники ГРУ чи ФСБ і зробили пропозицію від якої важко утриматись, але ж це не правда! Ну не багато обіцяють цим своєрідним Юдам грошей російські куратори, тож у 90% випадках особисто я не вірю, що гроші збили людей з пантелику. Не менш цікавим є і той факт, що продивляючись відео відомого блогера Золкіна, де він опитує полонених російських вояків, я не помічаю якогось здавалось би очікуваного каяття чи не так? Російські полонені опинились на нашій землі або випадково або ж по наказу, усі як один вони тут нікого не вбивали, вони хочуть додому і звісно ж  розказують свої армійські легенди доволі переконливо… дехто з них пустить сльозу і нажаль, то не сльози каяття, зазвичай це сум від того що він таки попався (в той час, як його умовний дід до Берліну дійшов колись)…

   Хочу сказати цей пост не про ненависть до ворогів, до тих хто коїть зло, хто ображає, хто не кається – не примірятиму судейську мантію. Я хочу подивитись в самий корінь питання і зрозуміти саму природу цього протистояння інтересів і світоглядів. Я бачу, як в глибинному вимірі цю тему пояснює апостолам Христос в Ев. Матфія 13 розділ:

«Іншу притчу подав Він їм, кажучи: Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм.

А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї…

Тоді відпустив Він народ і додому прийшов. І підійшли Його учні до Нього й сказали: Поясни нам притчу про кукіль польовий. А Він відповів і промовив до них: Хто добре насіння посіяв був, це Син Людський, а поле це світ, добре ж насіння це сини Царства, а кукіль сини лукавого; а ворог, що всіяв його це диявол, жнива кінець віку, а женці Анголи. І як збирають кукіль, і як палять в огні, так буде й наприкінці віку цього. Пошле Людський Син Своїх Анголів, і вони позбирають із Царства Його всі спокуси, і тих, хто чинить беззаконня, і їх повкидають до печі огненної, буде там плач і скрегіт зубів! Тоді праведники, немов сонце, засяють у Царстві свого Отця. Хто має вуха, нехай слухає!»

   Можливо глибоко віруючі люди зараз мені скажуть, що мова тут про духовний світ людини, про відносини з Богом, про Боже Царство яке не минеться і це цілковита правда! Але притча також показує, що різні світогляди зазвичай уходять корінням в саму природу людини в її ДНК. Схожі між собою пшениця і кукіль сходять на одному полі, споживають мінерали з однієї землі, п'ють ті самі благодатні Божі дощі, але з часом дають саме той плід що визначає іх ДНК. Вони би вірили інакше, діяли інакше, робили інакше якби… якби були синами іншої природи. Тут вмикається і пам'ять поколінь внуків переселенців з російських регіонів, він є росіянином не по паспорту чи прізвищу – він в самому своєму ДНК є росіянином. І хоча тут саме поняття «росіянин» є в теперішньому часі ворожим до України та її державності, я хочу зазирнути глибше і стверджувати загальне пояснення антагонізмів, які виникають серед людей пояснення яким дає Книга книг. Я не відкидаю, що в людях є бажання чинити добре, шукати кращого, підтримувати діла милосердя і так далі, але як тільки прийде певний період «жатви» кожен з нас проявить себе згідно зі своїм внутрішнім ДНК – своєю справжньою природою і тоді краще пристебніть ремені.

   З кимось ми знайомі з дитинства, вчились разом, слухали одну музику, товаришували, хіпували, бешкетували, молилися… але одного дня ми якимось дивом стали чужі і навіть трохи ворожі один до одного. Нас посварило НАТО? Нас посварила Росія? Нас посварила Україна? Зеленський? Путін? Таж ні! В глибині своїй ми просто виявилися іншими… Я відчуваю, що деякі люди все одно зі мною не погодяться, мовляв їх, тобто наших чи ваших опонентів обдурили, люди з того чи з іншого боку несвідомо помиляються і все в такому дусі. Так може бути? Звичайно, але є два аспекти і в цього слушного запитання. По-перше, і так, не кидайте в мене камінням, але класик російської поезії так колись відповів на це питання (наводжу мовою оригіналу):

«…Ах, обмануть меня не трудно!..

Я сам обманываться рад!»

   Тож не секрет, що дехто не проти бути обдуреним, адже в ньому самому існує стійкий запит на це (до речі це дуже добре з року в рік демонструють так-так наші демократичні вибори), звісно ж це не якісь там парадокс! І по-друге є дійсно таки певна частинка людей, які стали жертвами пропаганди або ж будь-якої неправди в широкому сенсі цього слова, але на мою думку це радше виняток з правила ніж якесь правило, таким чином навряд чи кількість таких людей є суттєвою і швидше за все їх кількість близька до статистичної похибки і не перевищує кількох відсотків.