Президентські вибори впевнено та нахабно заповнюють інформаційний простір країни, стаючи топ-темою для обговорень і дискусій українців. Це і не дивно, адже політика для нашого народу – традиційно актуальна та болюча тема, яка турбує завжди і скрізь, не говорячи вже про активну фазу передвиборчої боротьби.

Поширювана теза про втому українців від постійних зрад та зростання рівня аполітичності населення не знаходить підтверджень у реальному житті. Навпаки, сьогодні спостерігається тенденція, за якої бажання суспільства не стояти осторонь суспільно-політичних питань лише зростає. Скептицизм навіть найбільш затятих критиканів «тане» під дією нав'язливої всюдисущої реклами та солодких обіцянок кандидатів. І ті з нас, хто ще вчора посилали під три чорти парламент, уряд і президента, обіцяючи більше ніколи в житті не цікавитися політикою, сьогодні активно вбираються в кольори популярних і не дуже політичних сил та поповнюють ряди усім нам добре відомих «ботів». Додайте лишень приставку «юле-», «порохо-» чи «ляшко-» і ось перед нами вже стоїть не просто слюсар Михайло Петрович чи вчителька молодших класів Ольга Сергіївна, а щирі прибічники конкретного політика, які свято вірять в обіцянки останнього та зміни, які він божиться принести в країну після перемоги.

Прийдешні президентські вибори точно не приведуть до влади людину, здатну продемонструвати якісно новий рівень державної політики. А список із 44 кандидатів, яких вистачило б на 4 повноцінних футбольних команди, є яскравим цьому підтвердженням. Бо в ньому знайдеться зовсім небагато людей, які не мають сумнівних політичних «здобутків». А ті поодинокі кандидати, біографії яких не рясніють корупційними скандалами та підозрілими рахунками в офшорах, мають абсолютно нікчемні шанси на здобуття найвищої державної посади.

Парадоксально, але факт: у тому, що ми маємо таку кількість старих політиків, бажаючих взяти до рук президентську булаву винні ми самі. Тому що від виборів до виборів ми з маніакальною впертістю даємо владу тим, хто солодко мовить, а не тим, хто відповідає за свої слова. Тому що не можемо відповісти самим собі, якого президента хочемо мати: ліберального чи консервативного, демократичного чи авторитарного, багатого чи бідного, врешті-решт? Не маємо спільної ідеї та бачення своєї країни за рік, два, п'ять. Не готові вислухати міркування політичних опонентів та разом шукати точки дотику та взаєморозуміння.

Як наслідок, прийшовши в день виборів на дільницю, кожен із нас отримає півтораметровий список, повний розчарувань та втрачених можливостей. Хоча він мав би дарувати віру в майбутнє й підстави для обережного оптимізму.

Для того, щоб зрозуміти мотиви голосування українців на виборах, далеко ходити не потрібно. Проаналізувавши головні події в країні за останні 10-15 років стає очевидним те, що ми доволі успішні в боротьбі ПРОТИ чогось, однак абсолютно безпорадні у об'єднанні ЗА щось. Ми впевнено і заповзято виходили на Майдани проти фальсифікацій, корупції, авторитаризму, обмеження прав та свобод людини. Однак надзвичайно кволо та неохоче об'єднувалися навколо ідей та рухів за оновлення еліт, зміну виборчого законодавства чи створення стратегічних планів розвитку країни. А нечисленні прояви такої консолідації суспільства рідко призводять до конкретних змін. І результати кожних нових виборів, на жаль, лише підтверджують існуючу закономірність.

Ми досі не навчилися оцінювати політиків, в першу чергу, за їхніми професійними здібностями, а не медійним образом, сімейним станом чи політичними шоу. Забули, що поділ на хороших та поганих політиків перестав бути актуальним ще в день повалення однопартійної радянської системи.

Пам'ятаєте Надію Савченко, яку після звільнення з російської тюрми зробили національним героєм, а вже через рік назвали божевільною? Чи Володимира Парасюка, якого в перші місяці після Майдану називали совістю нації, а вже зовсім скоро охрестили зрадником та ставлеником олігархів? І це лише невеличка частка випадків моментальної трансформації народної любові в гнів та розчарування. Безперечно, така зневіра в політиках не безпідставна та є результатом їхніх нелогічних, нерозумних, а часом і антидержавницьких дій. Однак, найважливіше те, що ми самі ідеалізуємо цих людей та приводимо до влади, піддаючись численним медійним маніпуляціям і популістським обіцянкам.

Дива не буде. На наступний день після виборів рівень національного ВВП автоматично не збільшиться вдвічі, з Криму й Донбасу раптово не зникнуть «зелені чоловічки», а газ не здешевіє в чотири рази виключно тому, що про це заявив якийсь черговий політикан. Відповідальність за майбутнє країни рівною мірою лежить на кожному з нас. А ще воно залежить від нашої волі, розуму, постійного контролю влади, критичного мислення та бажання чи небажання жити в якісно іншій країні. Напередодні президентських та парламентських перегонів у нас з'являється ще одна відповідальність – за власний вибір. І робити його нам доведеться вже найближчим часом.