Райцентр Хмельниччини. Два панських маєтка. А туристів — не має =(. Дорога через райцентр лежить трохи в стороні від першого маєтку та палацу Красінських. Якщо раптом захочете його побачити — вам до центру містечка, до міського будинку культури. Найкращий з орієнтирів — чортове колесо в парку атракціонів поруч. Маєток Завойка знаходиться знайти теж неважко: вам потрібна лікарня (навіть лікарняне містечко). Там матимете і палац, злегка понівечений часом, і флігель, і залишки садибного парку зі ставом.

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою. 

Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!
Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.

Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html

Колись це було село, а потім славне своїми сукнарями містечко над Тернавою, що називалося Дунайгруд (Дунайгород). Ніяких думок про «блакитний Дунай», що ви — де велика європейська ріка, а де Дунаївці. Перша письмова згадка про Дунаївці належить до 1403 року. Промисловий розвиток розпочався тут на повну котушку десь вже в 1870-х роках (в 1880 р., приміром, тут проживало 10 тисяч жителів — чимало як на кінець ХІХ століття). Магдебургію і право проводити ярмарок поселенню надав польський король Зигмунд (Сігізмунд) ІІІ Ваза у 1592 році. В 1605 р. зафіксована магістратська печатка Дунаївець у вигляді журавля, що тримає в лапі камінь — саме в тому році право, надане Зигмундом ІІІ було підтверджене.

Століття тому поселення належало до Потоцьких, Станіславських, Конєцпольських та ще кількох анонімних магнатів, а в 1592 р. — Ельжбеті з Гербуртів Лянцкоронській. В описі містечка, зробленому в 1820 р. ксьондзом Вавжинцем (Лаврентієм) Марчинським, згадуються гарні будинки та ратуша. Ще б пак — містечко лежало на торговому шляху, що вів до Кам'янця, а торгівля завжди сприяє розвитку поселень. 

В другій половині XVIII ст. від Потоцьких маєток в Дунаївцях купує опіногурський староста, ротмістр кавалерії Ян Красінський (Jan Krasinski, 1756-1790). Дружиною його була Антоніна Чацька (Antonna Czacka). В Дунаївцях подружжя оселилося надовго. Ян запросив у свої подільські володіння колонізаторів, що мали б займатися ремеслами та сільським господарством. На той час як Ян відійшов у інший світ, залишивши маєтності дружині, Дунаївецький ключ складався з сіл Голозубинці, Адамівка, Антонівка, Чаньків, Іванківці, Могилівка, Панасівка — та з десятка інших. У 1819 р. Антоніна Красінська записує цей маєток своєму семирічному онукові Зигмунту Красінському (Zygmunt Krasinski, 19.02.1812-1859), майбутньому поету, письменнику та драматургу, справжній зірці польської літератури.

Та втрутилися якісь невідомі обставини — в в 1826 р. бабка переписує маєток на сина, Вінцента (1782-1858), а Зигмунд висилає з Відня листа-підтвердження (датованого 5 січня 1838 р.), що так, документ вірний, все ок. Так і не стали Дунаївці родовим гніхдом талановитого поляка. Хоча й Вінцент Красінський був не останньою людиною на Поділлі: генерал, сенатор-воєвода Польського Князівства, одружений з княгинею Марією Радзівіл. В 1850 р. генерал продає весь дунаївецький ключ Віктору Скибневському (Wiktor Skibniewski, 1787-1859), а сам купляє Золотий Потік. Наступним власником містечка був син Віктора, Броніслав Олександр Скибневський. І не просто власником, а й мешканцем — аж поки в 1874 р. дружина його, графиня Ольга Дідушицька, не намовила переїхати поближче до родини, на терени Австро-Угорщини. Та й лібралізму там, на відміну від Росії, побільше було. Так Дунаївці перейшли в руки росіянина Завойка (як на мене, прізвище цілком українське).

Саме за Скибневських, в 1870-х, в Дунаївцях побував Наполеон Орда — і залишив два малюнки. Дещо, щоправда, фантазійні — перспектива на тому що з маєтком Красінських, не відповідає дійсності, насправді капуцинський костел (котрий не зберігся) стояв далі і в «кадр» потрапити не міг. Кілька слів про капуцинський монастир: почали його будувати ще Потоцькі (1751), дуже довго з ним валандалися — і завершили вже Красінські в 1790-тих, якраз акурат на час загарбання Поділля Російською імперією. Прикро. Що ж стосується самого садибного будинку, то, якщо не рахувати зникнення балкону між колонами, він зберігся майже як за часів Орди. Правда, з правого боку до нього приросла стилізована «під старовину» будівля з башточкою, але нехай там. Від парку ж, що в часи Орди оточував палац з трьох боків, залишилося небагато.  Нині у палаці розміщується місцевий Палац культури. До переліку пам'яток архітектури палац не внесений.

радянський пристрій-спортзал позаду палацу...

він в середині...

Асиметричний комплекс палацу Красінських, в плані нагадує літеру «н» з нерівними боковими крилами, що застигла неокласичною перлиною серед зелені колись розкішного парку із збереженою лише частково флорою. Він розташований в самому центрі міста вздовж траси, що робить його візуальним акцентом на тлі міської забудови. Безпосередньо будівля палацу Красінських в класичному стилі – двоповерхова симетрична будівля в п'ять вікон по фасаду з двоколонними портиками доричного ордеру під масивним фронтоном з тумбами по кутах ламаних форм по осі центральний — парковий вхід, які раніше слугували опорою для витончених балконів верхнього ярусу. З інших збережених архітектурних акцентів можна відзначити лобовий профільований карниз великого виносу на модильйонах, а зниклих — кутовий руст та чотирисхилий дах. Прибудови кінця ХІХ — початку ХХ століття виконані в стилі неокласики з гіпертрофованими акцентами у вигляді простих лиштв шестикутних отворів зі шропсами, модільонів профільованого карнизу великого виносу, мансардового даху, квадратної вежі під пірамідальним усіченим покриттям із глухою сигнатуркою та контрфорсів. Але балконна огорожа та півник на шпилі вежі тонкої роботи урівноважують загальний вигляд комплексу.

Зігмунд Красінський. 1850.

Елізабета Браницька з дітьми. 1853.

Зігмунд Красінський. 1859.

Малюнок Наполеона Орди. 1871-1873.

Купівля в 1891 році містечка (хоч і без офіційного статусу) на жвавому перехресті головного поштового шляху між Брест-Литовським – тодішньою столицею Московської імперії та Проскурів – Кам'янець у Броніслава Скибневського було надійним капіталовкладенням для Василь Завойко на довгі роки та гарним спадком для його дітей. На той час Дунаївці були не тільки адміністративним центром великих маєтностей в дві тисячі десятин (в тому числі Антонівка, Вінцентівка, Заставль, Мушкутинці, Панасівка, Січенці), а ще й мали в своєму реєстрі сорок німецьких та єврейських суконних фабрик з ринками збуту в Україні та Польщі на півмільйони карбованців на рік, на яких були зайняті шість сотень людей, велику кількість кушнірських та ковальських цехів, взуттєві майстерні і, звичайно ж, золото українських полів (зернові), що масово йшло на експорт. 

Корона маєтностей потребувала головного діаманту — родової резиденції, достойної цього високого звання. Тихе місце для садиби було обране в кількох кварталах від центру, на схід в заплаві річки Студениці, а будівництво почалось десь наприкінці XIX — початку XX століть. Маєток Завойко з палацом, флігелем та кількома господарськими спорудами розкинувся над пряслами ставів та голубою стрічкою річки. Але господарям-творцям насолоджуватися своєю резиденцією довелось недовго — невдовзі імперія двоголового орла, терзана імперськими амбіціями, розв'язала Першу світову війну ХХ століття, яка поховала її під своїми уламками разом із усталеним укладом життя.

Режим червоного терору, який захопив владу на частині українських земель після більшовицького перевороту 1917 року, невдовзі реквізував усе приватне майно громадян на користь молодої країни рад. Дунаєвецький палацевий комплекс Завойко не став виключенням — його передали під потреби місцевої лікарні, що в де-якому сенсі зберегло його від повного руйнування. Він пережив не тільки весь радянський період з його нищівним ударом розв'язаної комуністичним режимом та фашистською Німеччиною Другої світової війни ХХ століття, а й перші важки роки відновлення української незалежності. Що зникло в безодні часу без сліду — це унікальні інтер'єри та меблі, якими були прикрашені палац та флігель. В 2010-х були проведені ремонтно-відновлювальні роботи зовнішніх фасадів, хоч і без залучення реставраційних майстрів, бо і на зараз комплекс не має офіційного статусу пам'ятки архітектури державного значення.

сходи, це все що вдалось побачити всередині за два відвідування...

Палац Завойко — двоповерхова прямокутна асиметрична споруда з боковими ризалітами та складнопрофільною гранованою прибудовою з півдня. Фактично після чисельних ремонтів комунальної власності ХХ століття від колишньої пишності зовнішнього декору залишилися лише круглі слухові вікна тимпанів фронтонів ризалітів, витягнуті арки частини вікон та профільований карниз. Головною ж окрасою його служить колонний портик центрального входу з канельованими квадратними в плані опорами доричного ордеру, дверним порталом в фільонках, нешироким фризом відкресленим профільованими карнизами та балконом другого поверху в мереживі кованих ґрат. Одноповерховий флігель трошки вище по схилу своїми контурами перегукується з центральною будівлею, але дещо в спрощеному виді — ті ж масивні фронтони по центральному та парковому фасадах бічних ризалітів (тільки з парними арковими слуховими віконцями), складний профіль, ганок. З господарських споруд цікавою є та, що знаходиться трішки нижче по схилу з боку флігелю — її риси також стилізовані під палац, але родзинку складають ступінчасті фронтони, яки виділяють її серед інших.

господарська будівля поруч з палацем (мабуть офісіна)

ну і на останок — залишок великого ставу...

Джерела:
https://castles.com.ua/dunaivtsi.html
https://zabytki.in.ua/uk/3011/palats-zavoiko-v-dunayivtsyakh
https://uk.wikipedia.org/wiki/Палац_Красінських_(Дунаївці)
https://zabytki.in.ua/uk/2969/palats-krasinskikh-v-dunayivtsyakh
https://www.britannica.com/biography/Zygmunt-Krasinski
https://uk.wikipedia.org/wiki/Зигмунт_Красінський
https://t1p.de/e050u