- Лізе, лізе, — каже Фокс. — Диви! Чісто шо чєлавек-павук!

- Ага. Вот жеж чіпка істота!

- То ж связіст. Вони усі чіпкі як коали.

- Як лінівці.

- Та я не розбіраюсь в той ботаніке. Зараз йобнеться.

- Не йобнеться. Де ті бачив, шоб связіст йобнувся? Єбанутись може, але йобнутись — ніколи.

- Віноград відірвецця. Он бач, лоза вже відйшла. На, в бінокля подивись. Зараз пизданеться на бітон, а нам його лікувать. А ну пішли, попередимо цього коалу про можливі послєдствія.

Йдемо с Фоксом через дорогу до любителя вінограду. Воно справді, як павук, догори дригом лізе за гроном по лозі, що заплела трьохповерховий корпус казарми. Тому шо з балкону вони все вже зжерли, а ця кісточка залишилася. Й дивицця на нас з гори. Як би не два ока, а вісім — точно павук.

- Ваєнний, а чо ви без каскі? — люб'язно питає Фокс.

- А шо такоє? — питає нас связіст-павук. — Байові действія?

- Та нє. Просто ви зараз наєбнетесь, то як в каскє — то тіко шию зламаєте. То хуйня, ми вам фіксуючий горжет накладемо, та в шпиталь в Марік відвеземо. А без каскі — то вже може бути відкрита травма дурної голови — і то вже віртальотом у Дніпро.

А в Широкіному того винограду достобіса. Бо людей нема, а воно росте. Його навіть пчьоли не жеруть. Сидить така товста пчіла, гикає та каже «дайте вадічкі». Я бачив як сабака сумно жер виноград, бо сабака наш, український, хазайнуватий, і не можна щоби добро пропало.

Там треба атомний алкогольний комбінат робить, і шоб Чєлєнтана в бочці з віноградом цілодобово танцював. А воно, нібось скінчіло КВВІДКУС, та лізе за останньюю гілочкою винограду по вєртікальной стєнє.

Фокс стає навшпиньки, зрива гілочку та пхає связному павуку. Той бере гроно за хвостік в рота, том шо руки відпустити не може, бо справді ся наєбне.

- А шо, так можно було? — нівнято питає павук з вінаградом в роті.

- Можна, можна, — каже лагідний Фокс. — Горькій, а ну дай смартфон, зараз сфоткаємо та в інстаграм викладемо. Связіст догори ногами з вінаградом в зубах висить на стіні. Маладьож побіжить в ваєнкамати, бо тут Діснейленд відпочиває.

Связіст починае хутко лізти вверх ногами. На другий поверх. Лоза трівожно ся трещить.

- Та донизу лізь! — оре Фокс. — Так же кароче!

- А шо, так тоже можна було?

- В нашій країні все можна, — урочисто кажу я. — Всі шляхи відкриті, особливо для довбойобів. Злізай, не лякай медицину.

Сидимо, палимо.

- От нахуя тобі треба було лізти за тою кістиною? Тучьже вінаграду шо у дурака фантіков. Бери та їж.

- Та я давно на неї заглядався. Всім сказав шоб не чіпали. Навіть комроти. А вона дозріла. Ну то я й поліз за нею. Я ж не знав що знизу можна. Ти длінний, а мені треба табурєтку ставити, — сумно каже павук. — На сміх людям та ваєнним.

- Ти знаєш, Фоксе, — кажу я. — Це ж оповідка про любов. Це Рапунцель догори ногами. Він на неї півроку заглядався, а вона созрєла. І він пішов в смертельний квест!

- А тут ми з тобою на підмогу прискакали. — каже Фокс. — Два славних лицаря — Боромир та Мойдодир.

Нє, так ваєвать ніззя.