site.ua
топ-автор
  • 2 місяці тому
  • Наука
  • 9 916
  • 207
  • 15
  • 6

"Чому Олександр за життя не був Нєвським?"

Питає нас кись шкільний відмінник, що начитався дурної вікіпедії поза навчанням.

Відповідає історичний підрозділ Катедри.

Справа в тому, що ярл Біргер Магнуссон був родичем (чоловіком кілька-родної небіжки Олександра), та його формальним сеньором, себто "старшим братом". Приплив він до гирла Нєви за "страндхуггом", який до XIII сторіччя з примусового обов'язку бондів-землевласників годувати вікінгів-мореходів під час відпочинку на березі перетворився на формальну зустріч з частуванням та підтвержденням родинних та феодальних відносин.

Прибув ярл до родичів, як водиться між своїми, без великого війска, з ближньою дружиною - це вже потім в байках царських та імперських російських казкарів вона перетвориться в "сто тисяч мілліонав бізумних бєрсєркав", тому не кинувся з вікінговою люттю тріщити та грабувати побережжя, що кожен швед вміє генетично, а напнув намети у безлюдному, добре відомому обом ярлам-князям місці, й навіть не виставив охорону. Вікінгі можуть бути які завгодно, але не дурні - особливо при потребі заголити берег у віку («вік» - то є грабіжницький похід), роблять це, як то кажуть, "до дерну".

Але Олександр, тоді ще не Нєвськй, а просто Ярославич, вже остаточно вирішився з розворотом вектору політики в напрямку азійскої орди. Тому, дочекавшись коли кум засне, вночі атакував його табір. Бо вдень було "нівдобна, і как-та ссишна", як тераз кажуть на Росії.

"Вєлікая бітва" була більше схожа на селянську бійку, бо втрати з обох сторін сягали десятки-сотні людей, не вважаючи подряпаних, як і сам ярл - й це при "тисічах бірсєркав". Коли шведи оговтались - вони судячи по всьому, накидали місцевим хуліганам по зубах. Після чого хулігани, згідно татівським звичаям, розчинилися в темних хащах.

Тому що казки, злеплені на колінах при Йвані Лютому триста років по тому, про "бітва длілася вєсь день да следующей ночі" аж ніяк не пояснють відсутність полонених. Мертві - то дідько з ними, помирати - справа для вікінгів звичайна, але полонені, особливо знатні (а до родичів «басяков» не брали, а їхали з поштом) ся викупляли за грубі гроші, що скаредні свени завжди ретельно записували. Але ніякіх письмових свідчень про це в шведів немає - наче б то й не було ніякої "вєлікай бітви".

Чому Олександр відпустив решту "пабіждьонних" - мекнути щось розумне московські казкарі не спромоглися, тому припущення казкарів різняться в межах від "па ніпанятнай прічіне" до "праявіл рицарское снісхажденіє". Перше місце за дебільністю займає версія «ні хател праливать кровь русскіх воєнов». Це майже так притаманно руському князю, ставленому на Залішанщині — берегти своє космате бидло - як вовку властиво їсти траву.

Позаяк залишатися на привітньому березі свеї сенсу вже не бачили, бо з братерськими обіймами та гучною вечіркою все стало досконало зрозуміло, то погрузилися на свої човни, й попливли додому, перетворивши тим бійку на «вєлікую пабєду русскіх». До того ж ще якесь мудило підрубало під час бійки намет самого Біргера, шо для росіян остаточно закріпило статус «пабєдітелей», та стало самою визначною переможною акцією-символом аж до моменту підняття прапору над Рейхстагом, у якому замість Злого Гітлера було виявлено: «самая заурядная контора – медицинский архив, который вынужден был делить жилплощадь с госпиталем, родильным отделением клиники «Шарите» и детским садиком.»

Після цього Олександр остаточно завоював у Європі репутацію зрадника та клятвопорушника у законному сенсі, та братовбивці у родинному — власне всі риси сучасного московита. Хоча Біргер Магнуссон пережив свого пришелепкуватого родича на три роки, та ще й заклав майбутню столицю Швеції — Стокгольм. Європа плюнула в сторону Сходу, розтерла та й забула.

А Олександр обрав шлях цілування татарської сраки в обмін за «ярлик на княженіє». Коли цілував недостатньо старанно — то татари погорожували канчуками, й тоді Олександр тікав до тої самої Швеції, де вже й не пам“ятали про «вєлікую пабєду над швєдскімі акупантамі», а мо й навіть про цю пабєду не чули.

Одного разу татарська срака виявилась отруєною, та Олександр помер, повертаючись з Орди.

Тому «Нєвським» він ся звати за життя не любив, бо то була ганебна «пагрємуха», що нагадувала про зраду та напад на родича. Й звертатися до князя «пан Нєвский» було майже те саме, що іменувати у обличчя Йвана IV Лютого «Йван Синовбивця», а Олександра III Романова - «Сашка-Алкаголік». І за таке вітання можно було накласти дурною головою.

Інших перемог, окрім іграшкового «Лєдоваго Пабоіща» (в перекладі на мову — «Кригове Пазоріще») у Олександра не було, тай саме воно під великим питанням, а якщо й були — то він сам за них не знав, докі їх не відкрили для людства та російства переписувачі історії у XVI-XX сторіччах.

Тому довелося йому увійти до історії під брудним іменем "Нєвськаго", бо до часів казкарів-переписувачів сморід від тієї паскудної справи трохи розвіявся, а ніц ліпшого та величнішого вони у життєпису князя не знайшли.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація