Війна виставляє рахунок, який навипередки поспішають покрити між собою життя і смерть. Жертовність спокушає війну все більше і більше краяти людські серця, висмикуючи біль без претензій, здавалось би, а де ж тут місце мистецтву, коли безодня вибуху забрала найдорожче? Постійні дискусії з приводу обговорення у якій формі виводити наболіли свідчення вже надламаних людей, звісно яким потрібно віднайти в собі сили для того, щоби наново все розпочинати, відсторонено очікують на прилаштування маневрувань загальної думки. Проте, мистецтво випереджає демагогію неочікуваним самоаналізом окремих цивільно-військових спостережень історичних подій, зокрема маріупольської трощі. В даному разі, мова буде йти про творчість вцілілого поступу, а також про виставку, яка нанизана сакраментальними винайденнями і сповивальними значеннями представлення кропіткого підсумку історичного знищення найдорожчого світу сталого ареалу надійності улюбленого місця проживання, що жорстко перекреслений війною, але існує у творчості, в пам'яті виживших маріупольців, і зокрема Дмитра Чернобая.

Назва виставки «ВІЙНА. Ще триває», за задумом автора, має нагадати про складність виборювання права на відносний спокій одними запеклими співвітчизниками для інших небайдужих громадян. Від автора на відкритті пролунали слова, що важко забути: «по Києву всі гуляють, бухають, а там – війна». Всі – не всі, але ж масова інерція надуманої безтурботності розчиняє у собі не всіма пережиту людожерливість нечуваних тортур, які теж є масовими, але не надуманими. Треба віддати належне підготовчій роботі з комплектування експозиції, завдяки якій реалізувалася пропозиція поглянути на роботи Д. Чернобая крізь його скорботне горе, бо втративши всіх рідних, молодий митець самотужки підійшов до способу глибокого позначення власного тягаря цієї війни. Також виставка пропонує поглянути на вибір покоління двотисячних, які здебільшого отримавши повноліття, рвуться на передову. Співробітники музею мені відчайдушно розповідали, як ця виставка передусім потрібна була Дмитрові як свіже повітря, щоби «йому хотілося жити». Ця важкість тягаря відчувалася у відкритій душі обдарованого юнака та у спантеличеному тризною погляді уривчастого руху очей. «Коли я ще був у Маріку» – незавершена фраза з мирних спогадів переповнювала всіх присутніх несамовитою розчуленістю.

Зазвичай, при коментуванні мистецьких подій застосовуються словесні еквіваленти на кшталт: «неперевершений», «неймовірний», «прекрасний», і якщо критик не володіє естетичним способом аналітики то і виходить незрозумілим для читачів про що йдеться в цій епітетності – про здобуток, творчість, творчий метод, або музейне представлення творчості. Неабияк та здебільшого інтелектуально-мистецька зашореність розкриває власну суб'єктивність, бо дивиться загально, а коментує відокремлено з термінологією теоретичного, а не практичного приблизного наукового зразка. Так і виходить, що значні обсяги авторського бачення усуваються типовістю завченого «відображення», натомість творча запеклість залишається у поодиноких світлинах споглядачем нерозкритого особистого культурного внеску. Отже, якщо зосередитись тільки на сердечній витримці Дмитра Чернобая, яка, ніби з античним апогеєм, випромінює зворушливу мініатюрну пластику, то військова скульптурна тема, яка висловлює згустки матеріалістично опрацьованого болю, просто не знаходить собі місця у образних формулюваннях. В даному разі, молодий скульптор не створює розповідь, а щиро відтворює раптове пережите завдяки самостійному оволодінню пластиліновим перевтіленням несамовитого сердечного внутрішнього розчину, який виводить задум у завершену платформу. Потрібний для монументальності п'єдестал для мистецтва пластилінової мініатюри важко ситуативно охарактеризувати, можливо це і є платформа самобутнього бачення крізь сльози і ворожі підступні наміри, які утримують верхній шар майстерно розміщених людських коливань напруженої воєнної боротьби. Все ж таки, наболіле висловлювання «вижити, щоби творити» – цей дороговказ знайомий для багатьох, кому вдалося якось вцілити, прояснює говірку присутність незабутньої вдячності за повернення до нового життя з мистецтвом.

Твори Дмитра є композиційно складними, багатофігурними, з деталізованим змістом, а це означає, що автор при кропіткій роботі, подумки повертався до вузлових для нього моментів, як і для багатьох потерпілих, відлікових зашморгів втраченого світу. Глибоко, бо душевно – це і є суттю мистецтва. Цю глибину неможливо виміряти, лише стиснувши руку, відчути хвилюючу пульсацію вцілілого напруження.