Новаторське експериментальне бачення інтуїтивної візуалізації цілого  комплексу  відчуттів – це неосяжна перспективність виставкового процесу «Роботи на папері» від Тіберія Сільваші. Підхід до екстраординарної демонстрації робіт в тлумаченні процесу найліпше відповідає двом послідовним виставковим дійствам. Якщо спрощено охарактеризовувати експозиційні відмінності, то слід вказати, що перша частина вигадливого задуму «кольорово-площинна узгодженість» відбиває стилістичне продовження усього попереднього власного мистецького винайдення майстром Тіберієм, тоді як друга виставкова дія єдиного процесу вступає у контр-діалог, навіть з натяком на кольорову присутність в першому реалізованому варіанті. Обидві виставкові пропозиції презентувалися розірвано у часі, ніби для можливого зіставлення, проте, про цей хід окремо і не позначалося, але який слід було зробити самостійно, пристаючи до суті самостійної обробки нутра всіх, хто щоденно пропускає через себе воєнний новинний масштаб кольорів та сенсів. Хоча в преамбулі до події наголошено на проявах «прихованого, як частини функціонуючої структури світу», все ж таки важливим є те, як мистецтво викликає, в першу чергу, емоційні коливання і хвилювання, які через колір відбиваються задля різноманітного здригання від «спраглого бачення» новизни. Ідейність теоретичного типу закономірно досліджується і перевіряється з аналізом функціонально-обґрунтовуючих блоків термінологічно існуючих зв'язків, а не творчими підходами до науково-повітряних структур – це важливо при згадці, що кольорознавство як наука на рідних теренах є малознаною сферою навіть для мистецьких кіл. Необхідним підтвердженням цього є використання у описі ще однієї структури – «структури твору»: «за монохромною поверхнею лишаються шари інших кольорів, які утворюють внутрішню структуру твору». Ясна річ, що складність не завжди пояснює суть прекрасної новаторської основи мистецтва при класичній плутанині кольорів та інших вже відтінків. Ось цей, на жаль, закономірно типовий намір роз'єднання теорії від мистецької практики, без порозуміння вписаних у творчість класичних колірних значень, відхиляє аудиторію від прямого мистецького завдання автора донести допоки що тільки йому зрозуміле абревіатурне положення прекрасного у воєнний час через важко схоплений рубіж стежин наближення до чогось особливо важливого, відчутного і словесно ще непідкореного.

Мається на увазі, що майстерне розуміння кольору, яке домінує у творчості Т. Сільваші, висвітлює загорнуту та стриману війною природню чуттєвість, тектоніка якої настільки фактурна і різноманітна, як вдача колірного смаку, що буває імпозантним та зненацька напищено яскравим, але доречним для конкретної ситуативності. Людські природні захопливі висловлювання «неймовірних» переливів – це первинні схоплення-враження. Завдяки двохступеневій модуляції виставки «Робота з папером„, мені здається, можна розпочинати відшліфовувати значення доступного розуміння викликаних кольором почуттів. Отже, в першому варіанті «неймовірне прекрасне» вибухає червоним бурлескним цвітом, про багатошаровий сенс якого можна тлумачити по-різному, але ж важливо, як препаровано на широкий загал колір у виставковому процесі Тіберія Сільваші – площинно, і про це ще не було наукових розвідок. Ця заплутаність у ставленні до очевидного бачення завмирає на відмітці «неймовірне» по відношенню до конкретних, візуально зрозумілих кольорів. Тому відношення до другої виставки спільного контексту викликає здебільшого у глядачів відчутне, напевно що «емоційне провисання». Відтак, відкрите розуміння презентованої художником, на мій погляд, першої ідеї «подразнених війною крикливо-яскравих кольорів» через доступність пізнаваного оформлення «правди і кривди», привертає традиційне сприйняття реактивних почуттів, що легко висловлюються, хоча вже майстерне додавання Т. Сільваші фактурності до кольору оформило винятковість пролонгованого прицільного бачення. Наприклад, запропонований чудернацький приторний (вже наголошуваний напищено яскравий) червоний у даному випадку увійшов до військового сенсу прихованого прекрасного, бо «штучне викарбовування» червоного шмату розхристаності, ніби вийнятий сердечний біль, що дрібно був зім'ятий від пережитих випробувань, а потім лагідно розправлений, щоби зніяковіло прибрати рани, які все рівно завдяки кольору вміло позначені видатною рукою Тіберія Сільваші задля подальшого просування художнього рішення. Як підсумок, з цього картинного наголосу надходить думка, що другий виставковий вміст кольору розпеченим характером зміненої площини вказує на умовно віддзеркалену колірну підсвідомість від застиглої сердечної болісної пораненої тривалості.

Тобто, відкритий перший емоційний виплеск накопичених глядацьких пріоритетів обертається на відкритий емоційний спад. Причина, так би мовити, у фіксації площинного положення кольору через неформатну хаотичну «не обумовленість форми», що перекриває «дивергентні ракурси» сполоханості, бо положення кольору в оптиці сприйняття насичені у представленому творчому варіанті уривками, як військовими ризиками, ніби історичними вилітами пілотів-привидів, або ще варіант для роздумів – згадка про польову медицину з умовами швидкої зупинки крові, як виведення в художньому плані червоної яскравості кольору за дужки життя – це медитативно глибоко і вже не так емоційно «неймовірно», але досить близько приставленого до посіченого війною часу, назвала би його «часовим набуттям», якщо говорити у перевагах кольору, то знайдених «умовивідних площин» не тимчасових «неймовірних вражень», а глибоко налаштованих особистісних файлів на масштаб боротьби через сміливе бачення власного місцезнаходження у крихкості наведених митцем способів осягнути вплив війни на руйнацію не тільки фізичного, але й ментального світу щоденного виходу з попереджувального стану сигналів про небезпеку.

Важливо додати, що всі твори Т. Сільваші в експозиційних варіантах представлені без назв та це і привертає увагу можливостями самостійного вибору позиції огляду як ракурсу думки, бо як цю недосяжність і творчий обсяг «асоціативних колірних нанизувань» поранень від війни найменувати у мистецьких канонах «неймовірно прекрасного», якщо гніт біди перетинається з ототожненим колірним туманом загрозливих викликів з постійністю типового звукового ряду сирен? Виставка, якщо чесно, без роздумів не залишить намагання розпізнати художні спроби «переіндексації колірно-емоційної площини воєнного часу». Зрештою, про кожен твір, в якому відбивається «фактурне дійство кольору», можна окремо говорити, але вразлива неочікуваність сенсу обраних Т. Сільваші кольорів в актуально абстрактному вимірі вимагає наголошувати на тому, що притульна близькість до хвилюючої миті краси на даний момент відбувається без компліментарних сентиментів сяючого прекрасного.