Істинні чуття під час сирен... У переповненому місці крізь звуки тривоги усвідомлюється першопочаток лункого мотиву спільного виживання, настанова поетичної фрази усього дійства: «Ніхто не знає як працює любов», але ж спонукальна сила людства дотягується до душевної римованості – надсадної ритміки живильних пасажів з вібраційним натиском голосу провідного поета нашого часу. Чорно-біла фактура заримованих кадрів на екрані повертала до нагальних фактів підривання спокою країни – наразі Харків критично відстоює власний світ культурно-промислової самобутності. 

У дні святкування Києва, який тривало проходив у 2022-му році випробування прицільним ворожим скиданням прямих терористичних погроз мирним мешканцям, на концертній площадці спортивної зали відчувається ментальний діалог досвідних перетинань міст-мільйонників окрушинами пронизливої блискавки: «Перекажеш іншим...» У якій формі цей переказ відбувається і як працює любов, коли вдалося, скоріше пощастило вижити... Такий питальний верлібр для поетичного змісту зовсім не риторичний, але саме життя дає на нього своєрідний відповідний перебіг для власних роздумів. При наближенні до вхідної зони, перед початком події роздавали глядачам листівки – це так прийнято типово називати поштові картки для відправлення. У даному разі це – фото-листівка зі стандартним зворотнім оформленням, скоріш за все такий формат відповідає нормативним службовим перевезенням і для проримованої С. Жаданом «Південно-Західної залізниці»: «Стоять коло своєї печалі провідники і провідниці». Інформація з перших рук – обмін тривожним досвідом вцілілого суму переміщується швидкими технологічними імпульсами, але листівка може жити своїм життям, мимоволі без вподобайків емоційного запрошення до особистого контенту. Моє оглядове місце було у секторі, під прямим кутом від якого механічно рухалася камера, веселе розчарування сусідів теж узагальнювало настрій, привід розглянути, як фокусувалися інші – відмахувалися листівкою з блукаючим поглядом непорозуміння. Поруч із запізненням і вже у темряві знайшли свої місця ще одні сусіди, побачивши, що панорамний погляд горизонтально відмежовує усю сцену прямим контекстом «Лінії Маннергейма» – чоловік ствердно підсумував у бік дружини: – Ти ж цього хотіла? Вона подивилася на мене і ми прихильно розсміялися, посунувшись у мій бік з важким придиханням, з прямим потраплянням у цитату яскраво вимовлену зі сцени: «Як ти дихаєш на такій глибині?» Не важко не заважати класичній брутальності оглядати підсумкові футбольні матчі – все ж таки кінець сезону. Відчуття того, що під диригування поетичних рук можна на вухо дізнатися, як проходить токсикоз, чомусь подумалось ну не просто ж так було обрано 8-й сектор – Буде дівчинка у серпні? ­ Як Ви зрозуміли? Під бантики на сукні і власний досвід, подумалось мені, що це і так зрозуміло. Просто потрібно було зафіксувати точну знакову інформацію нумерологічного співпадіння – якась невидима щаслива прикмета і листівка працює у зручному підхопленні, бо Марина, так звали мою нову знайому, вже налаштувалась на очікуваний відлік життя... Саме в цей час з мобільних телефонів масово позначився тривожний звук, на сцені якраз дочитувався супер вірш і на кульмінаційній фразі «Любов варта всього» увімкнулося світло... Що ж евакуація справа самих евакуйованих – всіх запрошують у метро... Марина з чоловіком дивляться у бік вузького виходу із сектору і широкої маси людей – створилася купа завислої черги, але беремо Марину з двох сторін – людям нічого не треба пояснювати: «Пливи рибо, пливи...» нас повільно пропускають крізь щільне скупчення і йдемо у правий сектор вулиці. Марина у захопленні від співпадіння імен, цифр, рим і назв, щебетливо-радісно вийшовши на свіже подвір'є повторювала про неймовірність прекрасного, про довколишнє щастя – чоловік втомлено очікував моєї реакції на ейфорію змішаних почуттів: – Ви ж точно вижили, правда? – І Ви? – Так? Ми не квапливо йдемо повз не зменшений потік людей. Вірші доповнюють значення цієї зустрічі – м'які руки Марини із зовсім не тонкими зап'ястями засвідчують відчайдушність жіноцтва любити і чекати попри все: «У любові пульсує майбутнє».

День Києва і шкільні випускні. Марині теж це цікаво. Що би з нами було, якби не зловісність постійних загроз? Життя не відмінити, воно завжди різноманітно відпульсовує. Чи можна забути близький подих смерті? Скільки всього могло не бути, але ж сталося за ці понад два роки масштабного лихоліття під звуки постійних тривог і новинних жахіть. Розглядаю листівку з написами – буду згадувати віршовані паузи, вагітні обійми, святковий Київ, мовчазний досвід виживших і вкотре запалене світло від ЗСУ: «Любов варта всього».