«Обережно, міна!» – це вистава-монолог з призначенням про невипадковий статус молодої жінки у цій війні. Ціннісний зміст трагічного внеску – це тематика моралістів-пацифістів, бо героїня у видатному виконанні Ірини Бучко – красива і легка та від цього ще показово нездоланнішою є прірва зобов'язання, у яку, навіть не переносяться, а відразу потрапляють глядачі. Жінка-саперка майже невимушено промовляє першопочаткове – «смертниця» у ніжній та літній коротенькій сукенці. Втім, від цього зухвалість юності стає моторошним громом – явленням неперевершеного акторського перевтілення. Серйозність видовжено-обірваних фраз надважкої сповіді зісковзується емоційними перепадами – від дзвінкої примхливості до адреналінової гарячності внутрішньої боротьби, але ж це відбувається не у класичній кульмінаційній послідовності виведення глядача до різних естетичних подразників з прикметним надривом фінальності, а відразу – з трамплінним розмахом у осередок військового життя підривного занепокоєння з відкритим жіночим серцем рухливих почуттів. Героїні оповідати про світ постійного саперного ризику не важко, а вмонтовані спалахи спогадів про інше, довоєнне існування дозволяють і насолоджуватися складною акторською роботою насиченого перехоплення каверзності долі Надії – це символічне ім'я виводить крикливу лірику сум'яття до справжнього хвилювання, адже так радісно, як було на окупованих місцях дитинства військово призначеної Надії вже не буде – цей незгасний біль власного вибору у безвиході війни передається зворушливими інтонаційними хвилинами відгомону, ніби сама Надія зі сторони аналізує своє перше розуміння смерті – невипадкової, а постійної тіні саперної справи. Лід і полум'я – поєднання надії та небезпеки стикаються на сцені у справедливих відношеннях з вибуховим ритмом обмеженої часовості, бо хіба може бути хоч якийсь запас часу на виправлення помилок у саперів та саперок? Зламаність буття – такий плин атошної війни перероджує героїню з поступовим публічним одяганням захисних та об'ємних обладунків Персефони, але це не змінює інтонаційну пластику звернення раптовості переміщення у власних безнадійних почуттях, але й куди ж без них – без жіночих властивостей дотягнутися до чого-небудь людського за спиною у смерті. Надія знайомить глядачів з напарником і тривожність у голосі завмирає, адже на сцені відбувається гра відразу за двох персонажів. Саме в цій сцені певного діалогу характерів проявляється інтуїтивне жіноче розуміння взаємовідносного інь-яньського вибору – безхитрісне відчуття виклику дівочого коливання з розумінням недосяжності до його самовпевненості. Неочікувано, але ось цей хід, згідно із режисерським ставленням, і виводить героїню за порадами до жіночої аудиторії. «– Чи є у Вас список вимог до нього? А у Вас він довгий, багато вимог?» Проте, будь-які списки і тим більше вимоги заважають щастю, яке ні на кого взагалі не чекає. Відповіді глядачок співвідносяться з постійними прикметами розкриття підводних каменів кохання. Разом з тим, акторське вміння сполучати невидимі постановочні еквіваленти підґрунтя вистави вкрай захопливо демонструє слушність виведення типовості жіночих проблем за межі сценічного майданчика, на якому військовий сенс диктує регламент обережного поводження з вибуховим арсеналом загрозливої дії. В цей момент поруч із глядачами лунає «розчарування» – вони підірвалися, але на чомусь ледь помітному. Надія завмирає, що «вона чекала, що він...», але ось в армії довгі чуттєві погляди крізь устав дисципліни нереальні, бо там повага до жінки більш є можливою, ніж любов, як і безпосереднє кредо очевидного вододілу влучної справжності та хибної ілюзорності. Чоловіки в уніформі поважають рівних собі, а кохання в рамках цих диспозицій залишається загадкою. Болісне вимовлене ім'я – Антон лише розгорнуло душевне подразнення. Пригадується славетний «Червоний квадрат» К. Малевича, який ще має другу назву – «Жінка у двох вимірах». Мимоволі, якось при викладанні «Кольорознавства», назвала цей твір «психологічною картою скарбів для чоловіків», бо якщо у якийсь протилежний бік потягнувся саме один з куточків її геометрично упорядкованого життя, то наперед би йому подумати, як же їй потім, після емоційної розтяжки до сильної, характерної його спроможності по-хижацьки домінувати, знову втягнути на своє місце прекрасний емоційний порив. Ірина Дорошевська (Бучко) цю важку жіночу структуру готовності любити при жорсткому відстороненні зіграла на перфектному драматичному рівні, не жаліючи власного емоційного ресурсу з перепадним зривом у «шепітливу сутність міфічності». Так, при руйнації земної жіночності віднаходиться антична вищість доньки-Персефони, припадаючої до поверхні матері-землі – Деметри, і від пережитого передбачається розміноване тяжіння до зникнення і повернення, як у міфічному прообразі ганебного обману сил Аїду над дивовижною богинею. Хоча, мати може і не зрозуміти сучасний досвід не передбачених втрат на війні, Надія-Персефона, все ж таки, відчуваючи страх смерті, стискається у присмерковому зверненні до далекої та прадавньої фатумної мудрості. Якщо згадати канву міфології, то символічний та соковитий гранатний плід став зловтішним подразником для Персефони, яка, спробувавши його, навіть не зрозуміла, як саперниця Надя, що надовго потрапила до потойбічного царства мертвих. Про такий сенс, що втілений у червоних краплях передчуття згубності у природному вигляді гранатів, у виставі не йдеться зовсім, але ж бойові гранати й інші ворожі снаряди за спинами військових саперників жертовно розфарбовуються червоним запалом невідворотно постійної небезпеки.

Як і головна виконавиця вистави «Обережно, міна!» – Ірина Дорошевська (Бучко), також поширюю інформацію про донатні внески на необхідну справу: