Важкий огляд краєвидів війни – руйнація, яка витісняє нормальний хід життя. Гуманістичні думки про виживання людей змушують придивлятися, а як не тільки візуальні прямолінійні свідчення, а багатозначні художні можливості попередніх мистецьких відкриттів спромагалися, зрештою, правдиво інформувати наступні покоління завдяки пейзажній реалістичності перенесення прихованих фактів про народну стагнацію у мистецьке дійство? По великому рахунку скрутне фізичне існування українських діячів та діячок культури періоду 20-х – 40-х років ХХ-го століття майже не прописано у біографічних сторінках тих, хто ледь варіативно пристосовувався до тоталітарності, але чи критичне сьогодення здатне регенеровано сполучати залишені ними художні, болючі та важливі підтексти із сучасним запитом на правдиве розуміння побитого війною життя переміщених осіб?

Цього літа пройшла виставка «Поетика українського символу Григорія Світлицького», яка здебільшого складалася з етюдного доробку хронологічно першого народного художника України радянського відзначення. Слід підкреслити, що Г. Світлицький успадкував від батька музичний талант і як про цю його особливу творчу здатність влучно зауважила З. Лильо-Откович: «Григорій Світлицький – художник з душею музиканта». Ймовірно музичне розуміння гармонійного ладу промальовувалося у пейзажному жанрі Г. Світлицьким з відповідним стилістичним новаторством «плавної імпресіоністичності». Сприйняття такої ліричності в організації пейзажної просторовості на полотні у якості поезії можна зрозуміти. У доробку шанованого митця є розкриття власного оспівування шевченкіани, зберігся етюдний твір «Поема», а також ілюстративна акварель «З осінніх пісень» до «Зів'ялого листя» Івана Франка. Зрештою, як разом із Вікіпедією не зважити на думку народного депутата декількох скликань Ігоря Шарова, що твори Григорія Світлицького мають поетичність.

Представлені на виставці пейзажні роботи – це відокремлена сторінка творчості Г. Світлицького, адже у його великих жанрово-композиційних творах зосереджується увага на ідейності, а краєвиди природи є лише другорядними рапсодіями. Як приклад засвідчення особливої майстерності Г. Світлицького варто навести декілька значних епохальних полотен, у яких вправно ним виписані алегорії любові до батьківщини відійшли від усіляких контекстів, а стали зрозумілою основою для його сучасників – сенсом важкого терпіння. Твір «Без даху», 1944-го року створення, документалізує життя на уламках війни, а могутній твір «Рідний край» – просторово відображає красу історичного переможного відлуння. В цих творах частка драматичного перенесення звучить спраглими акордами правдивої сонорності. Тому, ліричні пошуки мистецтвознавців у деяких етюдних замальовках, які за життя Г. Світлицького не демонструвалися на широкий загал, має сенс переглянути хоча би при співвіднесенні з пережитими лихоліттями, що живописно завуальовано завсідчували тортури 1920-х та 1930-х років. Якщо провести порівняння пленерних нотатків Г. Світлицького того страшного періоду із великими полотнами виконаними митцем у той самий час, то потрапляння у «константи позачасся» не примусять довго очікувати на необхідний висновок – митець має володіти рисами сміливості, а глядачу потрібно зрозуміти ці кардинальні кульбітні розмежування – малювання на замовлення і окремо й захалявно... для позачасся. У творчості Григорія Світлицького 1935-й рік відзначився двома масштабними полотнами – «Колгосп у цвіту» та «Гідроелектростанція». На цих творах пейзажність гарних ландшафтів відтісняє скомпроментованість українського аграрного питання, але настрій «вкраденого щастя» важко приховати. Повертаючись до цьогорічної експозиції творів Г. Світлицького з приватних збірок виокремлюється акварельний твір «Зруйнована хата», який теж виконано у 1935-му році. Низка подібних зображень самотніх і побитих помешкань підказує, що люди у цих творах відсутні не просто так. Сміливість – це необхідне вміння зазначати потрібні константи наразі навіюється неоціненністю виконаного мистецького вчинку, але для автора було важливо зберегти приховані свідчення у пейзажних начерках. Своєрідний художній репортаж Григорія Світлицького насамперед воскресає пам'ять про замордовані життя працьовитих людей на своїй землі. Похмурість недоглянутих будівель із зниклим родоводом випростовує масштаб злочинів, а скелетні лінії дерев перевтілюють зголодніле тління. Змальована пустка землі, як пастка, акварельно вбирає у себе контрастні протиріччя білих стін, порожніх темних вікон із зміненою перспективою будівельних балок, що при детальній лесіровці розкриває непридатність споруди до відновлення. Позачасся гірке, але неопалиме. Художники вербалізували свої свідчення за рахунок власної творчості. Проте, зберіглися спогади одного з учнів Г. Світлицького – А. Крисоченка: «Григорію Петровичу, як же радісно, що Ви живий. – Заспокойтесь, сідайте. Я вже старий, мені було легше, а ось Вам вцілити – це диво».