Туга за загиблими – переповнений смуток емоційної тисняви. Психологи і лікарі-реабілітологи радять під час воєнного стану, у який би небезпечній чи майже безпечній зоні існування не перебувало населення, слід утримуватися від постійних хвилюючих навантажень. Проте мистецтво, яке має бути справжнім по суті, без цього не може ствердити повної, а не доповненої чиєюсь реальністю картини світу. Це стає зрозумілим крізь виставкову розповідь А. Ковалеренко про пережитий внутрішній тиск художнього гомону, що зберігатиметься у назві серії робіт «Непрочитаним повідомленням» надривного каменю жіночого звернення переповненої війною творчості. Мета виставки полягає у донесенні зворотного боку чекання з неповернення, бо неминуче може залишати графічні відбитки відданим серцем чорно-білими окрушинами, а не приблизними замальовками.

Щорічна серйозна дата споминів про Іловайську трагедію випростовується, як не дивно, одиночними мистецькими подіями. Присвята виставки Дню пам'яті захисників та захисниць України вмотивовано стверджує не зникаючий полин тризни по добровільному видобуванню історичної справедливості до повномасштабного вторгнення 2022-го р., що відлунюється і тепер національним трагічним святом, спільним для усіх військових жертв цієї війни. Гіркий біль втрат – це про горе, невиплаканий біль і жертовну самовіддачу. Думка Президента з відео звернення за 29.08.2023-го р. наголошує на тому, що кожен має розуміти, «яка Україна за ним». Ігнорування щемливості цього дня оприлюднює не підготовленість інформаційних мереж та інтелектуальних осередків до хоча би словесного поклону у бік цієї важливої для нашої історії дати. Хоча ігнорування – це не замовчування, але очевидно, що повноцінним видобуванням художньої інтерпретації під час воєнного стану ставлять собі за завдання лише такі ж самі сміливі митці, як А. Ковалеренко, для яких пролонгація власних здобутків не є головним творчим стимулом. Безсумнівно спонукальний ефект мистецтва пов'язаний з буквальним бажанням відточити камінь людських сердець, щоби відкинути бездушність зовсім, але ж як проявити правду каліцтва, самотності, жебракування та бездомності під час війни крізь художне тло графічного вміння, коли суцільно вигинається сучасна мистецька потреба у ефемерних образах, що переінакшують абстрактне призначення, зводячи його до актуальних потреб продемонструвати «alter ego війни» без додаткового особистісного творчого напруження? Отже, глядачам рідкісно пропонується вловити потрапляння мистецькими засобами у ціль розкриття повідомлення з війни на рівні військової цілі.

Виставка «Непрочитане повідомлення» А. Ковалеренко уміщує увесь перерахований зміст пам'яті та тривожності. Портретна ретроспектива невідомих людей, що по-різному пережили лихі випади війни демонструє психологічні можливості мистецтва занурюватися у невідомі, викликані війною кошмари нових змін, бо як не втішай тих, хто переніс звірства ворожого перебування у Бучі, як назвала низку своїх творів сама авторка – такому плюндруванню «Нема прощення». В цілому напрошується висновок, що пройшовши неминучий надлишок страждань останніх років, романтика повернення у минуле завмирає перед невирішеними питаннями наболілої реальності воєнного стану.

Більшості робіт А. Ковалеренко притаманний внутрішній характер нанесення плямистих контурів розпеченої лави емоційної гіркоти. Без надмірності тілесне позначення тривоги крізь рухливі жести затуляння очей – не приховують скуйовджене обличчя, а лише відтворюють безсумнівну художню традицію Е. Мунка – інколи відштовхувана реальна правда зі сльозами тихо десь співіснує зі статистикою війни. У таких творах емоційного вивищення притискається контрастність до шорстких ліній сумного прикордоння війни. «Шо я тільки не бачив, але очі скажуть за мене. Вітер» – робота з такою назвою відображає закамуфльоване обличчя військового ЗСУ. Миттєвість погляду бойового мислення з невідкладністю ризика в такому рішенні запортретовані очі дивляться впритул і без художньої деталізації душевна відданість рідній землі відчувається щирою вдачею спроможності до безіменного бойового внеску. Твір «Слава Україні» також представляє чоловіче обличчя, що не підкорилося війні, а зверхньо запалює цигаркову люльку з напівпримруженим говірким придивлянням до сумління глядачів з підбитим, але упевненим поглядом продовжувача рубати нечисть шаблею по-сучасному, але на козацький лад сміливого відвойовування свого й спільного.

«По небу за вікном промайнуло щось темне, напевне птиця, а може з цього світу знову відлетіла чиясь душа» – за назвою твору неминучий біль невидимо притулений до намальованих схвильовано стиснутих пальців рук з відчуттями запаморочливо пройдених скорботних втрат, що готують до стійкості приймати все нові та нові втрати. «Мистецтво пам'яті» вчасно підсумувало на графічних аркушах Альони Ковалеренко засвоєні повідомлення війни, що віднайшли своїх адресатів-глядачів з вдячною присвятою загиблим захисникам українського народу.