Видатні події зміцнення і стійкості з окриленням до найголовнішого змісту – особливого дня державності у воєнний час здіймають передсвятковий настрій з очікуванням розкриття спільної сердечності. 23.08.23 – день підсумків, день міста Харкова, день вже повсякчасної тривоги, день народження Сергія Жадана. Найвидатніші поступи наближені одне до одного вищим провидінням – злетом держави найдужчої сили, що у підсумку стає прикладом для багатьох і не тільки в урочисті дні, проте, яскравість цих життєвих вимірів відрізняється збільшеною променистістю саме в почесні дати вдумливого ставлення до історичних вершин, що нагадують нестримністю серця країни – вируючим Майданом незалежності. Нам не легко – це очевидно без нагадування, але сирени і в цей день також відточують колективні повідомлення не страху, а дії з обов'язковою вірою у ЗСУ. Такий зміст у випадкових зустрічах підкреслює готовність цінувати своє життя так само, як і життя інших. Перевірена гостинність метрополітену Києва – берег спасіння, для деяких районів столиці єдине укриття, відкриває обережно той звичний компас руху – перечекати невідому загрозу з комунікативністю доброти до вже знайомих очей простих людей. Набутий досвід киян вишукується по платформах і сходинках, а сполоханість метушливості видає інакшість поводження. Рвучка мама двох маленьких доньок з валізкою так само, як той біль, який не знаходить собі місця, здіймається і огортає активних дітей, поступаючись місцем чую надривну розповідь про те, як за порадами вона швидко зібралася виїхати з Києва на ці святкові дні. Паніка – це ще не все, а ось вмовити дитину триматися поруч дарує незвичну для мирного часу людську щемливу теплоту. Що важливіше, як не нагадати про любов. – «Зроби так, щоби мама посміхнулася»... І ми всі обійнявшись пускаємо сльозу. Ця космічність обпирається о класичну фразу С. Жадана: «Любов варта всього» та й з цим настроєм живе Майдан. Іржа ворожої техніки, що трофейно й виснажено нагадує про ворожу безсоромність, не роз'їдає так серце, як прикульговування військових побратимів з проханням сфотографувати з бойовим прапором, бо ж кажуть: — Ми цей день заслужили! Той самий невимовний біль від перенесених страждань говіркий від мовчання, знову кажу: – Посміхайтесь, бо це ж на пам'ять. Знову обійми невимовної ваги.

Жовтневий палац, як світлоносний магніт розтягнутого живого ланцюга вмотивованих майбутньою подією людей – концертом Сергія Жадана. Сирени того дня таки дали про себе знати, але переповнене фойє вже підкреслювало масштаб події. Новини з передової – обмін простими репліками – це щоденний плин історії, що увінчаний зверненнями Президента, колосальною працею військових і цивільних, а також фоторепортажами з вибухових місць перетину життя і смерті. Світлина 2022-го року з Житомирської траси закріпилася у пам'яті ще й з додатковою детальною розповіддю автора: – Це ж ніхто не вірить, як було, а це ж правда. Антураж правди – перекреслений хід розбитої траси – широкий краєвид вирвистої поверхні – знаки нечуваної боротьби за незалежність, а кров – вона завжди невидима, рухається до серця через світлину і не бреше про приховані втрати, бо, як відкрив цю основу С. Жадан: «Це знати як жити й за що помирати». З третім дзвоником терпляче очікуємо на відтермінований сиренами початок концерту. Перше слово, яке воно – ритмічне і каркасне: – «Ви готові», з пройденою історичною готовністю – це тлумачиться аудиторією з однаковим налаштуванням на палке об'єднання відчуттів. Таке запрошення до утаємниченого світу творчості – пісенно-поетичного натхнення – підхоплюється самою спрагою життя крізь біт виявляє стрімкість неординарності особливої людини:

«Давній корабель, навантажений скарбами,

впливає у поле з золотими снопами,

здіймається рікою, великою, тривкою,

такою тихою, глибокою такою».

Цитата за цьогорічним виданням «Птах», презентація якого присвячена різноплановій колаборації артистів зі святковим віншуванням С. Жадана, передає атмосферну природу створеного синкретичного концертного явища, дозволю собі пуститися наукової площини і позначити це, як «новітній зразок поетично-пісенної монолітності під видатним ім'ям творчої особистості».

Голосіння «Магдалини» від Мар'яни Садовської оприлюднило концентрацію скрути, молитовну протяжність надприродних страждань – камерність статики, що пронизує об'ємним звуком, від якого навіюється сила жіночої волі з обов'язком творити безпосередні витинання відкритого болю з душі. На запитання ведучого – Ахтема Сеітаблаєва про те, звідки ж все це береться? Виняткова неперевершеність творчої натури М. Садовської з придихом відповіла, що «ну як, звідусіль, адже немає анонімних пісень». Все ж таки, сповідь серця – це про палаючу жертовність, у сонорності звучання чаші Граалю, яка, ніби затверджує таку невиплакану, але й не розплескану кришталеву сонорність, бо зранені зарубки залишаються пісенними свідченнями червоної нитки на тонкому зап'ястку, як можливої радісної прикраси-ораторії.

Коли мова заходить про класичність театральної основи – випливають згадки про теплоту знайомого тембра голосу Ахтема Сеітаблаєва. Обрамлення концерту з приємним зверненням до глядачів з бажанням піднести кожен виступ із зверненням до самої суті відточеного слова С. Жадана. Знову ж таки, з технічним моментом зміни номерів вже заготовлена імпровізація донесення поетичного птаха кримськотатарською привідкрила всезагальну наболілу ностальгію за Кримом з духом караїмів Чуфут-Кале у споконвічних наслідуваннях традицій предків.

Душевне виконання Уляни Горбачевської «Як ми будували свої доми» з хоровим голосінням – окремий момент концертної програми. У перетинах нарощуваних вокальних амплітуд шаманство виклику неприборканої сили дивувало емоційними хвилями просторового дива – розширеного відтворення поетичного малюнка – слова, як зернини, вкорінювалися і пісенно зростали. Тому, настрій клекоту «якщо хочеш мене спинити, то спини, подалі від пустоти» – передавався невпинністю стійкості, відчаєм обнадійливих мрій з багатоголосним розквітом сходженням птаха у далекий небокрай сновидінь до колискових наспівів від Саші Кольцової.

Зустіч із «Лінією Маннергейма» – тема для експлікації наболілого серцебиття. «Чорна лінія випаленого покоління» у віршах, як у листах, виглядає знеболеним засобом для позначення активності у військовий час. Випростуваний зміст принциповості злітав чітко і надвисоко – невиказаний біль з відчаєм сильно резонує, бо є спільним об'єднуючим ядром.

Вишукана поява сестер Тельнюк оприлюднила повсякчасне жіноче єство ніжного плекання-звучання легкого сніжного лету. «Хай це буде спів – не плач» – такий рефрен огортав обіймами душу, тому і медитативний спокій розгойдував жіночу силу солоспівної чарівності. Це все, як з підписаної напередодні збірки, не символічний, а реальний маркер з різким автографом проходить наскрізь сторінки наснаженим набутком видатного поетичного слова.