Пам'яті Сергія Лозовського

Чому знов про совок?

Коли я чую, що позбутися совка — це припинити дивитися «С льогкім паром» та слухати Пугачьову, мене дивує така зверхність. Наприклад, Німеччина не може похизуватися своїм кінематографом чи досягненнями в сучасній музиці. Пересічному на думку одразу спадає лише Рамштайн та Дас іст фантастіш. Але не це характеризує цю країну та ті, що поряд. Їх характеризує високий рівень життя на тлі розвинутої демократії.

Совок — це не про низьку якість здобутків, тому що вони — наслідки. Совок — це про знецінення життя людини, неповаги до особистості, приниження людської гідності. Людей привчали до того, що вони лише гвинтики, призначені на одноманітне тяжке життя заради химерної мети. Дуже важко вигадати або винайти та відтворити щось надзвичайне, коли карали за те, що мав окрему позицію, яка відрізнялася від загального курсу. На чолі цих узагальнених людей стояли міфологізовані, наділені надзвичайними здібностями керманичі. І, поки купка пройдисвітів насолоджувалася результатами праці за копійки однієї частини вєлікава савецкава народа та праці ні за цапову душу в таборах другої частини, якій не поталанило, і вона мала назву «ворогів народу», баби народжували ще (С). «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо»,- сказав Лєнін. Довбаний совок.

Ідеологія вкарбовувалася в мізки з дитинства. Чого вартий ось цей дитячий віршик:

Я сіжу на дєрєві,

Німагу накушаца,

Дядя Лєнін гаваріт:

Нада маму слушаца.

Комуняки лізли в родину, у відносини між чоловіком та жінкою, вказували, як одягатися, і, так, що не дивитися, які книжки не читати та яку музику не слухати. А щоб не виникало бажання до особистої думки, заборонялося все, що сприяло розширенню світогляду, формуванню громадянської свідомості. До останнього дня існування совка непокірного «розбирали» на піонерських зборах, комітеті комсомолу чи партійному бюрі. А! Ще були жовтенятські зірочки з онуками Ілліча, жах. Як не дивно, відлуння такого відношення до людини я помічаю в отих бабцях, які ненавидять та сичать на тих, хто зайшов до церкви не так, як їм подобається. Називаю таких «бувші комсомолки», бо лицемірна поведінка та розпал саме такі, як на комітеті. Це ті, які недокомандували, недогнобили, поки були молоді, за совка. А командувати кортіло, тому що одним з наріжних каменів совкового буття був принцип «я начальник — ти дурак». Довбаний совок.

Так і жили — створюючи нову історичну спільність людей — радянський народ. На цьому шляху досягли багато: совок засів в головах, привчив не поважати Людину, зневажати гуманітарні цінності, жити за принципом «я вам нічєво ні должєн».

Відпрацьований матеріал, тобто пенсіонери, інваліди, державу не цікавив. Будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів схожі на катівні, і там мова про людську гідність не йде. Тому догляд за старенькими лягає на плечі дітей, які самі вже не молоді та спритні.

Спадок совка — саме ці інтернати — змушує перетворюватися на доглядальниць тих, чиї батьки не можуть обслуговувати себе самі, аби вони не страждали. Ті нечислені приватні заклади, що з'являються сьогодні, в більшій мірі не по кишені пересічному. Господи, вбережи нас та наших рідних від деменції! Декілька років викреслені з життя, якщо ви не маєте коштів, зайвого місця в оселі, щоб винайняти доглядальницю. Довбаний совок. Втім, я не про це.

Напередодні Нового року помер митець. Сергій Лозовський — талановитий художник, справжній вчитель для молоді. Порядна, скромна людина. Жив чесно, багато працював. Мав багато друзів, учнів. Він робив наш світ кращим.

Одна з моїх улюблених картин:

Але прийшов і його час доглядати за мамою. Як відданий син, Сергій мужньо витримував все, що давала доля. Мама втратила розум, траплялося різне, вона потребувала все більше уваги та часу. Довелося переїхати до неї, тому що у нашому місті неможливо влаштувати стареньку в заклад, де її б добре доглядали за розумні гроші. А інших грошей викладач живопису не має. В цьому місці пропоную уявити колективний розпач усіх людей, які зіткнулися з такою проблемою. Це ж потрібно стати не тільки нянькою, але й медпрацівником, кухарем, прибиральником etc. і триматися, триматися, триматися.

Сергій розривався між роботою, мамою, домом. Не скаржився. Я, навіть, не уявляю в якому стресі він перебував останнім часом. На початку січня, після художньої ради до якоїсь виставки, на COVID захворіло багато з тих, хто приймав в ній участь. Деякі в важкій формі. Сергій вважав, що він не може залишити маму. Почувався погано, в якийсь день, в телефонній розмові стало зрозуміло, що він не в собі, тоді знайомий лікар домовився, щоб його поклали в інфекційну лікарню, потрапив прямо в реанімацію. Чи потрібно розповідати, що таке ковідна лікарня для пересічних? Щоб бути справедливою, маю сказати: вважається, що це в Одесі найкраща ковідна лікарня, але... Друзі та учні збирали гроші на ліки, бігали по місту, щоб знайти ті потрібні ліки. Жінки з кафедри провідували його маму, щоб покормити та перевдягти.

Наприкінці січня температура впала, Сергій почувався краще. 31го вранці він телефонував, намагався щось сказати. Дружина спромоглася зателефонувати медсестрі, що чергувала. Та пояснила, що Сергій просить відрегулювати йому кисень, але лікаря (о 9й ранку!) немає, вона сама нічого зробити не може. Десь після одинадцятої повідомили, що все владнали. Ввечері, біля сьомої, дружина телефонувала в останнє, але Сергій не відповів. На новий рік після дев'ятої ранку їй зателефонували і сказали, що він помер, вчора. Цього не мало статися...

P.S. Я не була близьким другом Сергія Лозовського, лише доброю знайомою та поціновучкою і щирою шанувальницею його таланту. Довбаний совок! Якби не обставини, зумовлені його наслідками та тим устроєм, який продовжують підтримувати його послідовники, наш світ не став би гіршим без Лозовського.