Це наша Настуня, Настюша, Настечка, Настя.
Маленьке руде шкоденятко, яке діставало мене серед ночі в потязі, щоб без кінця розказував їй казочки.
І дарма, що дядько Сашко мав вдень чотири концерти і язик у нього заплітається і спати хоче...
Але хіба цьому настирливому усміхненому створінню відмовиш?
Та й з біса талановитому теж! )))
Настуся якось несподівано виринула в нашому «Агітпотязі на Схід» із своєю бабусею на харківському вокзалі. Заграла на своїй бандурі, яка ,чи не більша за саму Настю,і заспівала свої пісні. І з тої миті Настя стала нашим хед-лайнером.
Я сам не очікував такої бурхливої реакції на її виступи в школах і дитсадках Краматорська, Словянська, Авдіївки і Бахмута.
Але головне — виступи перед бійцями. На передовій.
Здоровенні десантники і загрубілі під сонцем і вітром розвідники тішились як діти, слухаючи Настусю.
А вона, ще дитина, не співає, а живе своїми піснями.
А тут не витримало дитя, на власні очі побачивши війну, побачивши своїх татків і братиків, які можуть загинути і не повернутися додому. І прямо серед пісні заплакало.
І, плачучи , доспівало таки, бо це для них, її захисників.
Відео потрапило в інтернет.
І тут з'явилися купа коментарів «із-за порєбрика» — «Уті-пусі, какая дєточка! Ми ж адін народ! Будь прокляти тє, кто нас поссоріл!»
Ай-яй-яй! І хто ж це такий,хто нас «поссоріл»?
Чи не ці паскуди, часом?-
Є такий український вираз- «позичити у Сірка очей».
Це означає «вчинити на очах у всіх гидоту, але зробити вигляд, що це не ти і йти межи люди, ніби ти не при чому». Десь так.
От і зараз поруч нас існує ціла сусідська країна, яка «позичила у Сірка очі» .
Мислення старшого покоління вже важко змінити. Тут «блукання по пустелі» мало допоможе. Та і не треба , власне. Бо , не зважаючи на війну, кількість «ватників» і «совків» ще чимала.
Але головне те, що діти наші, вже ніколи не будуть обдурені і заколисані брехнею про «братерство» і «адіннарод».
Ніколи цим Настусям і Богданчикам вже не стати ментальним грунтом для «русского міра».
Вони бачили і пережили те, що навіки змінить майбутнє України.
Вони вже не будуть боятися, не будуть «рабами, підніжками і гряззю Москви».
І на питання «доброго русского вєжлівого дяді» : «Хочєш канхфєтку?», вони будуть відповідати фразою з Подеревянського: «Я стріляти хочу!»