Для мене свято «День Перемоги» завжди пахло бузком.
В руках у нас,ще малих школярів,було багато квітів-тюльпани,нарциси,ще якісь квіти. Але все перебивав бузок-великі суцвіття було так приємно тримати і занурюватися носом в його свіжий запах.
Чомусь у моїх спогадах завжди на 9 травня була сонячна погода і ми стояли довгими шпалерами і чекали коли повз нас пройдуть ветерани,яким ми мали вручати квіти. Я страшенно пишався тим,що в лавах ветеранів десь ішов мій батько,бо у моїх однокласників там були здебільшого дідусі. А батько це якось ніби почесніше ,ніби і я був ближче до того свята і ніби мав більше прав на нього. Хоч як це не смішно звучить зараз,але тоді це було для мене важливо. Я стояв і ,витягши шию, видивлявся серед ветеранів саме свого тата,щоб підбігти до нього і вручити йому свій букет.
І сильно боявся що пропущу його і не подарую йому квіти.
А потім гордо йшов з ним за руку разом з усім парадом на міський стадіон,де проходило свято.
Там на футбольному газоні щороку будували німецький рейхстаг з дерева і брезенту, і солдати з нашої військової частини в касках і плащнаметах штурмували його і підпалювали. Кілька акторів з нашого будинку культури були переодягнені в німецьку форму і смішно здавалися «нашим». А головне- всі учасники стріляли з автоматів калашникова холостими патронами. Цього моменту ми чекали цілий рік.
Мало того що була справжня стрілянина «як в кіно»,та головне-гільзи!
Ціла хмара дітей вибігала на футбольне поле і збирала ці «трофеї». На то не було ради і затримати ту навалу не можна було ніякими силами.
Потім щасливці могли обміняти гільзи у колег на будь-які забаганки. А ще голосно в них свистіти.
Потім був концерт і святковий стіл вдома.
Чекав цього свята завжди-бо це було свято мого батька. В цей день батько був щасливий і молодий. Я сам начищав його медалі і бідкався разом з ним,бо медаль «За Варшаву» колись давно відірвалася і залишилася лише колодочка від неї. Згодом я купив таку медаль і причепив її на ту колодочку.
Для мене це було безумовно свято, і я не задумувався що за ним стоїть. Все було просто і очевидно – «наші» перемогли «не наших»,причому огидних і люто страшних нелюдів німецьких фашистів.
Всі фільми,які ми бачили,всі книги,які ми могли прочитати були саме про це. І гралися ми в «наших» і «німців»,бігаючи з дерев'яними пістолетами за гаражами у дворі.
«Наші» — завжди хороші і завжди праві. Це аксіома ,яку не треба доводити.
А «не наші» — завжди погані і мерзотники,яких треба знищувати. На цьому і базувалося виховання.
Вбивати цивільних,будувати концтабори,грабувати і катувати могли лише німецькі фашисти. А «наші» всі рятували дітей,ділилися хлібом із німецькими цивільними,кидалися на амбразури і голіруч зупиняли німецькі танки. Десь так.
І я дивувався чому батько не розказував про подібні подвиги. І взагалі не любив розказувати про війну. А коли розповідав,то війна виявлялася зовсім не такою,як нам показували і розказували ,запрошені в школу з воєнкомату, ветерани.
Але поступово я дорослішав, читав, дізнавався те, чого не знав. І все виявлялося не так просто.
Не хочу тут розписувати про все це ви і самі добре знаєте.
Немає у війні чистих білих і пухнастих.
І тепер ми знаємо ціну московській пропаганді. На своїх очах бачимо як твориться брехливий образ світу. Тож чому раніше мало бути не так?
Тепер я впевнений, що в тій війні кремлівські пропагандисти оббріхували противника так само як зараз нас. І свої власні злочини і вигадки приписували німцям. Досить згадати про Катинь.
Але були ветерани,які воювали і вижили. І саме вони є героями. Честь їм і хвала.
Одне лише мене хвилює – ветеранів тієї війни вже майже не залишилось.
Тим,кого останніми призвали в армію в травні 1945 році було по 18 років. Отже в 2005 їм мало б бути уже по 78,а у 2010 – 83 роки. А зараз – 89.
Мій батько вже давно не мав сили ходити на паради. Востаннє він вийшов разом з усіма нами в 2005 році . Дуже був щасливий що дожив до ювілею. Потім сил вже не вистачало.
А я собі задаю запитання- хто ж тоді зараз марширує в Москві ( і не тільки там) в струнких ветеранських колонах,видзвонюючи медалями і отримуючи букети?
Хто ці молодцюваті і підтягнуті ще не старі відставники у військовій формі?
Вони ж не воювали з німцями,просто тоді ще не народилися, або були ще малюками.
Тобто вони — ряжені клоуни. Фальшива масовка.
Хіба це чесно ?
Хоча б по відношенню до мого батька і таких як він стареньких реальних ветеранів тієї війни.
Чим вони заслужили таку шану і подяку як справжні ветерани?
Все,що пов'язане з тією війною перетворилося в московщині на релігію.
Про правду чи реалії мова вже давно не йде. Вся інформація набула сакрального змісту — або ти віриш в «святі дари»,або ти- єретик,ворог і фашист. Всі розмови і запитання про той час різко обриваються , і навіть простий сумнів в істинності офіційної кремлівської точки зору трактується як кримінальний злочин.
Зі сторони це вже навіть не огидно.
Це смішно.
От ніби нормальні люди, в сучасному світі живуть.
А поводяться як ідіоти і прибацані адепти карго-культу із своїми кирзяками, пілотками і колорадськими стрічечками.
Від імені ветеранів і їхньої пам'яті тепер промовляють сучасні агресори,які нічим не відрізняються від тих,хто нападав на Чехословаччину і Польщу в 1939 році.
Не давав мій батько права їм виступати від його імені.
І навіть в поганому сні мені не уявлялося, що німці будуть вмовляти керівництво Росії не нападати на українців, яких вже московити офіційно оголосили «фашистами».
І мого батька теж оголосили. І мене. І вас усіх.
Та війна закінчилася давно. Дуже давно. І зі смертю останнього ветерана(дай Бог йому довгих літ) має закінчитися остаточно. І не має перетворюватись в засіб політичного і релігійного тиску. Це те саме що створювати культ «Перемоги над Наполеоном» чи " Герої Куликовської битви".
Я згадую як довелося мені побувати в фінському містечку Торніо , на стінах будинків якого висять меморіальні дошки із іменами загиблих під час нападу СССР на Фінляндію. Мене вразило те що на місцевому кладовищі доглядають могили радянських солдат нарівні із могилами фінських воїнів.
На що фіни спокійно пояснили,що смерть і час всіх порівняли і всі загиблі мають право на шану,спогади і мир.«Наші" і "не наші".
Тепер інша, реальна, війна затулила собою ті спогади.
Тепер ми ,українці,воюємо проти знавіснілого нацистського російського звіра.
І для нас немає різниці між окупантами — чи то німецькими ,чи то руССкіми.
І наші українські воїни тепер стають новими Героями.
І буде у нас новий День Перемоги.
Із бузковими букетами і молодими, справжніми ветеранами.
Сиджу за монітором і дивлюся на фронтову фотографію свого батька у танкістському шоломі- молодий і надзвичайно красивий у мене тато.
Мій батько- Власюк Іван Семенович,герой і воїн ,танкіст,учасник штурму Берліна,вчитель і дослідник подвигів солдат тої війни був справжнім патріотом України і виховав мене українцем. І ніколи не потребував політичних кремлівських мантр і шаманських танців на кістках загиблих із "георгіївськими лєнточками" ,а хотів незалежної України і букетик запашного бузочку від сина в цей день.