Брязь! Брязь! Лусь! Дзень! Бах! Бабах! АААААААА!!!!!

Дзенькіт шабель, постріли мушкетів і пістолів, іржання коней і гарматний гуркіт долинали із клубів порохового диму і куряви, і змішувалися в дивовижну симфонію ненависті і смерті.

Це українці вбивали українців.

Ті ж самі українці, що раніше, разом громили круля, царя і султана.

Разом і під одним прапором.

І ніхто не міг їм протистояти — ні орда, ні європейські гармати, ні північні бєрдиші і піщалі.

А тепер вони були під різними прапорами і з різних боків.

І знову ніхто не міг їм протистояти, крім них самих.

І чорна рілля була кулями ізорана, і білим козацьким тілом зволочена і українською кровію щедро полита.

І ворони вночі клювали ясні козацькі очі і не було кому свічечку запалити, китайкою очі накрити, високу могилу насипати і калину посадити над Лаврінами, Михайлами, Грицями і Максимами.

Над Україною вставало криваве сонце Руїни.

Це початок моєї статті, які я колись опублікував десять років тому в газеті «Свобода».

Ніколи не думав що знову повернусь до тих думок.

За часів Майдану під час лютої зими я приходив на барикаду біля Будинку Профспілок на Михайлівську. Ну так уже повелося. Спочатку до козаків, потім до афганців, а потім туди.

Мене всюди чекали і просили казок і анекдотів.

Якось так вийшло, що мене знали і впізнавали всі — і наші, майданівці, і «не наші» — ВВешники, які стояли із зімкнутими щитами і в шоломах.

Тож я щодня проводив своєрідну «політінформацію» — розказував анекдоти про януковича і його банду, про Майдан і його вимоги, казки про козаків, і т.ін. Коротше кажучи, просвіщав солдатиків і агітував їх і їхніх командирів не йти проти народу.

Чесно скажу, я цим завжди займався — і під час мовного майдану і під час податкового, і під час протистояння на виборчих дільницях. Я навіть знав в обличчя багатьох із тих мєнтів і мені часто вдавалося впливати на них.

Ну та менше з тим.

Тої сніжної холодної зими на Майдані палилися грубки і бочки, люди грілися в адмінбудівлях, змінювали один одного на барикадах.

А ВВшники стояли нерухомо і без підігріву. Наказ такий. Ну і, звісно, до туалету відійти не можна було.

Розказували що вони стояли в памперсах, або і просто так пісяли в штани. На морозі.

І от після кількох днів моєї «агітації» я вже впізнавав в обличчя тих солдатів і їхнього командира.

І якось нам принесли жіночки цілий підніс стаканчиків гарячої кави. ЇЇ було багато.

Я взяв один і простягнув замерзлому солдатові. Він тільки похитав головою і сильніше стиснув сині від морозу губи. Тоді я підійшов до їхнього командира, зчистив у нього з погона сніг, вияснив його звання – підполковник, і кажу, що нехай дозволить солдатам кави гарячої попити.

Він не очікував такого нахабства і раптом дозволив.

Жіночки родавали солдатам каву, а вони пили її крадькома, ховаючи за щитами, бо «за нами наблюдають».

Потім я вже геть знахабнів і запропонував командиру відпускати по одному солдатові до біотуалету, який стояв просто поруч барикади.

Офіцер вирішив мабуть, що згоріла клуня, то нехай і хата горить, і дав наказ по одному йти.

Це була епічна картина, коли в черзі до туалету стояв майданівець із прапором, і солдат ВВ із щитом. Коли заходив майданівець, то дав солдату прапор потримати, а коли солдат, то просив майданівця потримати щит. І так весь час.

Шизофренія тієї ситуації доходила до всіх.

І коли, в черговий раз, після моєї «політінформації», я запитав у підполковника, що він буде робити, коли надійде наказ розганяти нас і штурмувати барикаду, то він серйозно відповів: «Я даю слово офіцера, що ні я, ні мої підлеглі, не підемо проти народу України!»

Коли потім таки штурмували барикади, то здається встояла тільки та, на Михайлівській.

І я хочу вірити, що саме тому, що там були ті ж солдати і той офіцер, які не захотіли йти проти свого народу.

Можливо я не правий, але розказав вам чисту правду.

І зараз, коли ми боремося із лютим ворогом і окупантом, нам треба зрозуміти, що не можна ставитися один до одного як звірі і потвори, не можна кидатися із палицями і дубцями на таких же українців.

А тим більше кидати гранати і вбивати.

Ненависть продукується і поширюється спеціально.

З усіх боків.

Це своєрідне пальне в двигуні локомотива, що везе до влади.

І засліплені люттю очі не бачать куди летить твоя каменюка чи лупить кийок.

Не можна вважати себе абсолютно правим і непогрішимим. Ні там, ні там.

А отже треба миритися і домовлятися.

Бо інакше це зроблять загарбники і окупанти, як і раніше робили.

Помирять всіх на цвинтарі, або в чистому полі.

І нікому буде свічечку запалити і нікому затужити.

- Братіку, потримай мій прапор.

- А ти мій щит.