[Я тебя] выебу в тупой собачий рот. Прошу [Генерального прокурора] распространить это и на себя.

(Андрій Портнов, псевдо «Дрюля», 15.11.2019) Посилання

[у Портнова] ...дуже багато людей, які підтримують його ідеї.
(Генеральна прокурорка України, 07.04.2020) Посилання

Ідеї собачого мінета зараз насправді оволоділи великою кількістю людей. Я б сказав, усіма, хто стикався з прокурорами, суддями чи правоохоронцями. Якщо провести таємне опитування, ми побачимо, що усі такі люди дійсно мріють вчинити щось подібне або більш жорстоке з одним або усіма оцими вельможними ротами. І це природно. Бо наша діюча система не захищає громадян, а захищається від них, під різними приводами і красивими гаслами виборюючи свою недоторканість, непорушність влади і власної монополії на насильство.

До речі, примітивна концепція «державної монополії на насильство», яка відома усім з радянських підручників держави і права, мовляв, силу, дубинку або вогнепальну зброю, мусить застосовувати лише міліція, бере початок від збоченого трактування роботи Макса Вебера 1919 року «Політика як покликання і професія». Натомість, концепція Вебера аж ніяк не виключала, що фактичне застосування насильства може бути делеговане громадянам на захист їхнього життя чи власності. А сама теорія взагалі-то стосувалася лише мети держави і не протиставляла їй, наприклад, право громадян на примус щодо своєї дитини або на збройний захист власної оселі.

Правило vim vi repellere licet (можна відбивати силу силою) записане ще в пандектах Юстініана у 6 сторіччі. Англомовна Вікіпедія каже нам, що сучасне лібертаріанство характеризує більшість законів як нав'язливих до особистої автономії і, зокрема, стверджує, що право на самозахист від посягань (включаючи насильство) є основним правом людини і в усіх випадках, без винятку, виправдовує всі використання насильства, що випливає з цього права, незалежно від того, захищається людина чи власність. У цьому контексті зауважте, що Стаття 12 Загальної декларації прав людини зазначає: Ніхто не може зазнавати свавільного втручання у його приватне життя, сім'ю, дім чи листування, а також посягань на його честь та репутацію. Кожен має право на захист закону від такого втручання чи посягання.

14 липня 2007 року біля 2 години дня у місцевому відділку поліції міста Пасадена (в окрузі Гарріс на півдні штату Техас, США південне передмістя Х'юстону) диспетчер 911 прийняв терміновий виклик. Телефонував 61-річний пенсіонер Джо Хорн, який помітив як двоє зловмисників вдерилися в будинок його сусіда. Джо заявив оператору, що має дробовик і взмозі сам зупинити підозрюваних. Незважаючи на прохання оператора відмовитись від такого задуму і дочекатися прибуття поліції, Джо, не розмикаючи телефонне з'єднання, зарядив свій «помповик» 12 калібра і вийшов на вулицю. На поліцейському записі чітко було чутно його попередження «Ворухніться — помрете!» (“Move, you"re dead"). 38-річний Эрнандо Ріаскос Торрес та його колега 30-річний Дієго Ортіс, у яких з собою в мішку була викрадена готівка і цінності, ворухнулися… і одразу познайомилися з Господом.

Велике Журі — це застосовуваний виключно в США (і, кажуть, ще в Ліберії) метод визначення того, що у нас називають "обґрунтованість підозри" (в США немає досудового розслідування) у закритому засіданні за участю від 16 до 23 присяжних, ex parte, тобто без сторони захисту і судді. Обвинувач доповідає фабулу, далі присяжні самі проводять розслідування, викликаючи і допитуючи свідків, але не потенційного підозрюваного. Їхнім вердиктом стає no bill — нема підстав для обвинувачення — або true bill — справа має піти до суду. Вердикт "no bill" вчиняється письмово поперек обвинувального акту (bill of indictment), в протилежному випадку він проголошується усно, тоді bill of indictment без напису повертається для передачі в суд для подальшого відкритого процесу.

Як з'ясувалося, загиблі знаходилися не на землі Джо Хорна, намагалися втекти, а Джо стріляв їм у спину, зробивши три постріли. Вердикт Великого Журі: "no bill"! Тому що за законами штату Техас (як і України!) смертельну силу можна застосовувати не лише для захисту себе або свого житла, а проти будь-якого злочину, у тому числі вчиненому щодо інших осіб. А загроза злочинного посягання не припиняється втечею. Джо не мав права стріляти лише б у тому випадку, якби Ернандо і Дієго його послухались, не ворушились і підняли руки вгору.

В Україні 24.05.18 приблизно о 23:05 за адресою м.Одеса, вул. Фонтанська дорога 9Е двоє осіб вчинили раптовий напад на пана Стерненка, який повертався додому з магазину разом зі своєю дівчиною. Вони почали бити його, завдавши тілесних ушкоджень у вигляді струсу головного мозку, гематом на лівій та правій скроні та різаної рани зап'ястя лівої руки. Пан Стерненко, захищаючись, наніс обом зловмисникам колото-різані рани власним ножем, після чого обидва почали тікати, а пан Стерненко — переслідувати одного з них, який в 99 м від місця нападу повалився на землю і попросив пана Стерненка про медичну допомогу. О 23:13:13 пан Стерененко викликав йому швидку, однак той незабаром помер на місці. Останні хвилини його життя зняті на відео. Пізніше з'ясується, що нападники щонайменше 4 години чекали пана Стерненка біля його будинку, не маючи при собі мобільних телефонів. Перед цим на нього вчинилися два напади, які супроводжувалися нанесенням пану Стерненку серйозних тілесних ушкоджень. Загиблим виявився 30-річний пан Кузнєцов Іван. Смерть настала від одного з 5 ножових поранень, нанесеного йому в груди, яке ушкодило навколосерцеву сумку та серце з крововиливом в ліву плевральну порожнину, решта 4 рани не були настільки небезпечними для життя і не пошкодили внутрішні органи. Другий нападник, пан Ісайкул, отримав непроникаюче поранення в область живота, наразі він переховується. В справі є свідчення, які підкріплюють версію про замовний характер нападу на пана Стерненка. Водночас, існує міркування, не підкріплене об'єктивними даними, мовляв, смертельне поранення було нанесено загиблому після того, як він припинив напад і почав тікати. Воно ґрунтується на твердженні одного з експертів, що нібито з подібним пораненням людина не здатна пересуватися. Її активно просувають портнови, шарії і їм подібні проросійські ЗМІ.

Декілька слів про типові юридичні омани. Право на необхідну оборону, закріплене в українських законах, як і в США, насправді не обмежується самообороною або захистом власного життя і здоров'я або власної оселі. Конституція (ч.2 ст. 27) каже "Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань", а також захищати права і свободи (ч. 5 ст. 55) будь яким легітимним, а не лише судовим способом. Право власності і інші цивільні права можна захищати як свої так і чужі (ст. 19 Цивільного кодексу). Отже правильним буде вживати усталений в кримінальному праві термін "необхідна оборона" а не не "самооборона", інакше в суспільстві створюється хибна уява, мовляв захищати можна тільки себе. Крім того, часто розмірковують про можливості ухилитись від бою, втекти, тощо. Стаття 36 Кримінального кодексу визнає право кожного на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Перевищення меж необхідної оборони є кримінально караним лише у випадках заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень. І, нарешті, застосування зброї для відбиття нападу групи осіб, озброєної особи, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення ніколи, ні за яких обставин не може бути кримінально караним.

Кожний, то воював, чітко знає, що коли підходиш до лежачого пораненого супротивника, щоб узяти його в полон, а він не показує руки, треба негайно добити його. Якщо тримає руки під собою, після добивання — не перегортати. Здогадайтесь, чому.

Цей текст про Стерненка, але і не зовсім. Він ширше. Він також і про, м'яко кажучи, менш популярного Пашинського, про майданівців, які стріляли в міліцію у відповідь на вбивства, про усе наше військо, про ступінь довіри до вояки чи копа, яким держава вручила зброю, про копів, які стріляли на ураження по п'яному водію, і ще про будь-кого. Він про те, чому їхня владна задрипана монополія на насильство портновсько-аваківського типу не має нічого спільного з державністю і порядком. Що сенс слова "порядок" у них аж ніяк не полягає у підтриманні недоторканності і безпеки громадян, а в збереженні своїх привілеїв. Тому не питайте, скажімо, у полицейских чинів, наприклад, чи можна законослухняним громадянам носити при собі вогнепальну зброю або чи можна їм відлупцювати хулігана на вулиці. У своїх відповідях вони не будуть щирими.

Втім, боягузи і зрадники щирими зазвичай взагалі не бувають. Війна яскраво продемонструвала нам, що ці законоборці, які лякаються своїх співгромадян, як правило, здатні застосовувати власні привілеї на силу виключно стосовно неозброєних людей, а під час реального протистояння не взмозі чинити спротив нападникам.

Найгірше і найнебезпечніше, що при цьому що подібне боягузтво нав'язується офіційним захисникам держави і суспільства. Від цього для чесних представників влади відсутня передбачуваність ситуації. Якщо гідний коп або солдат опиняється перед озброєним ворогом, то постає перед вибором: або тебе вб'ють, або вб'єш ти і тоді тебе посадять. І немає жодної знижки щодо того, що час на прийняття рішення обмежується секундами.

7 лютого 2016 року, під час переслідування автомобіля, за кермом якого знаходився п'яний водій, поліцейським Сергієм Олійником було випадково вбито 17-річного юнака, Михайла Медведєва. Суд над Сергієм Олійником за обвинуваченням в умисному вбивстві досі триває.

15 листопада 2016 року відбулася значуща подія в деградації українського правосуддя — Приморським районним судом міста Маріуполя за умисне вбивство був засуджений до 13 років ув'язнення за умисне вбивство сержант 79 прикордонного загону Азово-Чорноморського регіонального управління ДПСУ Сергій Колмогоров. Засуджений за те, що 07.09.2014, виконуючи наказ командира зупинити підозрілий транспортний засіб, в нічний час, у зоні бойових дій, в умовах небезпеки збройного нападу, відкрив вогонь по автівці, внаслідок чого невинно загинула пасажирка автомобілю. Щоб вам усім було зрозуміло, вирок підтримала апеляція і хоча він і був незабаром скасований Верховним Судом, сержанта Колмогорова досі судять за умисне вбивство, від обвинувачення за статтею 115 КК прокурори не відмовились. Будь-яка нормальна держава, залежно від того, чи мали місце протиправні дії водія чи порушення правил застосування зброї, трактувала б інцидент або як нещасний випадок або як необхідну оборону або, в гіршому випадку, як вбивство з необережності, в стані сильного душевного хвилювання, тощо, але ніяк не в умисному вбивстві. Інакше завтра прикордонники припинять стріляти в терористів і диверсантів, а отже, держава припинить захищати населення від терористів і диверсантів.

Авдіївка. 5 км від лінії фронту. Це вже у нас вважається глибокий тил. На наші позиції вночі заходить ДРГ противника. Комбриг, керуючи операцією з перехоплення і розстановкою спостережних постів, у супроводі декількох розвідників, піднімається по насипу на дорогу… І тут раптом, з протилежного боку одночасно метрах в двадцяти вискакує диверсант. Всі, хто це бачив, розповідають, що сцена нагадує голлівудський вестерн. Вона настільки шокуюча, що на пару секунд всі застигли від припливу адреналіну. Першими різко вскидають автомати росіянин і Комбриг. Звук двох коротких черг зливається воєдино і … знову секунда адреналіну… І ніхто більше не натискає на гачок. Усі з жахом дивляться на свинолупого і Комбрига… І спостерігають, що майстерність останнього цього часу виявилася неперевершеною. Комбриг залишається стояти, а диверсант, немов як складна лінійка, просідає на землю. Між очей — акуратна дірочка.

Я тоді вже демобілізувався і не був очевидцем подій, але історію почув від декількох присутніх незалежно. Але ж до чого я це? А от до чого, згадав. Прокуратура відкрила провадження за ст. 115 "Умисне вбивство"! Вбивство. Окупанта. На своїй землі! Підозру не пред'явили, але розслідували і пили кров Комбригу чимало...

Я не кажу, що подібні випадки зовсім, ніде і ніколи не мають розслідуватися. Я наголошую лише, що правила мусять бути настільки чіткими, а, інстанція та особа, які контролюють застосування смертельної сили, — настільки авторитетними, настільки компетентними, що ні у кого не буде викликати сумнівів, що за за схожих обставин самі розслідувачі і будь-хто інший здатні застосувати смертельну силу правильно. Серед правоохоронців таких майже нема, а чим вище — тим менше.

Що ж об'єднує бойового генерала, сержанта-прикордонника, громадського активіста, копів, які відкрили вогонь на ураження, і що відрізняє їх усіх від Джо Хорна? Незалежно від юридичної кваліфікації їхніх дій, їх об'єднує здатність і хист захистити себе і оточуючих (напарника, дівчину, підлеглих офіцерів, сусіда, громадян на дорозі, тощо), а від Джо Хорна відрізняє оцінка владою цієї здатності. Слабку державу, без сильної правової традиції, жорстких правил і доблесних лідерів ці люди лякають, сильна держава з верховенством права, традицією і хоробрими можновладцями — заохочує.

Для сильної влади і громадянського суспільства Джо Хорн і Стерненко не становлять загрози, слабка держава і нікчемна влада бояться їх більше, ніж іноземних загарбників. Сильна держава відпускає Джо Хорна, слабка — офіційно підтримує традицію збочених і кумедних погроз прокурорам "собачим мінетом" від якогось недолугого "Дрюлі" в телефоні і водночас переслідує осіб, здатних обійтися від її нікчемних послуг в умовах смертельної небезпеки.

Історія знає чимало прикладів, коли неспроможність влади дбайливо розпорядитися власним правом на насильство, у тому числі шляхом делегування його громадянам, неминуче призводила до втрати цього права і її автоматичного делегування народу. Ми вже на межі. Влада не здатна використати насильство для захисту України від агресора, для захисту автівок від угонщиків, журналістів від вбивць і тітушок, Каті Ганзюк і усіх інших жителів Херсонської області від Мангера і його шайки, майно держави — від розкрадання, демократію від портнових, а підозрюваних у так званій "справі Шеремета" Антоненка і Кузьменко — від суддівського свавілля. Правоохоронці переходять на бік окупантів, генерал СБУ роками працює на ворогів, а полковник СБУ очолює терористичний анклав ЛНР, міліціянти раніше роздавали арсенали зброї терористам, а військові без бою здавали їм навіть техніку.

Держава, яка не здатна делегувати своїм громадянам контрольоване право на насильство і нездатна його правильно реалізувати через уповноважених осіб, також неминуче втратить суверенітет. Але я сподіваюсь, що з Україною цього не трапиться. Деякі відвойовані цінності будуть відстоюватися нами самостійно. І тоді метод "собачого рота" буде реалізований за іншим, несподіваним для когось сценарієм, чутливо і боляче.