Церква злилася в екстазі з владою. Сьогодні під церквою маємо на увазі саме православну.

Почнемо оповідь з трагічної минулорічної новини. Чи шокувала вона людей? Навряд чи, а його керівництво тим паче, оскільки, в тих колах це, скоріш за все, звичайний спосіб знімання стресу після виснажливої богопредставницької роботи. Щиро шкода хлопця, а яких висот міг би сягнути в церковній ієрархії, важко навіть уявити.

ПІД КИЄВОМ У САУНІ З ДІВЧАТАМИ ПОМЕР МОЛОДИЙ СВЯЩЕНИК

https://tsn.ua/ukrayina/pid-kiyevom-u-sauni-z-divc...

Церква уособлює мораль (не сміятися), влада є уособленням аморальності. Але це на концептуальному рівні. Насправді ж, існування в умовах пост-совкової реальності, такої собі "real politik" епохи нагромадження первинних капіталів, наклала відбиток і на інститут церкви, зокрема,її православної квазідержавної гілки. Мерседеси, палаци і розкішні вечірки з дівчатами не дуже важкої поведінки давно не дивують пересічного вірянина, який, втім, сприймає все це з екзистенційно-філософським спокоєм : «то й що, всі ж живі люди…»

Реально, церква завжди знаходилася «на підсосі» у держави, зайнявши зручну і вигідну нішу представника «даху з боку Бога», такого собі «придворного» легітимізатора будь-якої влади, якою б цинічною, розбещеною і злодійкуватою вона не була. Звичайно, що більшості високо рангових державних мужів плювати і на церкву, і на Бога, і на заповіді, що вони і роблять у повсякденному житті, закритому від очей громадськості, однак суспільне сприйняття для «політичних істот» грає надважливу роль, і церква тут є тим цінним і буквально дорогим мазком, який малює для «пересічника» картину турботливого і «богобоязливого» державного мужа, який, навіть, десь оступаючись, (накравшись, задавивши когось п'яним «вусмерть», навіть віддавши Богові душу в сауні з дівчатами) все ж залишається в межах певної «повсякденної святості»: мовляв, всі крадуть, але ж цей бачте яку церкву збудував, добрий був чоловік…)

Причиною такого стану є певною мірою сама природа православ'я, яке, на відміну від протестантизму, концентрує увагу на собі, виступає природним авторитетом і посередником між людиною і Богом, вимагаючи поваги і підкорення (послуху) саме собі, а не Богу.

Іншим фактором є природний консерватизм характеру українців поєднаний з успадкованим від СРСР патерналізмом, коли держава про все потурбується, тому і зараз «винна» у відсутності роботи, гідної зарплати чи пенсії і ковбаси по 2.20.

Отже, ким чи то пак, чим, не стала церква. Вона не стала самостійним, незалежним інститутом. Вона не стала безумовним авторитетом і уособленням моралі перш за все через призму служителів, які її представляють. Вона не стала «сторожовим псом» моральності влади. Приклади пророків Нафана, Єремії, Ілії, які викривали гріхи владоможців не стали модельними у формуванні політики церкви. Навіть приклад УГКЦ, яка мала сміливість в особі Любомира Гузара казати про гріхи влади і її представників не пробудила у православної сестри бажання відмовитись від «подачок» влади в обмін на власний авторитет.

Як же мала себе повести церква у контекст останніх подій? Очевидно, подякувавши, відсторонити президента від усіх урочистостей: «дякуємо, далі ми самі». Оскільки це інша гілка влади (яку останньою узурпував гарант), конституційно інститут держави і церкви відокремлені, і, врешті-решт, що ж це за добродійство, коли в обмін навіть не просиш, а відкрито береш репутаційні і електоральні бонуси. Президент, який не соромиться перерізати стрічки навіть на відкритті дорожніх знаків, не міг втратити нагоду погрітись у променях слави томосоносця.

Ми, звичайно, не «православний халіфат», але певні його ознаки проявилися. І, наразі, не до кінця зрозуміло, який інститут, держави чи церкви, більше виграв, оскільки авторитет влади є критично низьким, а церкви некритично невисоким. Але факт залишається фактом – церква підіграла владі і президенту, і з підстав абсолютно не релігійних, а політичних, і це може стати вирішальним фактором у виборчих перегонах. Але хіба ми чогось іншого очікували від влади? Чи від церкви? Чи від пересічних?