Справа «Мідаса», яку так медійно розгорнули антикорупційні органи, насправді цікава не сумами застав і не коробками з-під хачапурі. Вона цікава як системний прецедент. Перед нами — класичний зразок побудови паралельного контуру управління в обхід офіційних інституцій.

Коли під час повномасштабної війни стратегічна держкомпанія з річним доходом у 200 мільярдів гривень, за версією слідства, перетворюється на закритий клуб із фейсконтролем від приватних осіб — це не банальна корупція. Це системний збій у розумінні того, кому належить держава.

Тут варто подивитися на ситуацію під дещо іншим кутом.

Ми можемо скільки завгодно апелювати до західних партнерів, вимагаючи паритетності, фінансової допомоги та інтеграції в європейську безпекову архітектуру. Але європейська інтеграція — це ж нам не красиві гасла. Бо важко бути передбачуваним і надійним союзником, коли ключова енергетична компанія країни фактично адмініструється умовним офісом на Володимирській.

Ми не раз говоримо, що сучасна війна є змаганням ресурсних та управлінських моделей. І якщо модель управління критичною інфраструктурою починає нагадувати кооператив «своїх для своїх», де право на контракт купується через вхідний квиток, то така система втрачає запас міцності.

Замість капіталізації «Енергоатому» ми отримали капіталізацію підпільної «пральні». Схема, описана НАБУ, вражає своєю архаїчністю: створення штучних бар'єрів для бізнесу, безальтернативність відкатів і подальша легалізація через мережу довірених осіб. Своєрідний менеджмент зразка початку нульових, загорнутий у сучасну патріотичну обгортку.

І ми маємо ось такий емоційний дисонанс. Дефіцит справедливості у воюючій країні є значно небезпечнішим за дефіцит бюджету. Ми не можемо як державафункціонувати у режимі роздвоєння реальності. Коли в одній реальності суспільство вираховує кожну гривню на дрони та адаптується до щоденних безпекових криз, а в іншій — топпосадовці отримують «неселектовані» купюри від кураторів, а ключові фігуранти оперативно перетинають державний кордон за кілька годин до обшуків. Така асиметрія вимиває фундамент.

Кейс Міндіча є дзеркалом нашої з вами політичної еліти. Саме тому нам просто необхідно продемонструвати, що ми здатні ліквідувати інститут «недоторканних друзів». Інакше у нас просто відсутній інстинкт самозбереження як нації, як країни.

Зрештою, неефективні та приватизовані інституції під час війни капітулюють значно швидше, ніж армія на фронті. І це саме той висновок, який країна має зробити до того, як тіньові механізми остаточно почнуть замінювати державні.