Нещодавно трапився коментар під дописом на Берлінале: мовляв, та навіщо нам ті «червоні доріжки», фестивалі, «Євробачення» і всякі інші гулянки? Це, відверто кажучи, різонуло. І не лише тому, що змішав серйозний мистецький фестиваль в одну купу з умовними «пянками-гулянками». Такі коментарі — а скільки їх вже написано, і скільки ще написано буде! — наочно демонструє, наскільки наше суспільство ще далеке від розуміння інформаційної/культурної війни. Важливою складовою якої є оті самі фестивалі. Навіть «Євробачення» з його грайливою атмосферою, що суспільству в стані війни видається такою недоречною, лишається важливим майданчиком для контакту зі світовим глядачем. Якщо дуже просто й цинічно — з отим самим виборцем, від симпатій якого у підсумку залежатиме допомога Україні, і якому треба час від часу нагадувати, що є отакий класний і талановитий народ, який просто зараз потребує підтримки. Тому ідея «А давайте зекономимо на „Євробаченні“ і купимо ще дронів» — зовсім не ок. Є купа статей, на який можна зекономити для дронів і всього іншого, але культурні меседжі для світу — точно не з їх числа.

              В принципі, українська участь на «Берлінале» — також про це. З тією поправкою, що йдеться про подію дещо іншого порядку і розраховану на дещо іншу аудиторію. «Червона доріжка»? Так, вона тут є — але це, мабуть, єдиний момент гламуру й безтурботності (радше показної, бо й за «червоною доріжкою» стоять чималі зусилля багатьох людей… але зараз не про це). Берлінале — це, передусім, серйозне кіно про серйозні речі. І публіка приходить на сеанси не «потусити», а побачити фільми про тоталітарні режими, про війну, про колоніальну спадщину… Це — так, випадкова вибірка популярних тем Берлінськкого фестивалю, і далеко не лише цього року.

              Цьогорічну українські й неукраїнські фільми про війну — це можливість «затягнути» світового глядача в нашу воєнну дійсність. Не на рівні газетних заголовків чи навіть фото зруйнованих черговим обстрілом будинків, що їх похапцем, хай і співчутливо, проскролять десь у транспорті. Кіно — воно на те й кіно, що дія його на свідомість геть інша. Це півтори-дві години тісного контакту глядача з показаним йому світом, це занурення його в мистецькі образи, подача подій під новим, цікавим ракурсом, а отже — нове їх осмислення і нове розуміння. От позавчора відбувся прес-показ «Редакції» Романа Бондарчука. На початку глядачі сміялися, бо було смішно. Потім — перестали, бо стало геть не смішно. А наприкінці — сміялися знов. Ця кінцівка підсумувала весь фільм, розказавши про українські реалії більше, ніж новинна стрічка за останні кілька років. Але показала їх зсередини, з гірким гумором, але і любов'ю до своєю країни та бажанням змінити її на краще. І це запам'ятається глядачу. Як і фінальний титр з посвятою Віктору Ониську, монтажеру фільму, що загинув на цій війні. Важко красномовніше, ніж оцим вторгненням дійсності в екранну реальність, показати, чим для нас сьогодні є мистецтво, і якою ціною воно дається. Повірте, воно варте того, щоб показати його світові.

Або — Intercepted (“Перехоплене") Оксани Карпович, фільм, побудований на поєднанні перехоплених телефонних розмов між окупантами та їхніми сім'ями з кадрами спустошених вторгненням міст і сіл. На прем'єрі фільму зала була переповнена вщент, перед кінотеатром було не протовпитися, і люди шукали "зайвого квиточка". І ті щасливці, що потрапили в залу тоді, і ті, хто подивляться фільм в наступні фестивальні дні — в максимально доступній і переконливій формі почують про злочини окупантів, пересвідчаться, що у воєнних злочинах винний не лише путін, але й ті "прості росіяни", для яких насилля стало нормою і про пролиту кров яких так плачуться деякі поборники миру. Хіба результат не вартий того, щоб відправити фільм і представників знімальної групи на фестиваль (якщо вони самі не оплатили поїздку з власної кишені, що в нас не дивина)?

Економити можна на серіалі "Санаторій "Незабудка". На Берлінале — таки не варто.

Більше про Берлінале 2024 очами самовидця читайте на КІЛок.art — кіно історія література або у фейсбуці