Сп'яніння, як завжди, підкралося непомітно. Здавалося б, один кухоль світлого, другий, тре... чи не було третього? Саня цього не пам'ятав.
Навколо гомоніли люди. Останні дні серпневих свят – останній шанс відірватися перед офісною каторгою. Хтось намагався по мобілці перекричати сусідів.
– Так! Так! Чую! Говори!.. Що?!
– Сань, давай ще по одному, – плеснув його по плечу Тимур. – Ти як? Сань?
Він кивнув.
– Гей, гарсон! – заволав Тимур. – Ще чотири пива!
Звісно, його ніхто не почув. Тимур почав кричати ще раз, але хтось із друзів його осмикнув.
– Я... зараз...
Саня встав і, похитуючись, направився в бік туалету. По дорозі йому зустрівся чоловік, чий голос він чув останні хвилини.
– Так... Да кажи, я все... – надривався він, волаючи в трубку. – Да всі тутай.. Кажу ж, всі наші тут!.. Що?.. Кара?.. А, ні, Каринки нема... Нема, кажу!.. Да зі своїм новим, кудись на дачу заперлись... Да, кабана жарить... Вітьку... гагага!
Чоловік смачно зареготав.
В туалеті було зайнято, і Саня від нічого робити став приглядатися до цього крикуна. Кремезний, засмаглий, якийсь дуже поважний... сильний...
«АТОшник», – раптом зрозумів Саня і п'яно посміхнувся. Він колись скидав щось волонтерам і з того часу любив бачити на вулицях військових.
Нарешті з туалету вивалився напівочманілий «засідалець», і Саня ледь не впав, коли різко стартанув на вільне місце.
Вже закриваючи двері, він раптом зрозумів, що забув на столі мобілку.
«Та й хєр з нею», – весело подумав він. Не вкрадуть. Там Тимур...
Роблячи свою справу, він подивився у віконце під стелею. Бар знаходився у напівпідвальному приміщенні, хоч і в козирному місці – на Арсеналі. Раптом йому згадалося, як у віконце пробивалися останні промені західного сонця, коли він заходив сюди минулого разу. Тепер на вулиці було тьмяно, лише час від часу блимали фари мимоїзних машин.
Над головою потріскувала дешевенька ЛЕД-стрічка, що давала ледь здатне побороти нічну темряву світло. Економія в усьому.
«Все, ще по одному – і досить», – сказав він собі і повернувся до дверей...
...і тут йому раптом запаморочилося так, що він вимушений був схопитися за стіну.
...і тут лампа над головою вибухнула, обсипавши його пластиком та горілою ізоляцією.
...і тут земля здригнулася.
...і тут з віконця палахнуло світлом вибуху.
Саня від несподіванки осів на підлогу.
...і тут земля здригнулася ще сильніше – кількома хвилями. І знову почулися вибухи – цього разу вже з вулиці.
«Війна?» – обімлів Саня.
У темряві, яку не могло розсіяти вогнище за віконцем, він розгубився. Раптом він почув стогін та зойки з-за дверей. Саня схопився на ноги і, намацавши двері, вивалився в коридор. У ніс йому негайно вдарив запах диму: горіла електрика, горіли протравлені стільниці та стільці. Очі негайно залило сльозами, але він встиг побачити, як серед пожежі, яка охопила барну залу, катаються, виючі від болю, люди.
«Тимур!»
Саня зробив крок вперед, але негайно був змушений зупинитися: в обличчя пахнуло справжнім вогнем, а від диму перехопило дихання. Він закашлявся. І тут з диму на нього вивалилася якась фігура і з усієї сили запхнула назад до туалету. Двері за ними захлопнулися.
– Там Тимур! – скрізь кашель просипів Саня.
– Не дурій! – закричав йому на вухо чоловік. Голос чомусь був знайомий.
Земля здригнулася від чергової серії вибухів.
– У вікно! – наказав чоловік.
Саня подивився нагору. Так, це був єдиний вихід. З-під дверей вже почався сочитися димок.
На вулиці палахнуло ще раз. «Машина вибухнула», – раптом зрозумів Саня, з якого надзвичайними темпами почав виходити хміль.
– Лізь! – чоловік став під вікном і нахилився, щоб Саня зміг забратися йому на плечі. Той швидко вибив залишки вікна і з натугою протиснувся у щілину між стіною та бордюром, який оточував підвіконня ззовні. Віддихався і подав обидві руки своєму несподіваному помічнику.
Той чомусь подав лише одну руку, і Саня, впершися ногами у бордюр, щосили потягнув його назовні. Широкі плечі насилу пролізли у щілину, і лише тоді чоловік випростав другу руку. Саня схопився і за неї і тут зрозумів, що вона обмотана якоюсь ганчіркою та липка на дотик.
Зсередини почав валити дим. Втім, дим був повсюди. Дим різний: сірий, сизий, чорний, кіптявий, різкий, несподівано ароматний – як буває від гарних шашличних дров. Їм пощастило, від машин, що горіли неподалік на вулиці, їх закривало величезне дерево, а вітер дув так, що увесь сморід витягувало одразу вгору.
Вони привалилися спинами до стіни і почали віддихуватись.
– Перев'язку вмієш робити? – раптом спитав чоловік, простягаючи ліву руку.
Саня помотав головою.
– Блядь, – якось беземоційно кинув чоловік.
Саня кивнув.
– Навіщо нам заняття з цивільної безпеки? – іронічно, явно перекривлюючи когось, продовжив чоловік. Потім зітхнув, здоровою рукою витяг з кишеня джинсів носовичок і склав його у кілька разів.
– Тримай тут... Тут, я сказав! – скомандував він.
Саня мимоволі виконав наказ.
Вдвох, невміло, вони перев'язали кисть... точніше, її залишки, з якої стирчали залишки пальців.
– Мобілка вибухнула, – пояснив чоловік. – Пальці нахуй... – він трохи істерично посміхнувся. – Ще пощастило, я якраз говорити закінчив говорити. А дехто явно без вуха лишився... якщо не без голови.
Саня тупо кивнув.
– Леон, – простягнув здорову руку чоловік.
– Кіллер? – перепитав Саня, і Леон посміхнувся, як до старого доброго жарту:
– Не без цього.
– Саня.
– Файно маємось, Саня, – Леон кивнув на пожежу. – Ми тепер усі в повній жопі.
– Це війна? – несміливо спитав Саня.
– Та яка, нахуй, війна... – Леон сплюнув і окинув підборіддям навколишнє пекло. – Такої зброї не буває. Ти хто, менеджер?
– Інженер.
– Вважай, що тобі пощастило. Без роботи в найближчий час не лишишся.
Саня знову кивнув. До нього дійшло, що Тимур мертвий. Та інші з роботи... І роботи вже нема... і Малі... Малічки...
Раптом до горла підкотило, і він почав гірко ридати, як не плакав років з одинадцяти.
– Ну-ну, Саня, ну-ну, спокійно... – спокійно відреагував Леон. – Буває, буває... Давай, підіймаємося, треба рухатися...
Раптом він різко підняв голову і схопився на ноги.
– Блядь, блядь, блядь... А ну швидко звідси, а то нас нахуй... – і він рванув Саню на себе. Той підкорився, і вони почали швидко бігти... Позаду раптом знову палахнуло: вони обернулися і побачили, що дерево, під яким вони сиділи, теж горить, скидаючи на землю величезні палаючі гілки.
– Вперед, вперед, до урядового кварталу, там хтось має бути... – бурмотів Леон, підштовхуючи Саню в спину.
– В Маріїнці, мабуть, пожежі нема, – раптом сказав той.
– І те правда, – погодився Леон.
Вони бігли по вулицях, намагаючись знайти шлях між пожежами у будинках, палаючими автомобілями та деревами. Асфальт був засипаний битим склом та пластиком, що опахалами лежав перед осліплими світлофорами. Зустрічалися і тіла людей, навколо яких розпливалися темні важкі калюжі. Саня з Леоном до них навіть не наближалися.
Старий будинок попереду раптом тріснув, і вогонь вирвався з щілини у цеглинах. Вони зупинилися, і тут позад них роздався ще один вибух.
Леон рефлекторно кинувся на землю і потяг за собою Санька. Над ними просвистів шматок скла і розбився о тротуарну плитку у двох кроках.
Вони підняли голови і повернулися назад якраз щоб побачити, як нова висотка після чергового вибуху в підвалі раптом похилилася і почала завалюватись набік – на щастя, не на них.
– Трансформаторна, – сказав Саня.
– Що?
– Там трансформаторна мала бути. Вибух стався там... Несучі стіни тріснули...
– Так ти електрик?
– Оптоволоконщик, – похитав головою Саня.
– Ну, ходімо, Саня-оптоволокно, – Леон підвівся і допоміг встати другові. – Болить, блядь, – він скривився.
Вони продовжили свій шлях, аж поки не дісталися до Гармати. На площі перед метро чорний кіптявий дим підіймався прямо з каналізаційного люка.
– Там комунікаційний колодязь... – пояснив Саня.
– Був, – похмуро уточнив Леон.
– Метро... – він осікся на півслові. Купол «Арсенальної» розлетівся на сотню метрів навколо, і залишки колись білих, а тепер пекельно-чорних стін ще димилися.
– В Маріїнку, – запропонував Леон.
По дорозі до них приєдналося ще кілька купок по двоє-троє людей. Як видно, ідея сховатися від пожежі в парку прийшла не лише до їхніх голів.
Повсюди спостерігалося все те ж пекло. Палали будинки, палали машини посеред вулиць, бите скло, запах страху.
– От же ж... – знову сплюнув Леон.
– Що?
– Та... Не думав, що знову побачу трупи в Маріїнці...
Саня придивився. Так, у мерехтінні пожежі було видно, як люди схилилися над тілами іншим, намарно намагаючись повернути їх до життя, або ридаючи від нестями.
– Електрика... – раптом сказав він.
– Ти це... для тих, хто без диплома... – буркнув Леон.
– Електрика вибухнула.
– Шо?
– Все, що було під напругою...
Вони зупинилися і ще раз оглянули все навколо. Дійсно, електроприлади не просто не працювали – вони були вщент зруйновані. Навіть дроти мереж позривало в місцях, де вони контачили з ліхтарями.
Понад деревами вдалині горіла Верховна Рада. Як на картинах... От, чиясь мрія здійснилася, – гірко подумав Саня. Його почала огортати байдужість.
– Ходімо, – смикнув його Леон.
Саня лишився стояти.
– Йдемо, не можна стояти... Ну... – раптом він і сам розгубився. – Саня, Саня, Сашко... Ти ж тепер у мене один... Мої всі теж... Там... Саня, ходімо... Десь мають працювати штаби гражданської оборони... Щось має працювати, нам треба до них...
Саня нічого не відповів. Він просто сів на парковий кам'яний бордюр і закрив очі. Нічого не хотілося.
– Слухай, я піду... – Леон зітхнув. – Вибач, я маю йти. Хтось має щось робити... Саня, я не можу тебе тягти, у мене пальці... Сань, я тебе прошу, приходь до найближчого штабу. Якийсь з них має працювати. Чуєш?
Саня кивнув – просто щоб йому дали спокій.
Він почув, як Леон йде геть, в напрямку Майдану. Він чув, як різноманітно горить Київ: тріщить, лускається, дріб'язчить, гупає, гримить, шипить і посміюється над дурними людьми, які вважали себе такими розумними, такими сильними...
Черговий порив вітру обліпив його задушливим пасмом диму. Саня закашлявся і впав на землю. Біля самого асфальту можна було дихати...
Треба було звідси йти. Просто на звірячих інстинктах, вже не думаючи, Саня поплівся, відкашлюючись, в напрямку Дніпра. Вибір виявився вірним: ані парк, ані ліс на схилах не горів, і люди збиралися на цій смужці безпечної землі. Хтось плакав, хтось істерично сміявся, хтось вголосину матюкався незрозуміло на кого, здається на президента. Здається, хтось просто поїхав дахом... хоча, хто б не поїхав...
Саня відкрив очі. Перед ним простягався Лівий Берег, рясно вкритий свічками палаючих висоток. Полум'я виривалося високо-високо з ліфтових шахт, перетворюючи околиці на сатанинську подобу святкових феєрверків. Час від часу то одна будівля, то інша із гулом, який долинав аж до правого берега, завалювалися набік, лишаючи по собі чорні проріхи в мерехтінні вогняного царства.
На мостах рівними рядами догоряли жучки-машини. Посеред мертвенно темного Труханова мерехтіли залишки пожежі на місці станції метро. Неба видно не було – все вкрилося суцільною чорною хмарою. Над Дніпром зграями носилися перелякані птахи.
Лише під ранок вогонь почав стихати, хоча дим продовжував сочитися звідусіль – ніби з тріщин у асфальті виповзало все те, що довгі століття намагалися загнати туди люди.
Зціпенілий Саня сидів и дивився. Думок не було. Бажань теж. Він просто чекав перших променів. Він хотів дізнатися, чи це справді апокаліпсис. Чи має сенс жити далі.
І ось нарешті крім сизувату імлу на сході прорізався ледь видний злостиво-червоний краєчок світила. Над лівим берегом сходило сонце. Сонце нового світу.
продовження можна читати:
1) тут у форматі pdf (https://bit.ly/svitpdf )
2) тут у форматі fb2 (https://bit.ly/svitfb2)
3) тут у форматі mobi (https://bit.ly/svitmobi)
4) тут у форматі pub (https://bit.ly/svitepub)
