Наприкінці квітня цього, 2021, року Верховний суд Канади ухвалив рішення, про яке варто дізнатися правникам, що працюють на боці сторони обвинувачення у різних ролях. Для суддів, як і представників академічного та експертного середовища, воно також буде вельми пізнавальним.

Сторонами справи були офіцери поліції (позивачі) та прокурор (відповідач; формально відповідачем був Генеральний прокурор провінції Онтаріо). До справи на боці однієї зі сторін також долучилися, відповідно, генеральні прокурори інших провінцій та шеф поліції Торонто, а також національні асоціації прокурорів і поліцейських.

У підсумку Верховний суд Канади вирішив спір на користь прокурорів. Ба більше, суд посилив позицію, що прокурори мають імунітет від закидів поліції щодо обраної прокурорами стратегії ведення справ та наслідків її реалізації.

Справа була от у чому.

У червні 2009 року офіцери поліції Торонто затримали двох людей (M і S), підозрюваних у збройному пограбуванні та незаконному позбавленні свободи (armed robbery and forcible confinement). Обом затриманим було висунуто відповідні звинувачення. Перед судовим розглядом M заявив клопотання про виключення з реєстру доказів його показань, які він надав у день затримання. За його словами, під час затримання його побили поліцейські, чим спричинили серйозну травму ребра. Прокурорка у провадженні, після консультації зі старшим колегою, погодилась виключити ці показання. Інший обвинувачений (S) заявив аналогічне клопотання лише після того, як його визнали винним. Цього разу прокурорка навіть допустила, що закиди S є правдивими, проте наполягала, що ця обставина хіба що має вплинути на розмір покарання S.

Тут і виникла причина для судового спору між офіцерами поліції та прокуратурою. Адже суддя, обґрунтовуючи своє рішення щодо зменшення покарання S, досить детально виклав його версію затримання та оцінив її як приклад брутальності поліції (police brutality).

Оскільки зміст цього рішення став відомим пресі, спеціалізований орган провінції Онтаріо (Special Investigations Unit) та спеціалізований підрозділ поліції Торонто (Toronto Police Service Professional Standards Unit) розпочали розслідування ймовірного інциденту. Спеціалізований орган провінції Онтаріо (Special Investigations Unit) припинив розслідування одразу після того, як M відмовився співпрацювати зі слідством, а спеціалізований підрозділ поліції Торонто (Toronto Police Service Professional Standards Unit) не зміг підтвердити звинувачення S.

S подав апеляційну скаргу на своє засудження, під час розгляду якої прокуратура не інформувала апеляційний суд про результати розслідування спеціалізованих органу та підрозділу і не спростовувала звинувачення S у бік офіцерів поліції, хоча пропонувала надати відповідні звіти пізніше. Апеляційний суд натомість не став очікувати на звіти й у своєму рішенні також серйозно розкритикував дії поліції. Зміст рішення апеляційного суду теж став відомий пресі, після чого вже згаданий спеціалізований орган, а також поліція провінції Онтаріо відреагували розслідуваннями: однак, як і минулого разу, вони не підтвердили звинувачення S.

З огляду на те, що в рішеннях судів була відображена серйозна критика дій конкретних офіцерів поліції, ці поліцейські подали позов проти офісу Генпрокурора провінції.

Позиція позивачів

Офіцери поліції закидали прокурорам те, що стратегія ведення ними справи за обвинуваченням M і S була недбалістю (negligence) та проступком (misfeasance), а також спричинила серйозну шкоду репутації й вдарила по довірі до цих офіцерів поліції серед представників судової влади, прокурорів, адвокатів та громадськості. Ба більше, прокурори нібито цілковито розуміли, що наслідком такої поведінки буде серйозна шкода репутації поліції. На їхню думку, прокурори мали енергійно спростовувати звинувачення M і S, зокрема викликати офіцерів поліції як свідків.

Водночас позивачі не ставили під сумнів концепцію прокурорської незалежності, яка насамперед і переважною мірою покликана убезпечити дискрецію прокурора при розв'язанні ключових питань кримінального провадження.

Позиція відповідача

Офіс Генерального прокурора провінції Онтаріо наполягав на тому, що прокурори мають імунітет від закидів такого характеру з боку поліції.

Позиція суду

Верховний суд Канади зазначив, що він тривалий час і послідовно дотримується думки, що прокурори мають абсолютний імунітет від позовів поліцейських щодо поведінки прокурорів у кримінальному провадженні та її наслідків.

Суд нагадав, що незалежність прокурора є однією з базових гарантій прав підозрюваного/обвинуваченого, без якої годі очікувати на безсторонні та неупереджені рішення у кримінальному провадженні. Адже вимоги поліції — однаковою мірою як і судової влади чи політичних акторів — можуть наражати на небезпеку права людини, яка опинилася у дуже вразливому становищі. Також суд підкреслив, що незалежність прокурора є не лише гарантією прав підозрюваного/обвинуваченого, але й передумовою виконання прокурором його конституційних обов'язків: приймати зважені та чесні рішення в інтересах суспільства.

Особливо Верховний суд акцентував на тому, що у своїх рішеннях прокурор має бути незалежним від поліції як органу, що проводить розслідування. Суд апелював до суттєвої різниці ролей поліції та прокуратури й значно серйознішого характеру обов'язків прокурорів у справі здійснення правосуддя. Незалежність прокурорів від поліції суд схарактеризував як обов'язковий елемент кримінального судочинства. Адже прокурори виступають своєрідним «буфером» (buffer) між поліцією та підозрюваними/обвинуваченими, що є умовою більш ретельного та чесного розслідування. Крім того, Верховний суд не вважає, що прокурори мають бодай якісь зобов'язання перед поліцією при виборі ними стратегії ведення справ.

На думку Верховного суду, будь-яка можливість, що дозволяє за позовом поліції накласти на прокурора санкції, матиме «стримчий ефект» (chilling effect) для практичної реалізації прокурором його дискреції. Іншими словами, така можливість буде перешкодою для зважених і безсторонніх рішень.

Суд підсумував тим, що такі міркування не є теоретичними, а мають цілком конкретні наслідки. Змішування ролей призведе до неконтрольованого збільшення кількості помилкових обвинувачень та засуджень. Як приклад Верховний суд навів справу Ґая Пола Моріна (Guy Paul Morin) та відповідний королівський звіт за підсумками цієї справи. У звіті йшлося про те, що «нездатність [прокуратури] підтримувати об'єктивність протягом усього процесу [який завершився неправомірним засудженням Моріна] частково була спричинена занадто тісними контактами з поліцією» (too close contact with the police).
Отже, на думку Верховного суду, якби він звузив імунітет прокурорів і зробив їх «досяжними» для позовів поліції, це було б рівнозначно підпорядкуванню прокурорів поліції. Щонайменше, таких порядок речей стимулював би радше змагальні стосунки між ними, аніж партнерські.

Разом із тим Верховний суд відзначив, що оскільки прокурор відповідальний за гарантування прав підозрюваних/обвинувачених, він може нести відповідальність за дії, які стосувалися безпосередньо цих осіб. Зокрема, прокурор відкритий до позовів щодо безпідставного характеру звинувачень або рішень, продиктованих упередженнями. Також прокурор відкритий до позовів щодо умисного приховування доказів, які спростовують винуватість підозрюваного/обвинуваченого. Проте Верховний суд не забув нагадати, що тягар доказування при таких звинуваченнях є дуже серйозним і потребує ясної демонстрації злісних намірів прокурора, яка є можливою хіба за виняткових обставин.

Володимир Петраковський,
експрокурор, експерт ЦППР,
викладач Києво-Могилянської академії,
спеціально для JustTalk

Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтеся до спільноти JustTalk у Facebook.