Напередодні 26 червня — Міжнародного дня на підтримку жертв катувань — експерти та експертки дванадцятої професійної дискусії JustTalk шукали шляхи розв'язання проблеми катування в Україні. Особливої актуальності дискусія набула сьогодні, коли світом, зокрема й Україною, ширяться протести проти жорстокого поводження та фактів насильства з боку працівників органів правопорядку.

Експерти відповіли, серед іншого, на такі питання: чому поліцейські досі застосовують катування, що таке ефективне розслідування катувань та які його складники, наскільки важливими є навички менеджменту та комунікації між різними учасниками процесу розслідування катувань, як впливає проактивна поведінка учасників кримінального процесу та суддів на ефективність розслідування катувань.

Чому так стається: катування в Україні та світі

Під час розслідування кримінальних правопорушень правоохоронці зобов'язані, серед іншого, збирати докази законним шляхом — використовуючи способи та методи, передбачені процесуальним законодавством.

Та можливі випадки, наприклад, коли в межах процесуальних дій підозрюваний відмовляється надавати необхідну для слідчого інформацію. Через це процес збирання доказів для сторони обвинувачення може ускладнитися. Саме в таких випадках, щоб змусити підозрюваного «заговорити», деякі правоохоронці і вдаються до застосування фізичної сили, психологічного тиску, що, своєю чергою, може мати ознаки катування.

Вказане може траплятися не лише стосовно підозрюваних, які відмовляються надавати певну інформацію, а й, наприклад, стосовно ув'язнених, які порушують дисципліну або відмовляються виконувати вимоги працівників пенітенціарних установ. Проте на дискусії експерти акцентували саме на проблемі катування на етапі досудового розслідування.

Юрій Бєлоусов, прокурор Офісу Генерального прокурора та спікер, зазначив, що в Україні підхід до збирання доказів досі не змінився з радянських часів та полягає у тому, що головне завдання для слідства — це знайти людину, яка скоїла злочин. Саме підозрюваний, за цим підходом, і має надавати всю інформацію щодо обставин правопорушення: або добровільно, або шляхом вмовлянь і маніпуляцій правоохоронців, або іноді й шляхом катування. За словами спікера, катуванню притаманна функціональність, тобто можливість слідчого, наприклад, отримати необхідний результат внаслідок незаконного поводження. Щодо цього підходу до збирання доказів висловився і спікер Микола Гнатовський, президент Європейського комітету з питань запобігання катуванням. Він сказав, що українські правоохоронці досі продовжують «іти від людини до доказів, а не від доказів до людини» — і, на його думку, це ключова проблема. Для «заспокоєння» учасників дискусії він також додав, що такий підхід (який і є однією з причин застосування катування) поширений не лише в Україні, а й у близько третині держав-членів Ради Європи.

Прикладом протилежного підходу є Великобританія та Норвегія: там поліції почали використовувати більше криміналістичних технік, інші методи збирання інформації про обставини кримінального правопорушення, які не передбачають залучення підозрюваного до процесу збору, — зауважив Юрій Бєлоусов.

За словами учасників дискусії, є, як мінімум, декілька причин та передумов існування в Україні такого підходу.

По-перше, донедавна в органів досудового розслідування та суддів не було інформації про те, що є й інші ефективні методи збирання доказів, окрім як допиту або ж подібних методів отримання інформації чи зізнання від підозрюваного. Прикладом таких інших методів є процесуальне (слідче) інтерв'ю.

По-друге, застосування катування надає можливість правоохоронцям швидко отримати необхідну інформацію для подальшого пред'явлення обвинувачення. Простими словами, застосування катування може здатися правоохоронцям простішим.

По-третє, в умовах перевантаженості органів досудового розслідування, а також неформального обов'язку слідчих, прокурорів дотримуватися позитивної динаміки кількісних показників роботи та постійно звітувати, може здатися, що застосування катувань економить ресурси.

Отже, подолання наведених причин та умов може бути одним зі шляхів розв'язання проблеми катування в Україні.

«Не впіймали — не злодій», або проблема безкарності тих, хто застосовує катування

Проблема системності застосування катування і відсутності ефективного розслідування випадків катування окреслюється у справах Європейського суду з прав людини за заявами проти України. Наприклад, проблема відсутності ефективного розслідування випадків катування в Україні постала у пілотному рішенні у справі «Каверзін проти України».

Спікер Микола Гнатовський вважає, що ефективним є розслідування, яке здатне дати результат. Це означає не гарантованість результату (притягнення до відповідальності винної у катуванні особи), а докладання державою максимальних зусиль до розслідування такого злочину — тобто «обов'язок засобів», а не «обов'язок результату». Стосовно ефективності розслідування катувань розроблено стандарти, яких Україна також має дотримуватися.

Як в органах досудового розслідування, так і в прокуратурі наразі немає спеціалізації слідчих та прокурорів, які б займалися лише розслідуванням катувань. Поряд з цим розслідування катувань має бути не службове, внутрішнє, а в межах кримінального провадження і спеціально створеними для цього підрозділами, на чому неодноразово наголошував ЄСПЛ. Останніми роками з'явилися перші досягнення в питанні спеціалізації органів для розслідування катувань та прокуратури. Так, було створено Державне бюро розслідувань, до підслідності якого віднесено катування, а в Офісі Генерального прокурора — Департамент процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про катування та інші серйозні порушення прав громадян з боку органів правопорядку. Це досягнення не лише в питанні спеціалізації, а й у питанні створення органу чи підрозділу, який є незалежним та неупередженим.

Водночас Юрій Бєлоусов зазначив, що спеціалізація також потрібна і на місцях, зокрема в обласних прокуратурах, де прокурори також займалися б процесуальним керівництвом лише в розслідуваннях катувань.

Також важливою є фіксація випадків катувань. Така фіксація має полягати як у заповненні відповідних форм фіксації тілесних ушкоджень лікарями, так і в подальшому повідомленні цими ж лікарями відповідних органів (чи то прокуратури, чи то ДБР) про випадок катування. Наразі розробляються єдині форми фіксації тілесних ушкоджень, які необхідно запровадити в усіх медичних закладах. Повідомлення ж про катування досі надається у поліцейське відділення за місцем вчинення порушення, тобто часто до тієї ж установи, в якій і відбулося катування. І це негативно впливає на ефективність розслідування.

Ідея фіксації та повідомлення лікарями про будь-який випадок катування без згоди потерпілого є прогресивною, але вона суперечить правилам медичної етики. Зазначаючи про таку суперечність, Микола Гнатовський сказав, що повідомлення про катування має здійснюватися лікарем незалежно від бажання потерпілого — суспільний інтерес у боротьбі з катуванням у цьому випадку вищий за особисте право потерпілого не розголошувати інформацію про себе.

Важливою для ефективного розслідування також є наявність методики розслідування катувань, оскільки цей злочин має свою специфіку. Тобто поряд зі спеціалізацією органи досудового розслідування та прокуратури мають розробити єдиний алгоритм розслідування катувань.

Комунікація між різними інституціями, які беруть участь у розслідуванні катувань, а також комунікація між цими інституціями та потерпілою особою також є вкрай важливими. Наталія Марчук, суддя Верховного Суду, зазначила, що між органами досудового розслідування та прокуратурою наразі немає належної комунікації: слідчі не знають, чим закінчується справа, яку вони розслідували. За її словами, слідчий в основній справі не розуміє цінності або негативу, спричинених збиранням доказів із застосуванням незаконних методів, він не розуміє перспективи, адже не отримує від прокурора зворотного зв'язку за результатами розгляду справи в суді.

На ще одну неявну проблему ефективного розслідування вказали, зокрема, модераторка дискусії Лариса Денисенко та суддя Верховного Суду і спікер Аркадій Бущенко. Вони зазначили про важливість проактивної поведінки адвоката, який має всіляко підтримувати потерпілу від катування особу. Так, Аркадій Бущенко зауважив, що адвокатська спільнота «не допрацьовує», бо більшість адвокатів не вважає представництво інтересів потерпілого під час розслідування катувань на досудовому розслідуванні ефективним. Також спікер, суддя суду касаційної інстанції, зазначив, що жодного разу не бачив у касаційних скаргах на стадії досудового розслідування серйозного аналізу впливу порушень на допустимість доказів. Саме адвокати мають наполягати на питаннях недопустимості, адже тоді катування матимуть руйнівний результат для слідства, яке вдалося до такого злочину.

Ефективність розслідування також залежить від правової культури правоохоронців та суддів.

Зокрема, важливою є позиція нульової толерантності до застосування катувань. Про таку позицію мають особливо заявляти вищі посадові особи в державі — і не лише на публічних виступах, а й на різного роду нарадах, зборах. Микола Гнатовський зазначив, що є різниця між тим, коли меседж від керівництва держави про нульову толерантність до катування є і коли його немає, і що не треба чекати чергового «Кагарлика» і обурення громадськості для того, щоб заявити про неприйнятність катувань. У цьому меседжі має йти мова про негативні наслідки застосування катувань: як про притягнення до відповідальності, так і про подальшу відсутність будь-яких кар'єрних перспектив.

Наталія Марчук зазначила, що досі деяким суддям притаманна низька толерантність до покарання за застосування катувань. Більшість справ, у яких розглядаються такі випадки, закінчуються умовним покаранням, тобто звільненням від його відбування або ж звільненням від покарання взагалі внаслідок закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Для прикладу Наталія Марчук навела справу, за обставинами якої працівники однієї установи жорстоко катували ув'язненого через порушення дисципліни, внаслідок чого останній помер. У підсумку суд притягнув до відповідальності лише начальника цих працівників, а їх звільнив від відбування покарання. За її словами, таке покарання створює відчуття безкарності — а безкарність породжує вчинення нового злочину, що ми й спостерігаємо сьогодні. Окрім того, на думку пані судді, строки давності для такого роду злочинів, як катування, взагалі не мають застосовуватися.

Отже, проблему катування потрібно вирішувати, як мінімум, у двох напрямах. Перший напрям стосується організаційних змін та законодавчого врегулювання. А другий має бути спрямований на поширення принципу неприйнятності катувань серед правоохоронців, прокурорів та суддів.

Учасники дискусії також зачепили питання економіки права. Наприклад, директор Української фундації правової допомоги Микола Сіома має сумніви, що впровадження системи Custody Records в Україні, яка здатна ефективно фіксувати порушення прав людини в діяльності органів правопорядку, буде дорожчим, аніж діяльність судів усіх інстанцій та сплата компенсацій за рішеннями ЄСПЛ. При цьому Аркадій Бущенко вважає, що Україна має одну з найдорожчих систем кримінальної юстиції у світі, і зазначає, що лише через норму про обов'язкове усне слухання у Верховному Суді витрачаються величезні кошти «на вітер».

Висновки

Попри те, що проблема катування є комплексною та системною, учасники дискусії наводили приклади різних механізмів боротьби з цією проблемою — деякі з них уже запроваджуються або ж навіть запроваджені. Зокрема вже є практика проведення оцінки психічних травм від катувань, яка дозволяє виявити ознаки катувань навіть через кілька років після події.

Юрій Бєлоусов також зазначив, що наразі ведеться робота зі справами ЄСПЛ за заявами проти України, за якими наша держава не виконала своїх зобов'язань та які перебувають на контролі Комітету міністрів Ради Європи. Це робиться з метою пришвидшити виконання рішень суду, що також покращить позиції України в рейтингу країн, які не виконують рішення ЄСПЛ.

Отже, дискусію точно можна вважати плідною, адже поговорили й про те, як зекономити гроші судовій системі України і як вплинути на свідомість поліцейських. А кількість напрацювань, якими поділилися учасники і які вже впроваджено, не дає сумніватися в тому, що система вже змінюється.