Усі вдаються до брехні. Навіть попри те, що утримуватися від брехні легше, аніж говорити правду.

Чи є це проблемою? Радше так, аніж ні. Однак, вочевидь, принципове значення має радше масштаб фальшивого слова та місце, яке може бути йому домом.

Не можуть бути домом для фальшивого слова ані система урядування, ані система правосуддя. Добре, перша ще може мати якісь таємниці й часом розумно стримуватиметься від оприлюднення правди, часом вдаючись і до фальшивого слова. Проте не система правосуддя. Адже правда є її першим ідеалом та єдиною опорою справедливості.

Наче всі з цим погодяться. Щоправда, цього недостатньо: правди слід прагнути, а також дошукуватися її.

Як і чому це роблять американські федеральні прокурори, у своїй новій книзі розповідає колишній директор ФБР Джеймс Комі.

609b9cda443a3.jpg

Від самого початку Америка будувала та плекала інституції, що є спраглими до правди. Століттями Феміда зображувалась із зав'язаними очима [*]. Вона лише зважає на факти, аби віднайти правду, і не зважає на людей, які опинилися перед нею. Конституція гарантувала федеральним суддям їхні повноваження довічно, щоб убезпечити їх від будь-якого політичного тиску, який здатен стягнути пов'язку з очей правосуддя. Департамент юстиції був заснований на принципі, що федеральні прокурори, як це розтлумачив Верховний суд, є агентами ідеї — правосуддя, — а не якогось клієнта. Навіть генеральний прокурор не є особистим адвокатом президента. За словами Роберта Джексона, колишнього судді Верховного суду, який обіймав найвищі посади у системі правосуддя і був обвинувачем на Нюрнберзькому процесі, генеральний прокурор «відповідальний перед усіма, за винятком Президента. [Адже] він є адвокатом Сполучених Штатів».

Як і Америка, Департамент юстиції та система правосуддя загалом довший час були не надто ретельними у втіленні цих високих ідеалів. Люди та інституції, які вони створюють, часто зазнають невдач, інфіковані упередженнями, страхами та помилковими пристрастями. Правосуддя не є винятком. Невинних людей засуджують, непропорційно багато темношкірих та людей з іншим (крім білого) кольором шкіри потрапляють до в'язниці, багато бідних людей не мають гідного представництва в системі, в умовах якої якість правосуддя часто залежить від кваліфікації адвоката. Американське правосуддя має багато недоліків. Але однією з його переваг є непідробна справжність та репутація, яка сформувалася за Департаментом юстиції протягом поколінь. Протягом цих десятиліть, і особливо протягом майже п'ятдесяти років з моменту Вотергейтського скандалу, прокурорів стали сприймати як виняткову групу людей — усе ще недосконалі в усьому, як і інші люди, але водночас інакші, й такі, що заслуговують на довіру. Їм можна довірити вирішення найскладніших ситуацій: розслідування правопорушень політиків, болючі питання расових конфліктів, віднайти й сказати американському народові правду.
<…>

У цій книзі я поділюся історіями успіхів та поразок, фактів та вигадок, слабкостей та необачностей. Ці історії висвітлюють болючі уроки про те, що в центрі нашої системи правосуддя повинна бути лише вся правда, і яких помилок у цьому припускаються типово людські інституції. Вони про відкриття того, що представництво американського народу, який не є звичайним клієнтом, супроводжується великим комплексом зобов'язань. Ці історії показують, що політичні призначенці можуть гідно служити аполітичному Департаменту юстиції, а також якими є наслідки невиконання ними цього зобов'язання. І найголовніше, це історії, які показують, що правда існує, і її потрібно шукати та проголошувати — у судових залах, кімнатах для переговорів та на допитах — без огляду на привілеї, зв'язки чи партійні приналежності.

Ця книга про відновлення панування правди у згаданих місцях та відбудову довіри в епоху після президентської каденції Трампа. Після 20 січня 2021 року Дональд Трамп більше не буде президентом. Ідеали правосуддя, які він намагався принизити, — зокрема концепт правди, на який він здійснив чимало атак, — мають бути відновлені та зміцнені. Подібно вірусу, пандемія брехні повернеться — адже занадто багато слизьких людей здобули від цього владу й гроші, тому вони намагатимуться використати її знову. Щоб бути готовими до цього, наші інституції мають стати сильнішими та стійкішими. <…>


Усі вдаються до брехні, майже щодня. Коли колега вас запитує: «Як справи?» — ви завжди відповідаєте: «Чудово, дякую», — навіть коли це не так. Ви ставите галочку про те, що прочитали положення і умови угоди користування новим додатком, щоб якнайшвидше його запустити. Ви кажете своїй сестрі, що вам подобається її нове татуювання. Усі говорять неправду.
<…>

Засновники нашої держави створили системи урядування та правосуддя, сплановані таким чином, щоб мати найкращі шанси у справі пошуку правди — зіштовхуючи різні, часом полярні інтереси. Аби дістатися правди, у залах судових засідань ми сперечаємося та проводимо перехресні допити, ставимо під сумнів спогади, інтерпретації та враження. Система правосуддя, зокрема, залежить від нашої спільної віри в те, що правду можна ідентифікувати з високим ступенем ймовірності і що це достатньо для того, щоб позбавити людину свободи; а у випадках, які, на щастя трапляються все рідше, — іноді й життя. Система відкидає уявлення про те, що правда є відносною: моя точка зору, ваша точка зору, якась перспектива, що там ще? Звісно, існують різні точки зору та переконання, які уособлюють наші особисті «правди», але існують також факти, які можна перевірити чи спростувати, — вони й утворюють мереживо правди.

Наша система правосуддя покликана дати відповідь не на точки зору; щоб знайти відповідь, ті, хто бере участь у системі, повинні самі давати чесні відповіді. Саме тому в основі системи перебувають присяги та обіцянки, урочисті зобов'язання розповісти лише те, що насправді бачили та/або чули. Якщо це зникне, якщо учасники системи правосуддя приймуть модель Трампа — правдою є лише те, що я кажу, — правосуддя буде приреченим. Отже, задля захисту правосуддя брехуни мають нести відповідальність.
<…>

За час нетривалого періоду роботи у прокуратурі на Мангеттені у відділі, який спеціалізується на злочинах, пов'язаних з наркотиками, у мене було небагато справ. Але я довів до розгляду справу, яка виникла з іншої справи Управління по боротьбі з наркотиками та стосувалася переміщення великої кількості героїну із Західної Африки до Нью-Йорка. Міжнародна торгівля наркотиками була цікавішою, ніж ресторанні дилери з Бронксу. Проте я втягнувся у цей судовий процес здебільшого тому, що агент, який вів справу, був дуже дотепним і мав заразний сміх. Він сидів за два місця зліва від мене за столом сторони обвинувачення у залі суду. Місце між нами було зарезервовано для одного з найважливіших членів нашої команди — перекладачки Управління по боротьбі з наркотиками, яка розмовляла мовами племен Гани і провела мене крізь незабутнє судове протистояння з милим брехуном.

Перекладачка прошепотіла мені у ліве вухо: «Це ім'я мовою Ашанті, його дають кожному хлопчику, народженому в четвер». Іноді брехуни роблять великі помилки. Це був саме такий випадок. За столом сторони захисту опинився чоловік з Бронксу, який обвинувачувався в тому, що був частиною дилерського ланцюга, що комерційними авіарейсами до Нью-Йорка переправляв кілограми героїну sз західноафриканської держави Гани. Ключові докази містилися на плівках, зроблених через санкціоноване судом прослуховування, що містили записи розмов обвинуваченого, який домовлявся про незаконні угоди. Ми знали, що це він, оскільки його партнер по торгівлі героїном дав проти нього свідчення, люди, які його добре знали, впізнали його голос на записах, а ключові дзвінки було зроблено з його домашнього телефону.

Проте його дружина була викликана в суд у статусі свідка захисту й переконувала присяжних, що вона впевнена, що на плівках, зроблених Управлінням по боротьбі з наркотиками, немає голосу її чоловіка, оскільки на них люди розмовляють на племінному діалекті Ашанті. Вона заявила, що чоловік, який жив у квартирі над ними, не мав телефону і час від часу приходив скористатися їхнім. Він був з Гани і належав до племені Ашанті. За її словами, вона та її чоловік є представниками племені Га й говорять зовсім іншою мовою. Жоден з них нібито не знав ані слова мовою Ашанті, тому на плівках не може бути голосу її чоловіка. Отже, натомість це має бути їхній сусід.

Попри подані нами вагомі докази, сидячи в залі судового засідання за столом обвинувачення, спостерігаючи, як ця привітна людина пояснює присяжним, що ми звинуватили не того, я мав погане передчуття. Як мені проводити перехресний допит? Може, мені закричати «Увага! Обернися!» мовою Ашанті й спостерігати, як вона зреагує? Але я не розмовляю ні мовою Ашанті, ні мовою Га.

А потім вона зробила помилку. Очевидно, намагаючись викликати співчуття, захисник запитав, чи є у неї діти. Вона відповіла: «Так, одна дитина».

«А як його звати?»

«Він молодший, на честь мого чоловіка».

«Ви звертаєтеся до нього на ім'я?»

«Так, Яв».

«І скільки років Яву?»

«Йому шість років».

Поки захисник переходив до питань про переїзд сім'ї в Америку, перекладачка обвинувачення, яка перекладала касети з прослуховуванням, притулилася до мого лівого вуха.

Перекладачка походила з Гани. Вона там жила. Вона знала традиції місцевих племен та розмовляла племінними мовами. «Ашанті дають своїй дитині друге ім'я за днем, у який дитина народилася. На честь дня, коли Бог вирішив подарувати цю дитину світові. У народу Га немає такого звичаю. І ніколи не було».

Захисник закінчив допит. Я піднявся, моє серце калатало, я намагався не зіпсувати справу. Я почав з кількох невинних питань, щоб заспокоїтися і дати свідку розслабитися. А потім «вдарив».

«Пані, ви згадували свого сина, якого ви звете Яв. Коли він народився?»

«21 січня 1982 року».

Я уявлення не мав, який день тижня це був, але продовжив тиснути. Гра була варта того.

«Який день тижня це був?»

Її очі трохи збільшилися. Вона побачила мене. Вона зрозуміла, що припустилася великої помилки.

«Це було двадцять перше».

«Так, пані, ви вже казали. Але який день тижня це був?»

«Я не пригадую, було холодно».

«Так, пані, як ви зазначили, це був січень. Але який день тижня?»

Я відчув, що можу тиснути тут. Мати, яка народила свою єдину дитину шість років тому, пам'ятала б день тижня, коли це відбулося.

«Я не пам'ятаю».

«Це був вихідний? Чи будній день?»

«Я не пам'ятаю».

«Яв — єдина ваша дитина?»

«Так».

«І ви досі не знаєте, в який день тижня ви народили вперше у своєму житті?»

«Ні».

«Звідки ви взяли таке ім'я: Яв?»

«Я думаю, ми почули його в метро, і це просто ім'я, яке нам сподобалось».

Це змусило мене відчути перевагу в грі, тому я продовжив, хоча в ті часи, без інтернет-пошуку чи смартфонів, у мене не було календаря на 1982 рік, щоб перевірити це. Але цим днем напевне був четвер.

«Пані, 21 січня 1982 року був четвер, чи не так?»

«Я не знаю».

«Ви та ваш чоловік належите до народу Ашанті, чи не так?»

«Ні».

«І за звичаями, Ашанті дають своїй дитині друге ім'я за днем, у який дитина народилися?»

«Звідки мені знати?»

«Представники народу Га не роблять цього, чи не так?»

«Точно. Ми не маємо такого звичаю».

«Яв — це Ашанті-ім'я хлопчика, народженого в четвер?»

«Не маю уявлення».

«Ви назвали його Яв тому, що він народився в четвер, правильно?»

«Ні. Я не знаю, в який день він народився».

«Ви та ваш чоловік розмовляєте мовою Ашанті, й це ваш чоловік на записах, чи не так?»

«Ні. Це неправда».

«У мене все, Ваша честь».

Закінчивши перехресний допит, я сів за стіл обвинувачення, серце вискакувало з грудей. Суддя повідомив, що оголошує п'ятихвилинну перерву. Результат справи висів на волосинці. Я спокійно вийшов із зали судового засідання, повернув за кут у коридорі, подалі від глядачів, і побіг. Побіг сходами на третій поверх будівлі федерального суду, названої на честь Торгуда Маршала. Я промчав через пішохідний міст до офісу федеральної прокуратури США — прямо до кабінету найстарішої помічниці федерального прокурора США, яку я знав. Я пригадував, що в неї на книжкових полицях вишикувалися календарні щоденники за багато років, навіть десятиріч, на твердих червоних палітурках котрих білим кольором було написано роки. Помічниці не було на місці. Я схопив щоденник за 1982 рік з полиці й перегорнув сторінку на 21 січня. Четвер. Досі тримаючи щоденник, я помчав назад, сповільнившись до звичного кроку біля дверей зали судових засідань, хапаючи ротом повітря.

Суддя зайняв своє місце. Я піднявся, тримаючи щоденник 1982 року. Мені все ще бракувало повітря. «Ваша честь, я прошу Суд взяти до відома, — я зробив паузу, щоб вдихнути більше повітря, — що двадцять першого січня 1982 року був... — пауза, вдих, пауза, — четвер».

Суддя глянув на мене зі своєї лави. На відміну від мене, він не «захекався», але, зробивши паузу, дуже повільно промовив: «Знаю, містере Комі, я перевірив».

Я повернувся у крісло. Цей наркодилер поїде до в'язниці. Після нахабної брехні його дружини я боровся з бажанням звинуватити її у наданні неправдивих свідчень. Так, уся система зазнає невдачі, якщо свідки брехатимуть без будь-яких наслідків, але її чоловік і так довгі роки сидітиме у в'язниці, і справа проти неї була непривабливою. Вона збрехала, намагаючись врятувати його, і присяжні, як і я, не захочуть зробити малого хлопчика сиротою. Цього просто не варто було робити. Але інші справи — будуть інакшими та не стосуватимуться дружини у відчаї та шестирічної дитини. Вони стосуватимуться впливових брехунів, деякі з яких навіть матимуть у союзниках президента. Якщо правда залишатиметься в центрі нашої системи правосуддя, саме в такі справи варто вкладати зусилля.

[*] Хоч емблема Департаменту юстиції США не містить ані зображення Феміди, ані її головних атрибутів (терезів чи меча), девізом Департаменту є слова "Qui Pro Domina Justitia Sequitur" («Ті, хто обвинувачує від імені Феміди").



Володимир Петраковський,
експрокурор, експерт ЦППР,
викладач Києво-Могилянської академії,
спеціально для JustTalk

Уривок з книги Джеймса Комі "Порятунок правосуддя: правда, відкритість та довіра" (James Comey, Saving Justice: Truth, Transparency, and Trust).

Переклад — JustTalk.

Читайте та обговорюйте актуальні питання кримінальної юстиції у спільноті тих, хто від неї шаленіє: доєднуйтеся до спільноти JustTalk у Facebook.